— Лідочка, подивися, є ще хтось у коридорі? Хотіла раніше піти сьогодні. У мами день народження, — сказала Анна.
— Зараз, Анна Львівна.
Молода симпатична медсестра встала з-за столу, відчинила двері кабінету і виглянула в коридор.
— Нікого більше немає, Анна Львівна. І за записом всі пройшли, я перевірила, — посміхнувшись, повідомила Лідочка.
— Добре. Якщо хтось прийде, запиши на завтра або в сусідній кабінет нехай йдуть, до Ольги Володимирівни.
— Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтеся, — заспокоїла Лідочка. — Завідуюча поліклінікою у відрядженні, якщо треба буде, я вас прикрию.
— Дякую. Що б я без тебе робила? — Анна взяла сумку, окинула поглядом стіл, чи не забула телефон, і пішла до дверей. — До завтра, Лідочка.
— До побачення, Анна Львівна. Ой, ви покваптеся, он як потемніло, того й дивись дощ піде.
— Так? А мені ще потрібно забігти за квітами. Ну, я побігла, — сказала Анна, вже виходячи в коридор.
Вона швидко переодяглася, плащ одягала вже на сходах.
— Анна Львівна, ви вже йдете? — внизу біля реєстратури її зупинила літня жінка.
— Добрий день. До завтра можете почекати? Я поспішаю, — поправляючи комір плаща, відповіла Анна, прямуючи до виходу.
— Анна Львівна, Світланка тільки вас слухає. Ви б зайшли, поговорили з нею, заспокоїли. Весь час плаче, — поспішно говорила жінка, не відстаючи від Анни.
— Завтра у мене вечірній прийом, вранці на виклики піду і зайду до вас. А зараз мені треба бігти, вибачте. — Анна вийшла з будівлі поліклініки, спустилася з ганку і подивилася на небо.
Величезна чорна хмара насувалася на місто. Здавалося, зараз своїм величезним черевом вона зачепить дахи, лопне і обрушиться водяним потоком на місто.
Коли Анна підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали на її плечі. Варто було стати під навіс, як дощ посилився.
— Не хвилюйтеся, я добре упакую букет, — сказала продавчиня квітів.
Поки вона упаковувала в щільний целофан улюблені мамині гербери, Анна з тривогою поглядала, як від зупинки від’їжджають один за одним автобуси.
Нарешті, вона отримала букет, розплатилася і побігла до зупинки, прикриваючи голову пакетом.
Дощ розійшовся не на жарт. На зупинці залишилася одна Анна. Добре, що хоч дах є. Парасольку вона забула і поки добігла до зупинки, добряче промокла.
Автобуса все не було. Треба було перечекати в поліклініці, поговорити з бабусею Свєти, — пізно каялася у своїй поспішності Анна.
Вона здригнулася від холоду і відійшла далі під навіс. Повз проносилися машини, розбризкуючи калюжі, що швидко утворювалися на дорозі.
«Де ж він застряг? Як не до речі дощ», — думала Анна, дивлячись у бік, звідки мав приїхати автобус.
Раптом біля тротуару зупинився чорний джип. Анна із заздрістю подумала, от би у неї був такий.
«Добре мати машину, не треба чекати автобуса…»
Скло з боку пасажирського сидіння опустилося, і Анна побачила чоловіка. Вона не відразу зрозуміла, що він звертається до неї.
— Сідайте в машину. Там аварія, автобуси стоять.
Поки Анна роздумувала, чоловік відкрив передні дверцята. І Анна сіла на пасажирське сидіння.
У салоні було тепло і сухо. Навіть шуму дощу не чути.
— Куди вам? — запитав чоловік, дивлячись на Анну.
Приблизно її віку, симпатичний, у діловому костюмі. Анна зніяковіла.
«А я схожа на мокру курку».
— У Світличний провулок, — сказала вона.
— Добре, мені в той самий бік.
Від чоловіка віяло такою впевненістю і брутальною харизмою, що Анна з побоюванням поглянула на нього. На маніяка не схожий, представницький, очі розумні.
«Йому тільки в серіалах героїв-коханців грати», — подумала вона.
Машина м’яко рушила з місця, непомітно набираючи швидкість. У салоні приємно пахло шкірою і його дорогими парфумами. І безперервно щось пищало.
— Пристебніться, — попросив чоловік.
Анна довго і невміло пристібалася, потім поправила букет на колінах.
— Скажіть, чому ви вирішили мене підвезти? — запитала вона, дивлячись, як двірники ритмічно змахували з лобового скла струмені дощу.
— Сказав же, аварія. Автобуса довелося б чекати довго. А ви з квітами, значить, їдете в гості.
Тим більше, як виявилося, нам по дорозі. — Він кинув швидкий погляд на Анну.
«Так не буває. Такі чоловіки не підвозять простих смертних», — хотіла сказати вона, але промовчала.
— Ваше обличчя мені знайоме. Ми з вами десь зустрічалися. У мене хороша пам’ять на обличчя, — порушив мовчання чоловік.
— Це навряд чи, — посміхнулася Анна. — Ми з вами з різних планет. Різного соціального статусу, як кажуть.
Вона шкірою відчула його оцінюючий погляд.
— Такі як ви в автобусах не їздять. А я скромний лікар, — сказала Анна, трохи уїдливо.
Чоловік промовчав. Мовчала і Анна, відчуваючи, що сказала дурницю.
— Згадав, де бачив вас. Два місяці тому приходив з онукою до вас на прийом у поліклініку.
— Ви? — Анна здивовано подивилася на чоловіка. — Я б вас запам’ятала, — вирвалося у неї з язика.
— Що, занадто молодо виглядаю для дідуся? Боже, я не брешу. Дочка подарувала мені в сімнадцять років. Молодь зараз така рання.
— Є в кого, — відповіла колюче Анна.
— А ви колюча. Палець в рот не кладіть. Я ще тоді зрозумів, що ви сувора і принципова.
— А це погано? — запитала Анна.
— Дивлячись для чого, — ухильно відповів чоловік. — А ви і раніше на Світличному жили?
— Так.
— І вчилися в дванадцятій школі? — уточнив чоловік.
— Звідки ви… — почала здивовано Анна.
— Я теж вчився в дванадцятій. Дивно, що ми з вами раніше не зустрічалися, — він кинув на Анну швидкий погляд, і вона зніяковіла.
— Якого року ваш випуск? — запитала вона.
— Дев’яносто сьомого.
— А я закінчила школу в двохтисячному, — зрадівши цьому факту, сказала Анна.
— Відмінниця, мабуть? На хлопців не дивилася, мріяла вступити до інституту, стати лікарем і лікувати дітей. Так? — запитав чоловік.
Анна хотіла відповісти уїдливістю, але попереду з’явився будинок мами.
— У двір цього будинку зверніть. Якщо можна, зупиніться біля другого під’їзду, — сухо попросила вона.
— Вибачте, до ганку під’їхати не зможу, інакше ви вийдете в калюжу, — сказав чоловік. — Я допоможу вам.
Він відкрив дверцята, збираючись вийти з машини, але Анна вже зіскочила на мокрий асфальт і побігла до під’їзду.
Коли вона озирнулася, джип від’їжджав від будинку. Анна пізно згадала, що навіть не подякувала своєму рятівникові.
У квартирі смачно пахло ваніллю. Мама побачила квіти, сплеснула руками.
— Ой, ти вся мокра. Одягай швидше теплі капці. У мене чай гарячий. Я спекла твій улюблений торт… — йдучи на кухню з букетом, розповідала мама.
— А твої подруги не прийдуть? — Анна заглянула в порожню кімнату.
— Я нікого не запрошувала. Ми і так часто бачимося. Вони на подарунки розоряться, а пенсії, сама знаєш, які.
Ми з тобою посидимо по-сімейному. А хто тебе підвіз? Невже з’явився шанувальник? — запитала мама, розливаючи чай по чашках.
— Ти у вікно дивилася? Просто випадковий водій підвіз. На дорозі аварія, автобуси не ходили.
— Гарний, — зауважила мама.
— Коли ти встигла роздивитися? — з докором запитала Анна.
— Я ж не сліпа, — образилася мама.
Вони попили чай з тортом, потім перейшли в кімнату, на диван. Анна зігрілася, очі почали злипатися.
Мама говорила, що Анні давно час знайти чоловіка, забути минуле, народити, нарешті…
— Мамо, не починай, мені і так добре. Я за день стільки різних дітей бачу, що своїх не хочу, — пробурмотіла Анна, поклавши голову на плече мамі і прикривши очі.
Мама ще щось говорила про сусіда, але Анна вже не слухала. Вона прокинулася, коли за вікнами зовсім стемніло.
Мама сиділа під торшером і в’язала, тихо бубнів телевізор. Анна підвелася з дивана.
— Я заснула.
— Я постелила тобі в твоїй кімнаті, — не відриваючись від в’язання, сказала мама.
Анні й самій не хотілося йти. У мами так добре. Сон перервався, тому якийсь час вона лежала, згадуючи чоловіка, який підвіз її.
«Розмріялася. Закатай губу», — наказала вона собі, повернулася на правий бік і за мить заснула.
Зранку вона заїхала в поліклініку, взяла список адрес і пішла по викликах. Почався звичайний робочий день.
До кінця дня ноги гуділи від втоми. Не було ні хвилини вільного часу навіть перекусити. І вона зовсім забула про кота.
А він вдома дві доби один, без їжі вже, напевно. Анна поспішила додому. Вийшла з поліклініки і побачила чорний джип.
Та хіба мало джипів у місті? Впевнена, що він приїхав не до неї, вона пройшла повз нього до зупинки.
Коли хтось ззаду торкнувся її руки, Анна злякано відсахнулася.
— Не бійтеся. Це я, — сказав вчорашній чоловік.
— Що вам потрібно? — розгублено запитала Анна.
— Ви упустили. — Він простягнув їй брошку.
— Моя, а я не помітила. Я не подякувала вам вчора…
— Ходімо до машини. Ви втомилися, напевно, голодні. Повечеряєте зі мною? Іншої подяки не прийму. — Чоловік за лікоть підвів Анну до джипа.
— Та я тут поруч живу… — Вона зупинилася біля відкритих дверцят.
— Сідайте, — м’яко, але наполегливо сказав чоловік. — Брошку чоловік подарував?
Ви так зраділи, побачивши її, — сказав він, коли джип виїхав з парковки.
— Ви проникливі. Так, на річницю весілля. Через два роки після цього він пішов з життя. Розрив аневризми.
— Вибачте, — сказав чоловік.
До ресторану вони їхали мовчки.
Анна давно так смачно не їла. Напої були приємні і зовсім не п’янкі. Дмитро розповів про себе. Його дружина теж не стало, коли дочці було десять. Рак.
У нього були жінки, але дочка боялася, що батько одружиться, і вона не буде йому потрібна, влаштовувала скандали.
— Я так і не одружився. А вона в сімнадцять народила. Балував, занадто багато волі їй давав.
Але батько дитини одружився з нею, начебто живуть добре. Знаєте, ви мені ще в той перший раз сподобалися. І так вдало зустрів вас вчора на зупинці. Це доля.
Поки чекали на десерти, Анна запитала, навіщо він покликав її на вечерю. Адже вона майже його ровесниця, а такі як він чоловіки дивляться на молоденьких і красивих.
— Ви так добре знаєте чоловіків? Це все у мене було, — чесно зізнався Дмитро. — А ось тепла… З вами розмовляю, ніби знаю вас тисячу років.
— Так і є. Ми ж з вами в одній школі вчилися, — погодилася Анна.
— Давай на «ти», — запропонував він.
— Ой! — раптом злякалася Анна. — Мій кіт. Я зовсім забула про кота. Він дві доби один, голодний…
Біля її будинку Дмитро теж вийшов з машини. Попередивши питання Анни, сказав серйозно:
— Раптом коту знадобиться допомога.
Кіт зустрів господиню незадоволено, навіть не підійшов, не потерся об її ноги, як робив завжди.
Мяукнув незадоволено і пішов на кухню, виставивши хвіст трубою. Сів перед мисками і терпляче чекав, поки Анна доллє йому води, насипле корм.
Почекавши після цього ще хвилину, кіт, не поспішаючи, з гідністю підійшов і почав їсти.
— Чай, кава? — запитала Анна, помітивши в дверях кухні Дмитра.
— Дозволь, я сам.
Анна з подивом дивилася, як він господарював на її кухні. Але кава перевершила всі очікування.
— Я ж один живу, все вмію, — пояснив Дмитро.
— А хіба у тебе немає домробітниці? — наївно запитала Анна.
— Навіщо? Їм у ресторані або кафе. У пральну машину можу і сам скласти білизну.
Раз на тиждень приходить жінка, прибирає, прасує, іноді готує. Краще покажи мені шкільні фотографії.
Анна дістала з антресолей старий альбом. Вони сиділи в кімнаті на дивані і розглядали знімки.
— Ось я. — Дмитро показав на худорлявого високого десятикласника на лінійці у шкільному дворі 1 вересня.
— Ніколи б не впізнала. А я… — Анна пошукала себе серед однокласників. — Ось, з великими білими бантами. Я вас зовсім не пам’ятаю, — тихо додала вона.
— Ми на «ти», — тихо сказав Дмитро їй у вухо.
Анна відчула на скроні його подих. По шкірі пробігли мурашки.
У наступну мить його губи торкнулися куточка її губ. Анна злякано підхопилася на ноги, альбом з колін впав на підлогу.
— Тобі час, — сказала вона суворо.
Дмитро підняв альбом, поклав на диван і теж встав.
— Вибач…
…— І що, більше ти його не бачила? — запитала подруга, коли Анна їй все розповіла. — Ну ти й дурепа. Такого чоловіка втратила.
— Ну і добре. Він… Ми занадто різні.
— Та ти його зовсім не знаєш, — зауважила подруга.
— Та боюся я. Не можу ось так одразу. У мене крім Ігоря й не було нікого. Та й звідки взятися?
Я ж маю справу тільки з дітьми різного віку і їхніми неадекватними мамами. Я готувати розучилася… Нехай краще ніяк, ніж потім плакати і переживати…
— Ти стала дикою. — Подруга похитала головою.
Цілий тиждень Анна із прискореним серцем виходила з поліклініки, чекаючи побачити чорний джип.
Але його не було.
«Сама прогнала. Ось і не чекай більше», — говорила сама собі.
Минув тиждень. У п’ятницю знову йшов дощ. З кожним днем на деревах все менше залишалося листя. Як швидко пролетіло літо…
Анна обслуговувала виклики вранці, до дощу. Тепер вона завжди носила із собою парасольку.
Під навісом зупинки тіснився народ, що чекав на свій автобус. Анна стала поруч.
— Жіночко, не вам сигналить? — торкнулася її за лікоть повна жінка і показала рукою в бік дороги.
Анна виглянула з-під парасольки і побачила чорний джип. Серце підстрибнуло в грудях від радості і хвилювання.
Дверцята з боку пасажирського сидіння заклично відчинилися, і Анна шмигнула всередину. Дмитро привітався, посміхаючись.
— Вибач, справи були термінові. А сьогодні дощ, і я дуже хотів тебе побачити, — сказав він, від’їжджаючи від зупинки.
«Ах так, ми ж на «ти», — згадала Анна. Її огортав запах шкіри і дорогих чоловічих парфумів.
— Вибачте, що вигнала вас… тебе. Я відвикла від чоловічої уваги, а ви… ти… Я не знаю, як поводитися з тобою.
Я втомлююся на роботі, майже нічого не готую для себе… Я звикла одна…
Не впевнена, що я те, що тобі потрібно… — з відчаєм, поспішно виправдовувалася Анна.
— Звідки ти знаєш, що мені потрібно? Зараз ми поїдемо і повечеряємо, а потім поговоримо.
У ресторані Дмитро сказав, що взяв квитки в театр.
— Думаю, ти давно там не була.
— Я взагалі там ніколи не була. А коли? — зраділа Анна.
— Я заїду за тобою завтра о другій. Ти ж не працюєш, я дізнався. Не бійся, я не буду чіплятися. Просто захотілося зробити тобі приємне.
І чути не хочу, що ми різні. Ми росли поруч, ходили в одну школу. Просто мені більше пощастило. Ти потрібна мені така, яка є…
Багато жінок хотіли б чути такі слова від чоловіка, тим більше, самотні.
Буває, так і не вдається зустріти свою пару після розставання або втрат. Але комусь же має пощастити в житті!
