Коли батько привів додому Аделіну, ми з братом відразу в неї закохалися. Свою матір ми не знали – її не стало під час пологів, тож виходить, що ми її…
Навіть зовсім маленькими ми відчували на собі цю провину, хоча вголос батько жодного разу не дорікав нам за це.
Але якось так виходило, що ми завжди знали – через нас він втратив кохану жінку.
Але справа була не тільки в тому, що поява у батька нової дружини частково знімала з нас цю провину. Ми просто хотіли, щоб у нас була мати, як і у всіх інших дітей.
До того ж Аделіна виглядала як справжня фея – лялькове личко, світлі локони, ніжний голос…
У ній все було прекрасно. І коли тато запитав, чи не проти ми того, що вони з Аделіною одружаться, і я, і мій брат Артур в один голос вигукнули:
— Так, звичайно, вона така класна!
У Аделіни була дочка від першого шлюбу на ім’я Рената. Вона була молодша за нас на два роки, замкнута і дивна.
Дівчинка не взяла від матері нічого — ні її легкості та усміхненості, ні милого обличчя.
Мабуть, Рената пішла в свого батька — волосся у неї було темне і жорстке і росло так низько, що, здавалося, у неї не було чола.
А темні очі, трохи косоокі, наводили нас на думку, що її батько — якийсь кореєць або китаєць.
Одного разу ми спробували дізнатися про це в Аделіни, але вона раптово розплакалася, і тато сказав, щоб ми залишили її в спокої.
Спільна дитина у них так і не вийшла, хоча я чула, як вони обговорюють це. Не знаю вже, в чому там була справа, і тепер вже ніколи не дізнаюся.
Як не дізнаюся і того, чи зіграло це роль у тих змінах, які відбулися з Аделіною: вона більше не була тією прекрасною феєю, як колись.
Можливо тому, що свого сина у неї не було, до брата вона ставилася терпиміше. Я ж поступово перетворилася на класичну падчерку з казки.
Все найкраще в нашому домі діставалося Ренаті, а я стала чимось на зразок служниці: займалася прибиранням, готуванням, робила за Ренату уроки і так далі.
Брата ж вона нічим не навантажувала, і я завжди казала йому:
— Як же ти мене дратуєш!
Коли тато пішов з життя, все стало ще гірше — Аделіна під приводом, що їй потрібна майстерня (вона займалася виготовленням прикрас), виселила мене в мансардну кімнату, а грошей я взагалі не бачила, хоча батько залишив цілком пристойний статок.
Щоб купувати собі одяг і канцелярію до школи, мені доводилося підробляти в продуктовому магазині вечорами.
І це мені ще пощастило — татів приятель дав мені це місце в своєму магазині, пожалів сирітку.
Брат після дев’ятого класу поїхав до льотного училища, і тоді стало зовсім погано – Аделіна відкрито принижувала мене, називала нахлібницею, а то й гірше.
Я ніяк не могла зрозуміти – чому вона так злиться на мене, що я такого зробила? Рената тут не мала ніякого впливу – вона ніколи не скаржилася на мене матері, навіть якщо я писала їй погані твори, і вона отримувала низькі оцінки в школі.
Треба сказати, що з роками Рената розквітла – ні, вона зовсім не була схожа на матір, але мала свою особливу красу.
Я не раз спостерігала, як і хлопчики, і чоловіки старшого віку потрапляють під її гіпнотичні чари.
Аделіні ж це не подобалося – вона боялася, що дочка принесе їй дитину в подолі, тому нікуди її одну не відпускала, тільки зі мною, бо знала – я не посмію їй брехати.
Але навіть коли я розповідала Аделіні, з ким ми з Ренатою ходили в кіно, Рената не ображалася на мене, вона все розуміла.
— Навіщо ти все це терпиш? — запитував мене брат, коли ми зрідка розмовляли по телефону.
Грошей не було ні у нього, ні у мене, а міжміські дзвінки коштували дорого.
— Взяла б і з’їхала від неї. Треба було вступати після дев’ятого класу, як і я — дали б гуртожиток…
— Ти мене дратуєш! — відповідала я. — Якщо ти такий сміливий, це не означає, що всі такі.
— Немає чого перед ними плазувати, ти їм нічим не зобов’язана.
— Так-так-так, я в курсі. Просто я не знаю, ким хочу бути, ти знаєш.
Тільки Артур і знав, більше я нікому не говорила: після школи я не збиралася нікуди вступати, а хотіла відразу піти працювати, щоб накопичити достатньо грошей і поїхати в Індію.
Єдине, що у нас залишилося від мами, — це стара картонна коробка. У ній лежали намиста та інші дрібнички, а також фотографії індійських акторів і відріз кольорової тканини, яку вона використовувала як шарф, як казав батько.
— Вона обожнювала цю індійську нісенітницю, — розповідав він. — Скільки я індійських фільмів переглянув! Така дурня насправді.
І тоді я почала повторювати за мамою — теж дивилася індійські фільми і вболівала за неї: споруджувала з простирадл подобу сарі, обвішувалася намистом і танцювала.
Аделіна називала це вульгарністю. Але мені було все одно – я садила Артура і Ренату на диван і танцювала, а вони аплодували мені.
Але брат мав рацію – потрібно було з’їжджати від Аделіни: я помітила, що вона потайки тягне гроші з моєї схованки, а більше мені ховати було ніде.
Правда, з’їжджати не довелося – напередодні нового тисячоліття Аделіна раптом вирішила, що їм з Ренатою потрібно їхати до столиці.
Мене вона, звичайно, з собою не кликала. Як виявилося, ще за життя батько оформив будинок на неї, ми ж з братом були прописані в занедбаній халупі на околиці міста.
Туди я і з’їхала, коли мачуха продала будинок і поїхала до Києва.
Не можу сказати, що мені легко жилося одній, але це було все одно краще, ніж щоденні приниження.
Через рік Рената приїхала на два літніх місяці назад: лікарі порекомендували їй відпочинок біля моря, столичний клімат виявився для неї невідповідним.
Звичайно, вона не жила в моїй розвалюсі – Аделіна оплатила їй найдорожчий готель, але все одно ми багато часу проводили разом.
Ми гуляли вечорами, чіпляючи симпатичних відпочивальників, і я захоплювалася, як у неї вправно це виходить.
Через пів години симпатичні гульвіси благали її поділитися номером телефону. У той час у деяких вже з’явилися мобільні телефони, і я думала, що у неї теж є.
Але Аделіна вважала, що це тільки розв’яже дочці руки, так що телефону у неї не було, а давати домашній вона не ризикувала – мати влаштувала б їй справжню прочуханку.
Того вечора Рената перевершила саму себе – підчепила якогось багатія-старого і погодилася покататися з ним на яхті.
— Ти з глузду з’їхала? — шепотіла їй я. — А раптом він буде до тебе чіплятися?
— Нехай спробує, — з викликом відповіла вона. — Мені ще сімнадцяти немає, його посадять!
Я все одно переживала, тому хиталася туди-сюди, чекаючи на Ренату. І тут зустрілася поглядом із симпатичним хлопцем — він не був красенем, як ті, яких чіпляла Рената, але щось у ньому було таке…
Зазвичай мене не так просто було збентежити, але тут я розхвилювалася і опустила очі, відчуваючи, як щоки заливаються рум’янцем.
Краєм ока я побачила, що він наближається.
— Привіт! Ти не заблукала?
— А що, схоже? — з викликом відповіла я, щоб приховати своє збентеження.
— Ну, мені здалося, що ти загубилася. Приїхала на відпочинок?
— Так.
Я не знаю, чому я збрехала. Напевно, мені захотілося стати такою ж, як і Рената — столичною відпочивальницею з купою грошей і шанувальників…
А не сиротою з розвалюхи, яка вранці прибирає номери в готелі, а ввечері розносить замовлення в кафе — на той час я вже пішла з магазину, оскільки закінчила школу.
— Я теж. Ти звідки?
— Київ.
— А я з Тернополя. Вперше тут?
— Та ні.
Ми розговорилися, але більше нічого такого того вечора не було. Та потім ми зустрілися ще і ще.
Ні, до цього я дружила з деякими хлопцями, але все було несерйозно, мною швидше рухала цікавість, ніж справжні почуття, а тут я закохалася.
І страшенно шкодувала, що збрехала йому в перший вечір — сказати правду після цього здавалося немислимим.
Я все далі і далі заплутувалася у своїй брехні, описуючи йому те, що мені розповідала Рената.
— Для мене це не просто курортний роман, — сказав Саша напередодні від’їзду. — Ти даси мені домашній номер?
Я похитала головою.
— Мати не дозволяє мені займати лінію, вона боїться, що я можу закохатись та прийти із завчасним животом.
— Як вона сама?
— Ну приблизно, — розсміялася я.
— А тоді, може, адресу? Я б написав тобі листа.
Я знала адресу, за якою жили Аделіна і Рената, і подумала: а чому ні? Буду просити Ренату пересилати мені його листи.
Я не була впевнена, що вона погодиться, але спробувати варто було.
— Добре, — відповіла я, і ми обмінялися адресами.
Якщо Рената ще чимось пішла в свою матір, то це вмінням у всьому знайти вигоду. Вона погодилася пересилати мені його листи і відправляти мої, але за умови, що я буду платити їй гроші.
Аделіна купувала їй все, що завгодно, але готівкою особливо не балувала з тієї ж причини – боялася, що Рената потрапить у погану компанію і зв’яжеться з якимось хлопцем.
Я авансом віддала їй частину грошей з тих, які відкладала на поїздку до Індії, і пообіцяла переказати ще, коли вони закінчаться.
Наступні пів року я жила від листа до листа. Чекати доводилося довго – спочатку Рената повинна була отримати його, потім переслати його мені, а вона вічно з цим тягнула.
Саша скаржився на роботу пошти, але, здається, нічого не підозрював.
Раніше я не вірила в можливість такого кохання на відстані, але за кілька місяців мої почуття тільки зміцніли.
Ми багато чим ділилися, правда, я не могла розповісти йому всього, він же не знав, що моя справжня мати пішла у засвіти, а Аделіна – моя мачуха, яка позбулася мене після того, як не стало батька.
Але все одно – я багато йому розповідала, писала про те, що мене цікавить і турбує, і він теж.
Під Новий рік листа довго не було – я чекала хоча б вітальну листівку і сама відправила йому, але відповіді так і не було.
Я навіть зателефонувала братові, щоб отримати чоловічу пораду.
— Сестричко, ну до чого ці складнощі? Якщо у вас все по-справжньому, ти б могла розповісти йому правду. А раз не можеш, нема чого час втрачати – він тебе не любить.
— Як же ти мене дратуєш! – знову сказала я і кинула слухавку.
Після цього я зателефонувала Ренаті, потрапивши на Аделіну, яка дуже здивувалася. Але я сказала, що хочу привітати їх з Новим роком.
— Та не переживай ти, на Новий рік пошта завжди так працює, — заспокоїла мене Рената. — Я тобі відразу перешлю, як прийде.
Лист я отримала тільки в середині січня. Точніше — два листи.
У першому було привітання з Новим роком, а в другому — пропозиція зустрітися: Саша писав, що в лютому у нього канікули, і він хотів би приїхати до мене в гості.
Ось тут мене охопила паніка – що робити? Навіть якби я сама поїхала до Києва, я не зможу зустрічати його в квартирі Аделіни, вона нізащо цього не дозволить.
Довелося знову дзвонити братові і просити поради.
– На мою думку, я вже давав тобі пораду.
— Ну Артур, милий, будь ласка! Що мені робити?
Брат помовчав і запитав:
— А що ти йому про себе наговорила?
— Сказала, що вчуся на модельєра, як Рената збирається, — зізналася я.
— Ну ти даєш… Так скажи йому, що вже купила квитки на канікули і їдеш на південь.
Так, це була хороша ідея. Правда, жити в моєму розваленому будиночку було не можна, доведеться витратити відкладені гроші на більш пристойне житло, але що тепер поробиш.
Дивно, але Саша погодився. Ми домовилися, що зупинимося в одному готелі, і оскільки я брехала йому, що у нас шикарна квартира в Києві, він не міг уявити, що мені це не по кишені.
Довелося витратити практично всі відкладені гроші. Мене це, звичайно, засмутило, але від своєї мрії я не відмовлялася, просто відкладала на потім.
Це був щасливий тиждень – ми весь час проводили разом, а на п’ятий день він попросив моєї руки.
– Давай одружимося влітку, – запропонував він. – Будемо жити там, де захочеш – можеш ти до мене переїхати, можу я до тебе, головне, щоб разом.
Звичайно, я погодилася, хоча в моїй голові і промайнули всі минулі страхи – що буде, коли він дізнається, що я обманювала його?
Це питання я задала братові, коли зателефонувала йому наступного дня і розповіла йому все.
— Ти повинна зізнатися йому, — наказав Артур. — І подивитися, що він на це скаже. А взагалі, це якось підозріло — ви ж зовсім не знаєте один одного! Може, він клюнув на твою нібито київську квартиру?
— Ти в усьому бачиш тільки погане. Між іншим, він пропонує жити у нього, якщо я захочу.
— Гаразд, — пом’якшав Артур. — Треба б мені з ним познайомитися. Давай, розкажи йому правду, а там подивимося.
Хоча мені було страшно, я все одно вірила в те, що все буде добре — адже ми кохаємо одне одного, а кохання переможе все.
І я виявилася права — Саша, звичайно, здивувався і образився, але в підсумку зміг зрозуміти і навіть став жартувати з цього приводу.
Він поїхав, а я залишилася, але ми домовилися, що навесні він купить квиток і я поїду знайомитися з його батьками.
– Дай його адресу, – зажадав Артур. – Я хочу з ним познайомитися.
– Тільки, будь ласка, не налякай його! – благала я.
Я не знала, коли він збирається це робити — на той час брат уже закінчив навчання і працював в аеропорті, щоправда, не льотчиком, як завжди мріяв, а механіком.
Але все одно — навряд чи він міг надовго відлучитися і зробити це швидко: грошей у нього було не більше за мої, оскільки життя в столиці обходилося йому дорого.
Тож я заспокоїлася, не думала, що він поїде скоро. А потім Саша мені подзвонив (тепер я могла дати йому номер свого телефону) і сказав, що приходив мій брат.
Відразу ж після розмови з Сашею я подзвонила Артуру, але він не взяв трубку.
А через три дні мені зателефонувала Аделіна. Такого не було ніколи з тих пір, як вона поїхала, і я подумала, що щось сталося з Ренатою.
Але вона сказала дивну фразу:
— Аня, мені дуже шкода, але Артур загинув. Його збила машина.
Я довго не могла зрозуміти, що вона таке каже.
Аделіна проявила дивну шляхетність: купила мені квиток до Києва і організувала похорон. Не уявляю, як би я впоралася з цим сама.
Ті дні стерлися з пам’яті, тому я навіть не можу сказати, як так вийшло, що Саша дізнався про те, що сталося з моїм братом, але він приїхав попрощатися.
Якби не він, я б, напевно, збожеволіла, він дуже мене підтримував.
Чомусь я стала занадто багато спати. Саша говорив, що це від стресу, але мені здавалося, що чай має дивний смак.
Це був ромашковий чай, він мені заварював його, щоб я не плакала весь час. І того дня я вилила чай у раковину, а йому сказала, що випила.
Ми лягли полежати, і хвилин через п’ятнадцять він тихенько запитав:
— Ти спиш?
Я прикинулася, що сплю, не хотіла ні з ким розмовляти. А він встав і почав кудись збиратися.
Коли я виглянула у вікно, то побачила машину Ренати. Вона вийшла з неї і кинулася йому на шию.
А Саша обережно обернувся на вікно квартири, в якій ми зупинилися, мабуть, боявся, що я побачу.
Я сховалася за штору, ледве стримуючи блювотний порив. Чомусь я відразу все зрозуміла.
Мені не хотілося більше залишатися там, і я поїхала в кімнату, яку знімав Артур – все одно потрібно було розібрати речі.
Там було страшенно брудно – Артур ніколи не був фанатом прибирання. Я не знала, з чого почати, і відкрила першу-ліпшу шухляду.
Там лежав фотоальбом з нашими старими фотографіями, в основному до того часу, коли в будинку з’явилася Аделіна.
Відірвати від них погляд було неможливо. Задивившись, я не помітила, як грюкнули двері, просто відчула, що хтось на мене дивиться.
Я підняла голову – у дверях стояла дивна дівчина з дредами на голові.
– Ти сестра Артура, – більше не запитала, а констатувала вона.
– Так.
Я витерла обличчя рукавом і дивилася на неї, чекаючи, що вона скаже.
– Він знав, що його можуть… прибрати.
– Що? – перепитала я.
– Артур залишив конверт для тебе. Сказав, що це на випадок, якщо з ним щось трапиться.
Вона простягнула мені звичайний білий конверт. Я сподівалася, що знайду там щось на зразок прощального листа.
Але там була тільки ксерокопія якогось документа і номер телефону, написаний його рукою.
Я уважно розглянула ксерокопію. Це був заповіт батька, якого я раніше не бачила. Коли він пішов з життя, я підписувала щось, але що саме – не пам’ятаю.
Здається, він залишив мені гроші, але коли я запитала про це Аделіну, вона сказала, що там десять тисяч, і я навіть зняла їх, щоб віддати Аделіні за те, що живу в її будинку.
Але судячи з цього тексту, був якийсь ще рахунок, і на ньому грошей було набагато більше.
— Зателефонуй за цим номером, — сказала дівчина. — Це нотаріус, він тобі допоможе.
Так я дізналася, що більшу частину свого статку батько залишив не Аделіні і не Артуру, а мені. Я — багата спадкоємиця, тільки нічого про це не знала.
Той нотаріус і справді мені допоміг — Аделіна дала хабар, щоб до пори до часу мене не чіпали, все намагалася придумати, як забрати ці гроші собі.
А ось Рената швидко придумала — розповіла про це Саші і запропонувала одружитися зі мною, щоб заволодіти ними. Хороший план, що й казати.
Коли я змогла забрати свої гроші, перше, що я зробила – це купила квиток в Індію в один кінець.
Потім поїхала на кладовище і довго сиділа біля могили брата.
— Як же ти мене дратуєш, — сказала я. — Не міг просто взяти і розповісти мені, навіщо ці таємниці Мадридського двору? Кинув мене тут одну…
Він нічого не відповів. І не відповість вже ніколи.
