Уранці Микола прокинувся на світанку, сон йому незрозумілий наснився, моторошний якийсь.
Ніби пливе він до свого берега, а доплисти не може ніяк, начебто наближається, а потім раз – і знову він далеко десь, а берег ледве видніється.
І все навколо ну немов у тумані розпливається.
А тут раптом із туману показався човен, прямо до Миколи пливе, а в ньому мужик сидить у білій сорочці на веслах.
Микола зрадів, поплив назустріч до рятівного човна.
Мужик йому рукою помахав, щось у воду кинув, і крикнув, – Тримай, тепер ти й сам випливеш!
І, замість того, щоб у човен Миколу, який тонув, затягнути, він натиснув на весла, і знову зник у тумані.
Микола мало не завив від жаху, сил плисти в нього вже майже не залишилося. Зараз він захлинеться в цій темній воді, на дно піде, і все, закінчиться його життя, але ж так хотілося ще пожити!
Начебто все вже в житті було, а з іншого боку – ніби й не було нічого!
Тим часом хвилею від весел до Миколи підігнало щось, погойдуючи на воді.
Він придивився – та це схоже окуляри, мужик їх йому кинув навіщось, та ще й пробурчав, що в нього під носом щастя, а він не бачить ні чорта! Прозріти мовляв йому треба.
Микола з останніх сил руку простягнув і ці окуляри собі на ніс напнув, яка різниця йому тепер, як тонути.
Може не дарма йому цей мужик їх кинув…
Але тут усе зникло, розтануло, Микола покрутив головою, зрозумів, що прокинувся, струсив залишки сну і розплющив очі.
Прокинувся, слава Богу!
Ну й сон йому наснився, досі мороз по шкірі, моторошне було відчуття, що він не випливе і так там і потоне…
Поруч сопіла Валентина, його дружина. Їй то що, вона й знати не знає, чого її чоловік натерпівся!
Добре, хоч не хропе, а то буває іноді! Ось ще кажуть, що жінки – ніжні створіння!
Може такі й існують, ось у них на роботі Вікторія є, секретарка заступника директора, ну до чого ж гарненька. Ну так це поки молоденька, ще ніжна.
А вже його Валюха ніколи особливо красунею не була.
Трьох дітлахів йому подарувала, навіть не питала, хоче він стільки дітей чи не хоче. Усе життя на них горбатився, а ніхто й спасибі не скаже, все їм мало.
Навіть удома він один пилососить підлогу через день, розвели пилюку! І ще незадоволені, мовляв наш тато тільки пил і бачить, більше нічого його не хвилює!
Учора вони на роботі жінок з їхнім днем вітали, стіл накрили, цукерок кожній по коробці шоколадних вручили і по гілочці мімози.
А вони випили, і нумо своїх мужиків честити!
Головбух Тамара Василівна про чоловіка свого почала таке розповідати, що Миколі навіть прикро стало, хоча він його і знати не знає. Що він і за продуктами в магазин не ходить, і готувати їй не допомагає. А тільки до холодильника підходить, відкриє його, дивиться довгим поглядом, а потім дивується,
— А в нас що, навіть вареної ковбаски вдома немає?
Ну й жінки пішли!
Вже зовсім хочуть мужиків в ярмо запрягти, їм і грошей зароби, і дітей зроби, і на машині їх вози! А вони навіть банку з огірками відкрити не можуть, Валя вічно його кличе,
— Колю, у мене руки слабкі, відкрий баночку!
Та які ж вони слабкі, ці жінки?
Двожильні вони!
Учора посиділи, обговорили мужиків і танцювати пішли.
Так стали викаблучуватися, що тільки диву можна дивуватися, і звідки стільки сил у них після робочого тижня? І адже їм теж, як і Валі його, вже за п’ятдесят, не молоденькі!
Добре хоч Валентина з нього подарунків не вимагає, та й на квіти вважає ні до чого витрачатися. Раніше, звісно, по юності він Валі мімози купував і навіть браслетик срібний подарував.
А потім якось вона сама сказала, що їй не треба нічого.
І правильно, не панянка міська, і так зійде, нехай радіє, що мужик їй попався хороший.
Він не напивається, як мужики деякі, і навіть не димить. На сторону не бігає, та й удома чистоту і порядок підтримує.
Ось тиждень тому ручка на дверях розбовталася, так Микола її відразу прикрутив.
Щоправда, Валя не дуже в нього розторопна, спочатку не ту викрутку принесла, потім саморізи впустила, вони закотилися під комод. Так вона їх ледве дістала, раніше то спритніша була, а тепер наїла боки, все мріє бабкою стати, онуків чекає. Ох і дивні ці жінки, все їм кортить…
Ну та годі про них думати, багато честі, це видно на нього знайшло щось, жіночий день же сьогодні.
До речі, Валентина обіцяла на честь свята буженину запекти і салатики приготувати, а сама спить собі, будити її пора, жерти вже хочеться!
Микола перевів погляд на дружину і завмер.
Що це з нею?
Начебто це та сама його Валька, та тільки красива якась.
От і плечі в неї повненькі, а шкіра ніжна, рожева, так і захотілося раптом доторкнутися.
Бач, уві сні посміхається, в житті то вона не часто така, то дітям вказівки дає, то на кухні топчеться. А губи в неї досі з вигином, пухкі, зараз дівки собі їх чимось качають, як рибки потім ходять. А у Валюші його натуральне все, он як ночнушка обтягнула, очей не відірвати!
Рука Миколи потягнулася, щоб погладити дружину, а сам він нагнувся, щоб поцілувати її, і раптом він злякався – що це зі мною?
Що це я раптом якось дивно бачу, ніби Валька моя не звичайна баба, а красуня?
І Микола відсахнувся, відвернувся, очі руками протер, знову на Валю подивився, і навіть живіт у нього звело, як у юності – Валька та його й не стара зовсім, тягне його до неї!
Будити дружину чомусь розхотілося.
Микола швидко натягнув джинси і светр, і тихо вийшов на вулицю.
У кишені лежала заначка, через тиждень вони з мужиками в гаражах хотіли його машину до літнього сезону трохи підремонтувати.
Те та се, дурниця в принципі, за зиму акумулятор підсів, Микола його зарядив, відтягнути треба. Та й ремінь ГРМ перевірити.
Валя в цьому, звісно, нічого не розуміє, думає, що там (розповідь спеціально для сайту Цей День) роботи повно, а їм із мужиками треба про життя поговорити за чаркою.
Але тепер, не ясно чому, Микола вирішив, що і справ там на п’ять хвилин, та й сидіти в гаражах і пити ні до чого.
Він своєю заначкою інакше вирішив розпорядитися.
У квітковому магазині ціни були величезні, але Микола вибрав найкрасивіші троянди. Не рожеві, а темніші, але й не темно-бордові, адже Валя у нього ще не стара. І не думаючи, віддав за них велику купюру.
Удома було ще тихо, дружина спала.
Микола поставив троянди у вазу, приніс у кімнату і прилаштував на комоді, ближче до ліжка.
Потім пішов на кухню, після прогулянки їсти хотілося ще більше. Він нарізав ковбасу і сир, зробив бутерброди, хотів поїсти один, але чомусь передумав і поставив тарілку з бутербродами на тацю.
Налив чай і потягнув усе це в спальню, сам до кінця не розуміючи, з якого такого дива він усе це робить?
Микола ледь встиг поставити тацю на комод, як здригнувся, як йому здалося, від чужого, незнайомого ніжного голосу.
— Коленько, та що ж це? Це що так пахне. Невже це троянди? А вони звідки? Та невже це мені, Коля? Та навіщо, я що, панянка якась чи що? Та як же це…
Валя сиділа ще не зовсім прокинувшись, рожева від сну. Волосся в неї гарне, по плечах хвилями. Зазвичай вона пучок робить, щоб не заважало, а тут.
— Валюшо, сам не знаю… ти така в мене… та що ми, гірші за цих зірок із телевізора драних? Та ти їх краща у сто разів, ти як із мамкою раніше бувало заспіваєш! Ну я і вирішив, глянув на тебе і подумав – ти ж моя! Ти мені сина і двох дочок подарувала… ну прямо як прозрів сьогодні! З жіночим днем тебе, Валюшо, я ж … люблю тебе!
Тут запас слів і красномовства у Миколи вичерпався, а в роті пересохло від напруги.
І він, не знаючи, що далі робити, присунув ближче тацю.
— Ось бачиш, це тобі сніданок у ліжко, ну і мені теж, щось я зовсім виснажився і зголоднів.
Валентина раптом розсміялася майже забутим, тим давнім своїм звабливим дівочим дзвінким дзвінким сміхом. І обійняла чоловіка, така м’яка й податлива, і якась… як раніше…
Потім вони разом їли бутерброди з сиром і ковбасою.
У Валі то сльози на очах блищали, коли вона дивилася то на троянди, то на чоловіка. Потім вона відразу ж сміялася його звичайним жартам, які давно її не смішили, а тепер знову сподобалися.
— Коля, я давно так смачно не снідала, – зізналася Валентина, запиваючи остиглим чаєм чоловіки бутерброди.
А Микола дивився на неї і думав.
Дивний сон сьогодні мені наснився, ніби й не сон зовсім. Мужик мені той окуляри дав і сказав, що я не бачу ні чорта і що сам випливу. І тепер мені здається, що життя моє вдалося і я щасливий, а кажуть, що чудес не буває. А вони бувають, просто ми багато чого не помічаємо. І схоже, що я все таки нарешті доплив, повернувся до своїх берегів…
Ось так і було…
Тепла, душевності, любові та взаєморозуміння всім (розповідь спеціально для сайту Цей День) і завжди, а не тільки в свята.
І дивіться іноді один на одного через чарівні окуляри. Тоді не буде видно ні сивину, ні зморшки, а проглянуть ті самі риси вашої любові, які колись хвилювали, яку ви пронесли через роки.
Просто придивіться, адже вона все одно ще жива!
