— Жахливий ранок, — бурмотіла Катя, перестрибуючи через чергову глибоку калюжу на дорозі до стоянки.
За 5 хвилин її вже зустріла на сходах сусідка з порожнім відром з-під сміття, обляпала машина брудним водоспадом, обгавкав собака, виринувши несподівано з підворіття.
— Що ще має сьогодні статися, щоб остаточно добити мене психологічно? — пробурчала дівчина, відтираючи над раковиною пальто від брудних плям…
— Катю! Виходь вже з туалету! Начальник чекає в кабінеті. Я ледве виправдала тебе, що ти в дамській кімнаті, але він все одно тебе вимагає негайно до себе.
— Ааарр! — майже заричала, виплеснувши емоції Катя, і смикнула ручку дверей.
Кинувши пальто на стілець, вона схопила звіти і побігла до начальника.
— Невже чорна смуга цього дня закінчилася? — задоволено видихнула Катерина, виходячи від шефа.
Виконана робота повністю відповідала вимогам керівника і тепер можна було хоч трохи розслабитися.
Зазвичай їй потрібно було вносити якісь додаткові правки в звітах після походу до начальника, але не цього разу. До наступного тижня вона може жити спокійно.
Катя підійшла до столу, підняла мобільний. П’ять пропущених дзвінків з незнайомого номера, смс від батька. Дівчина відкрила повідомлення і прочитала: «Тобі буде дзвонити тітка Варя. Все пояснить».
Раптом прийшло ще смс від тата з тим самим незнайомим номером, який дзвонив їй, поки вона була у начальника.
— Катю, привіт. Це тітка Варя. Чому не брала трубку? — пролунало в телефоні.
— Привіт. По-перше, я на роботі і була «на килимі» у начальства, по-друге, не знала, що це ваш номер. Мені тато його тільки що надіслав. Я не маю звички відповідати на незнайомі дзвінки.
— Приїдемо завтра, жити будемо у тебе, — поставила перед фактом татова сестра, яку дівчина ніколи не бачила. — Ми з Мар’янкою спочатку до Вінниці заїдемо, а звідти прямо до тебе. Будемо о 18:00.
— Ви приїжджаєте, бо вам треба сюди для чогось? А я тут до чого? У мене робота. Я тільки о 18.30 виходжу з офісу. Ловіть таксі, воно вас доправить до батька. До речі, а чому він вас сам не зустріне?
— Навіщо мені до брата їхати? У нього нова дружина проти. Сказала, що квартира її і вона не буде впускати в неї родичів цивільного чоловіка. — поскаржилася тітка.
— Зрозуміло. Тоді вам треба готель знайти? Я знаю один хороший, там і ціни прийнятні, і обслуговування на рівні.
На тому кінці настала тиша. Катя спочатку вирішила, що зв’язок перервався, почала говорити: «Алло, алло». Потім від різкого тону тітки Варвари навіть відсунула телефон від вуха.
— Та як у тебе совісті вистачає! Тітка і двоюрідна сестра раз на стільки років приїжджають, а тобі шкода кілька метрів їм відвести?
— Я можу вам кімнату дати, але вона маленька, навряд чи там зручно буде. Мене не буває вдома весь час, тільки ночувати приходжу. Якщо це вас влаштовує, будь ласка. — розгубилася від такого докору дівчина.
— Влаштовує, — задоволено вимовила тітка Варя.
— Я надішлю вам адресу. Візьмете таксі на автовокзалі. Не можу вас зустріти о 18 годині. Постараюся швидко приїхати додому, щоб ви не чекали мене на вулиці.
— А раптом ми там на якихось шахраїв нарвемося. Я знаю, що у тебе є машина. Забери нас, постарайся.
— Гаразд. Але вам доведеться тоді почекати мене там.
Тітка погодилася на цю умову, оскільки племінниця ніяк не хотіла просити відгул на роботі заради приїзду несподіваних родичів.
— Ну спасибі тобі, татку, — бурчала дочка в трубку.
— Не злись. Що я ще міг твоїй тітці сказати? Настя вижене мене разом з цією парочкою зі своєї квартири. А в столиці у них більше нікого немає.
— А з чого раптом їм до Києва їхати знадобилося? Щось за 20 з гаком років тітка Варя не особливо сюди прагнула. Подзвонить тобі два рази на рік: на день народження і в Новий рік.
Я її взагалі вживу ніколи не бачила.
Тільки на старих фотографіях.
Як вона зараз виглядає? Як я її взагалі впізнаю в аеропорту? Ти не хочеш її завтра зі мною зустріти?
— Я завтра працюю в нічну зміну. Не вийде. Приїду до тебе післязавтра зі зміни.
— Ось і будеш їх розважати. А я на роботу втечу.
Замість того, щоб без нічого їхати додому, Каті довелося заїхати в магазин.
Гостей потрібно чимось годувати. Навряд чи вони з собою продукти привезуть.
Тягнучи по сходах на п’ятий поверх три важких пакети, дівчина лаяла ліфт, який невчасно зламався.
— Добрий вечір, Катруся, — вниз спускалася та сама сусідка, яка вранці зустрілася їй з порожнім відром.
— Куди ви, Дарино Степанівно, в ніч ідете? Важко у вашому віці по сходах нагору підніматися. — дивуючись ризику з боку старенької, відповіла дівчина.
— Та Тимка мій, стерв’ятник, вийшов вдень на вулицю погуляти і досі його немає, — лаялася на кота сусідка.
— Це чорненький такий?
— Так, він самий. Не бачила по дорозі?
— Ні.
Катя майже піднялася на свій поверх, як їй напереріз вниз кинувся чорний кіт.
— Ну цього тільки не вистачало! Тимко, ви з господинею точно знайшли один одного. Вона з порожнім відром, ти вакскіс дороги скачеш. — пробурчала Катерина і спробувала відвести біду, плюнувши через ліве плече…
Повна жінка і дівчинка-підліток стояли біля входу до автовокзалу і переминалися з ноги на ногу.
— Здрастуйте, тітонько Варя. — телефонувала Катя родичам. — Ви в зеленому пальто, а Мар’яна в синій куртці? Проходьте до білого Фольцу. Я ось тільки під’їхала. Що? Сумки важкі? Зараз підійду.
Тітка спробувала зробити вигляд, що рада бачити племінницю, але її роздратований тон видавав внутрішній настрій.
Катя тільки о 19 годині змогла забрати родичів. Їм довелося годину топтатися на холоді.
— Чому ти так запізнилася?
— Я ж казала, що буду після роботи. Ви погодилися почекати.
— Якби знали, залишилися б чекати в будівлі. Думали, що ти швидко.
Реакція на квартиру була такою самою…
— А чому таку маленьку купила?
— Вона в іпотеці. На скільки вистачило, таку і купила. — Катя не збиралася виправдовуватися перед тіткою.
— А де ми будемо спати?
— Ось у цій кімнаті. Тут є диван. Він розкладається. Можу принести ще розкладачку для Мар’янки. — відповіла дівчина, розуміючи, що на дивані дівчинці буде тісно з матір’ю.
— А що на вечерю? — раптом запитала Мар’яна, виймаючи навушники з вух і відриваючись від телефону.
— Мар’янко… Тебе ж так звати?
Дівчинка кивнула і запитально підняла брови. Вона явно звикла до того, що її обслуговували вдома.
— Можу макарони зварити і сосиски швидко. Салат вчора встигла нарізати.
— А нічого цікавішого немає? — зморщилася дівчинка.
— Мар’яно, ми в гостях, — спробувала трохи втихомирити нахабство дочки мати.
— Тим більше, гостей прийнято годувати смачно. Ти ж казала, що давно тут не була, нас мали зустріти більш привітно.
Мало того, що годину промерзли на вулиці, так ще й годувати нормально нас не збираються.
У Каті від такої прямолінійності перехопило подих.
— Я не зобов’язана була вас зустрічати і приймати. Стояли б і далі на вулиці. Взагалі не зрозуміло, чого приїхали.
— Катя, заспокойся. Я давно хотіла приїхати до вас, але не виходило. Одну доньку все-таки рощу.
А тут дуже вдало вийшло: подружилася через соцмережі з жінкою, яка живе в Миколаєві. І вона запросила нас в гості.
Я розумію, що ніколи не зможу собі і доньці дозволити виїзд на море в сезон. А тут ніби і повітрям цілющим подихаємо, і проживання безкоштовне. Економія і відпочинок скільки хочеш.
— А при чому тут Миколаїв і Київ?
— Так вийшло, що звідси в бік Миколаєва через тиждень поїде на мікроавтобусі знайомий тієї самої подруги. Вона з ним домовилася, що нас довезе за півціни. Знову економія.
— А навіщо ви так рано приїхали тоді?
— Хотіла Мар’яні місто показати і з тобою познайомитися.
— Цікаво, а возити по місту вас хто буде і годувати?
— Ну у вихідні ти ж не відмовишся нас повозити? А по буднях твій тато обіцяв теж допомогти.
— За чий рахунок ви плануєте банкети?
— У якому сенсі?
— Я сплачую іпотеку. У мене немає вільних коштів, щоб годувати вас тиждень.
— Ааа, так ми з собою привезли деякі продукти.
Виявилося, що в сумках багато рибних і м’ясних консервів.
— Ви будете тільки ними харчуватися? — спробувала пожартувати Катя.
— Невже ти нас не нагодуєш хоча б сьогодні з дороги? — сприйняла серйозно слова племінниці тітка Варя.
Ранок почався з того, що господиня квартири намагалася потрапити в туалет.
Мабуть, родички звикли до трохи іншої їжі і, починаючи з 4 ранку, по черзі бігали до вбиральні.
— Я запізнююся на роботу! Можна мені між вами якось протиснутися?! — не витримала Катя.
— Так, племіннице, йди, — вийшла з-за дверей тітка.
— Дякую!
По дорозі на роботу Катя зателефонувала батькові і сказала, щоб він купив родичкам щось від нетравлення.
— У них, мабуть, непереносимість моєї квартири, — хмикнула вона.
Чотири дні тітка і двоюрідна сестра адаптувалися до нового для них ритму життя.
Більшу частину життя тітка провела в спокійному та затишному селі, де за годину могла вулицею проїхати лишень одна машина. А тут постійний шут, сигналізації, літаки…
Вони почувалися некомфортно, і всі плани через власні ж консерви, побудовані заздалегідь, пішли нанівець.
Катя запропонувала родичкам з’їздити хоча б у центр міста. Вони погодилися, що потрібно вибратися на прогулянку.
Але їх вистачило всього на три години ходьби по набережній.
Потім вони попросилися додому, мотивуючи це тим, що потрібно відпочити перед поїздкою на море.
— Ось і подивилися місто, — сказала батькові Катя, спостерігаючи, як водій заштовхує важкі сумки родичок у багажник.
— Навряд чи приїдуть коли-небудь ще. Враження про цей тиждень у них явно негативні, — відповів батько.
— Їх тут ніхто не чекав. Їхали б відразу на свій курорт. А то як непрохані гості звалилися нам на голови. Туристи, теж мені. Якщо на море їх запросили, то до столиці точно ніхто не кликав. Ось місто і не прийняло.
Тітка Варя і Мар’яна з’явилися у вікні. Вони посміхалися і махали руками.
— Он як радіють, що їдуть, — хмикнула Катя.
— А я ось згадав, як твоя тітка відправлялася так само з Борисом до Закарпаття на постійне місце проживання.
Дивом вони зустрілися, він приїжджав сюди на місяць чомусь. Вона тоді радісно махала рукою нам з матір’ю з поїзда. Їй було, як тобі, трохи за 20.
Заміж за нього вискочила вже там, ми на весілля не поїхали. У підсумку виявилося, що не в щастя їхала, а в самотнє складне життя.
Борис працював не в області навіть, а вахтами десь. Довго їм Бог дітей не давав. І раптом диво — через 8 років, нарешті, вдалось опинитись при надії!
З донькою на руках одна залишилася, коли тій виповнився рік. Бориса не стало. З серцем щось.
— Чому ж не повернулася до рідних?
— Не знаю, осіла, напевно, вже за стільки років. Від чоловіка залишилася батьківська хата, робота, знайомі, друзі. Життя налагоджене. А тут з нуля починати знову.
— До побачення!!! — закричала Катя мікроавтобусу, що від’їжджав.
«І що я на тітку Варвару наїжджаю? Ну подумаєш, потіснилися тиждень в одній квартирі. Все-таки вона в житті мало всього бачила, ось і намагається хоч якось світ подивитися і дочці показати. Мар’янка нахабна росте, але чи від хорошого життя». — запізніла совість вирішила покарати Катю.
Вона махнула рукою і вирішила, що зробленого не повернеш.
Може вони ніколи і не зустрінуться більше, а вона тут самокритикою зайнялася не до місця.
