Клавдія Василівна повернулася додому. Вона ходила до перукарні, незважаючи на свій поважний вік.
Їй нещодавно виповнилося 68 років, і вона регулярно балувала себе візитами до свого майстра.
Клавдія Василівна приводила в порядок голову, нігті, і ці нехитрі процедури піднімали їй життєвий тонус і настрій.
— Клаво, до тебе якась родичка приходила. Я сказав, що ти будеш вдома пізніше. Вона обіцяла ще зайти, — повідомив їй чоловік Юрій.
— Яка ще родичка? У мене родичів вже й не залишилося. Якась сьома вода на киселі… проситиме щось.
Треба було сказати їй, що я поїхала за тридев’ять земель, — невдоволено відповіла Клавдія.
— Ну як так можна? Навіщо брехати? Мені здається, вона з вашого роду, така ж висока, статна, чимось схожа на тещу, царство їй небесне.
Не думаю, що вона з проханнями. Інтелігентна жінка, добре одягнена, — спробував заспокоїти Юрій дружину.
За сорок хвилин родичка подзвонила у двері. Клавдія сама впустила її.
Дійсно, схожа на покійну матір, дуже добре одягнена: дороге пальто, чоботи, рукавички, сережки у вухах з крихітними діамантами.
У цьому Клавдія розбиралася.
Господиня запросила жінку за вже накритий стіл.
— Давайте знайомитися, якщо ми родичі. Я Клавдія, можна без побатькові, бачу, що ми з вами близькі за віком. Це мій чоловік Юрій, а ви по якій лінії мені рідня? — запитала господиня.
Жінка трохи завагалася, навіть злегка почервоніла.
— Я Галина… Галина Володимирівна. У нас, дійсно, невелика різниця у віці. Мені 50 років виповнилося 12 червня. Вам ця дата ні про що не говорить?
Клавдія зблідла.
— Я бачу, ви згадали. Так, я ваша дочка. Тільки не хвилюйтеся, мені від вас нічого не треба.
Просто захотіла подивитися на свою рідну матір. Я все життя прожила в невіданні.
Ніколи не могла зрозуміти, чому мене не любить мама. До речі, її вже вісім років, як немає.
Чому мене любить тільки тато? Тата не стало зовсім нещодавно, два місяці всього минуло. Він в останній момент мені і розповів про вас.
Просив, щоб ви його пробачили, якщо зможете, — хвилюючись розповідала Галина.
— Нічого не розумію? У тебе є дочка, — запитав ошелешений цією новиною чоловік.
— Виходить, є. Я тобі потім все поясню, — відповіла Клавдія.
— Значить ти дочка? Чудово! Подивилася? Якщо ти думаєш, що я буду каятися і просити пробачення, то ні, не буду.
Моєї провини тут немає, — відповіла вона Галині, — Сподіваюся, татко тобі все встиг розповісти?
Якщо ти думаєш, що в мені пробудиш материнські почуття, то теж ні, ні на крихту! Вибач.
— Можна я до вас ще раз приїду? Я тут у передмісті живу. У нас великий двоповерховий будинок. Або приїжджайте ви з чоловіком до нас.
Ви звикнете до думки, що я є. Я вам привезла фотографії онука, правнучки, може, подивитеся? — боязко запитала Галина.
— Ні. Не хочу. Не приїжджай сюди. Забудь про мене. Прощавай, — різко відповіла Клавдія.
Юрій викликав Галині таксі і пішов її проводжати. Коли він повернувся, Клавдія вже прибрала зі столу і спокійно дивилася телевізор.
— Ну і витримка у тебе! Тобі б арміями командувати, невже у тебе зовсім немає душі?
Я і раніше підозрював, що ти безжальна і бездушна, але що до такої міри, не думав, — сказав їй чоловік.
— Ми з тобою познайомилися, коли мені було 28 років, правильно? Так ось, дорогий чоловіче, душу з мене вийняли і потоптали набагато раніше.
Я сільська дівчина все життя мріяла вирватися в місто, тому і вчилася краще за всіх, і в інститут вступила єдина з класу.
Мені було 17 років, коли я познайомилася з Володею. Кохала його шалено. Він був старший майже на 12 років, але мене це не бентежило.
Після мого бідного дитинства, в місті, де я вчилася, для мене все було, як у казці.
Стипендії ні на що не вистачало. Весь час хотіла їсти, тому я із захопленням приймала запрошення коханого сходити в кафе або поїсти морозива.
Він мені нічого не обіцяв, але я не сумнівалася, що раз у нас таке кохання, він обов’язково візьме мене за дружину.
Коли одного вечора він запросив мене на дачу, я погодилася, не роздумуючи. Я була впевнена, що тепер, коли все сталося, я міцно прив’язала його до себе.
Зустрічі на дачі стали постійними. Скоро стало зрозуміло, що ми «надружили», і я стану матір’ю його дитини.
Про це я повідомила Володі. Його радості не було меж. Розуміючи, що скоро моє становище стане очевидним, я сама запитала його, коли ми одружимося?
Мені вже виповнилося 18 років, можна подавати заяву в РАГС.
— А я хіба обіцяв тобі одружитися колись? — питанням на питання відповів Володя. — Не обіцяв.
І не одружуся. Тим більше я вже одружений… — тим же спокійним тоном, продовжував він.
— Але ж як дитина? Як же я?
— А що ти? Ти молода, здорова. З тебе можна скульптуру дівчини з веслом ліпити. В інституті своєму академічну відпустку візьмеш. Поки нічого не помітно вчися, а потім ми з дружиною заберемо тебе до себе.
У нас ніяк не виходить народити дитину. Може, тому що дружина набагато старша. Коли народиш, дитину ми заберемо.
Як це все буде оформлено – не твоя справа. Я хоч і молодий, але не остання людина в місті.
Дружина завідує відділенням у міській лікарні. Так що за дитину можеш не переживати. Після пологів відлежишся і в інститут. Ми тобі ще й заплатимо.
Тоді про сурогатне материнство ніхто ні сном ні духом не чув. Я, напевно, була в той час єдиною сурогатною матір’ю.
А що мені було робити? У село їхати, сім’ю зганьбити?
До пологів я жила у них у великому будинку. Дружина Володіна до мене не заходила, може, все-таки ревнувала.
Дочку я народила вдома, акушерку привезли, все чесно. Грудьми я її не годувала, дівчинку відразу забрали.
Я її більше і не бачила. Через тиждень мене делікатно проводили. Володя дав грошей.
Повернулася в інститут. Після інституту на завод. Кімнату дали в сімейному гуртожитку.
Працювала спочатку просто майстром, потім старшим майстром.
Друзів було багато, а заміж ніхто не кликав, поки ти не з’явився. Мені вже 28 років було, начебто і не хотіла заміж, а треба.
Далі ти знаєш. Добре ми з тобою життя прожили, три машини поміняли, будинок — повна чаша, дача доглянута. Відпочивати щороку їздили.
Завод наш в 90-ті вистояв, тому що прилади для тракторів тільки в одному цеху роблять, а що в інших ніхто не знає. Завод досі колючим дротом оточений.
На пільгову пенсію вийшли. Все у нас є. Дітей немає, і не треба. Як подивлюся, які дітки зараз пішли… — закінчила свою сповідь Клавдія.
— Погано ми з тобою прожили. Я тебе кохав. Все життя намагався твоє серце відігріти, так і не зміг.
Гаразд, дітей не було, але ти ж ні кошеня, ні собачку не пошкодувала жодного разу. Сестра просила племінниці допомогти, ти її навіть на тиждень пожити не пустила.
Сьогодні дочка до тебе приїхала і як ти її зустріла? Дочка! Твоя кров, а ти…
Боже, якби ми були молодші, я б на розлучення подав, а тепер вже пізно. Холодно з тобою поруч, холодно, — заперечив розсерджений Юрій.
Клавдія навіть трохи злякалася, ніколи ще чоловік з нею так різко не розмовляв.
Все її спокійне життя порушила ця непрохана дочка.
Юрій переїхав на дачу. Останні роки він живе там. Там на дачі у нього три собаки, підібрав покинутих цуценят. І незрозуміло скільки котів і кішок.
Додому з’являється рідко. Клавдія знає, що він їздить до її дочки Галини, з усіма там перезнайомився, правнучку обожнює.
— Завжди був дивним, таким і залишився. Нехай живе, як хоче, — думає Клавдія.
У неї так і не з’явилося бажання познайомитися ближче з дочкою, онуком і правнучкою.
Вона одна їздить до моря. Відпочиває, набирається сил і відчуває себе чудово.
