Світлана дуже засмутилася, коли дізналася, що у неї буде дитина, оскільки це не входило в її плани.
У родині підростав трирічний син, і, хоча Андрій, її чоловік, давно говорив, що непогано б подарувати йому сестричку, Світлана була категорично проти.
Вона тільки-но вийшла на роботу, відчула смак свободи.
Декрет, крики, втома, безсонні ночі і повна залежність від дитини стали забуватися. І що тепер? Все спочатку?
Однак, тест чоловікові вона все-таки показала. Сподівалася, що вмовить його вирішити проблему кардинально, відкласти появу другої дитини на якийсь час.
Але Андрій вибухнув такою радістю, що говорити про щось подібне не мало сенсу.
– Світлано, як же чудово! Якщо народиться дівчинка, у нас буде повний комплект: син і дочка!
Він підхопив дружину на руки і закружляв по кухні. Син бігав навколо і сміявся. Світлана теж сміялася – автоматично. Всередині у неї все кричало:
– Не хочу!
***
Коли, через деякий час, вона прийшла на УЗД, лікар довго водив датчиком по животу, щось записував.
Потім посміхнувся:
– А у вас двійня. Дівчатка. Розвиваються добре.
Світлана застигла.
– Це точно?
– Абсолютно! Я вас вітаю.
Вона вийшла з кабінету з ватяними ногами. Андрій чекав у машині.
Світлана сіла поруч, натягнуто посміхнулася:
– Дівчинка.
Андрій просяяв.
– Донечка! Я так і знав!
Світлана мовчала. В її голові малювалася моторошна картина.
Двоє немовлят і маленький син, чоловік у вічних відрядженнях, допомоги – ніякої. З однією вона б ще впоралася. Але з двома…
Світлані стало себе шкода. Заздалегідь. З кожним днем вона відчувала, як внутрішньо віддаляється від однієї з дівчаток, сприймає її як тінь.
Пологи почалися на два дні раніше терміну. Андрій був у відрядженні, зв’язок ловив погано.
У пологовий будинок Світлана поїхала одна і з твердим рішенням.
***
Все пройшло швидко.
– Вітаю, матусю, – посміхнувся лікар, – чарівні дівчатка, здоровенькі. Хочете поглянути?
Світлана відвернулася і тихо промовила:
– Я хочу відмовитися…
Лікар витріщив очі:
– Від обох?
– Від однієї, – Світлана навіть не обернулася, – на другу оформляйте відмову.
– Ви хоч подивіться на них, – лікар подумав, що серце жінки затремтить, коли вона побачить дочок, – яку саме ви хочете залишити собі?
Не спрацювало…
– Мені все одно, – кинула Світлана крижаним тоном, – яка різниця? Вони ж однакові…
***
Додому вона повернулася з однією дитиною. Як і належить.
Дівчинку назвали Аліною. Так захотів Андрій. Світлані більше подобалося ім’я Марія, але вона не стала сперечатися. Аліна, так Аліна.
Кілька днів минули в радісній ейфорії, захопленні, привітаннях з приводу народження дочки, а потім почалися будні.
Світлана з головою занурилася в сімейні турботи і незабаром перестала думати про те, що накоїла.
Була впевнена: ніхто нічого не дізнається. А більшого їй і не потрібно.
Вона забула, що в тому самому пологовому будинку давно працює далека родичка її матері…
***
Тетяна була санітаркою. Таких, як вона, поважали: мовчазна, спритна, уважна до чужого болю. Дуже добра.
Того ранку, коли вона прибирала в ординаторській, одна з акушерок промовила напівголосно:
– У нас знову відмовник. Жінка народила двійню і відразу відмовилася від однієї дитини.
– П’яниця? – запитала літня медсестра, наливаючи собі чай.
– Та ні, начебто. Чоловік є, син. Сказала, що відразу двох вони не потягнуть. Ні сльозинки не проронила. Холодна така…
Тетяна пропустила б все це повз вуха: за стільки років вона й не таке чула, але раптом почула прізвище тієї жінки.
– Де документи Світлани Бурової? – заглянула в ординаторську старша медсестра, – не можу знайти.
– Завідувачка забрала, – відповіла літня жінка.
– Чудово! – двері зачинилися.
– То її прізвище Бурова? Світлана Миколаївна?? – запитала Тетяна не своїм голосом.
– Що, знайома? – акушерка уважно подивилася на санітарку, – ти це, тримай язика за зубами…
– Так-так, я розумію, – кивнула Тетяна і вийшла з ординаторської.
***
Вийшла і, відчувши, як підкошуються ноги, притулилася до стіни. Вона знала цю сім’ю!
Світлана – дочка її троюрідної сестри Людмили. Вони не були особливо близькі, але від випадку до випадку спілкувалися. Тому Таня відразу зателефонувала Людмилі.
– Люда, сядь. У мене до тебе розмова.
– Щось зі Свєтою? – Людмила прекрасно знала, де працює Тетяна.
– Вона народила двійню. Дівчаток… І… вона…
– Ну ж, говори, не тягни!
– Вона відмовилася від однієї дитини…
Мовчання в трубці було довгим.
– Таня, ти впевнена?
– Абсолютно. Свєта сказала, що їй достатньо однієї дочки. Друга дівчинка поки в лікарні, через кілька днів нею займеться опіка. Далі – дитбудинок…
Людмила кинула трубку. Не пам’ятала, як доїхала до пологового будинку.
Прийшла до завідуючої, представилася і сказала:
– Я бабуся відмовника, дівчинки з двійні. Будь ласка, дозвольте мені її забрати…
Служба опіки включилася відразу: заява, паспорт, пояснення ситуації.
Людмила зібрала необхідні документи, і їй пішли назустріч…
До моменту, коли вона повинна була забирати онуку, залишалося два дні.
***
Людмила завжди намагалася бути чесною.
Тоді, шістнадцять років тому, коли чоловік просто зник, зібравши речі за один вечір, вона довго не могла зрозуміти, що сталося. Ні записки, ні дзвінка.
Люди шепотілися: мовляв, чоловік дізнався про її «роман».
А ніякого роману не було. Була дружба з колегою, пара невчасних розмов і чуже припущення, яке швидко перетворилося на плітку.
Микола не став розбиратися. Він просто поїхав. Їхній дочці Світлані тоді було чотирнадцять.
– Ти зруйнувала нашу сім’ю, – кричала вона в обличчя Людмилі, – це ти його вигнала! Я не хочу тебе більше бачити!
З тих пір між ними зіпсувалися стосунки, якщо не сказати гірше. Коли Світлані виповнилося 18, вона пішла з дому.
Не з’являлася, не дзвонила. Вважала матір винною в тому, що її життя склалося не так, як вона хотіла.
Людмила не виправдовувалася. Не бігала за нею, не намагалася щось доводити. Вона чекала.
Чекала, коли дочка подорослішає, зрозуміє, пробачить…
З чоловіком вони не розлучалися і з часом почали спілкуватися.
Раз на пів року він дзвонив, цікавився, як справи. І, хоча у нього було інше життя, в цих рідкісних розмовах відчувалася турбота.
Так, вони більше не були разом, але й чужими не стали.
Коли Таня розповіла про те, що зробила Світлана, Людмила відчула, як у грудях щось обірвалося.
Байдужість дочки до неї була зрозуміла. Але відмовитися від власної дитини?!
Серце не могло цього прийняти, хоча мозок кричав:
– Не втручайся! Вона і так тебе ненавидить!
Однак Людмила не могла залишитися осторонь і теж відмовитися від рідної кровиночки.
Розмовляти з дочкою не мало сенсу: Світлана її навіть на поріг не пустить, тим більше – не стане слухати…
А як вона відреагує, важко уявити. Та й як вони з онукою будуть жити з нею в одному місті?
І тоді Людмила набрала номер, який пам’ятала напам’ять.
– Алло?
– Привіт, – відповів Микола.
– Не спиш?
– Ні.
– Хочу тобі повідомити…
І Людмила розповіла чоловікові про те, що сталося. Поділилася побоюваннями.
– Ти все правильно зробила, – твердо сказав Микола, – я б теж так вчинив.
У цей момент Людмила вперше за багато років відчула, що вона не одна.
– Може, переїдете до мене? – несподівано запропонував Микола, – тут добре, спокійно. Місця вистачить. Я все підготую.
– Ти серйозно?
– Звичайно.
– Але ми з тобою не бачилися років десять.
– І що? Ми досі одружені, – м’яко нагадав він.
Вона закрила очі і вперше за багато років дозволила собі уявити інше життя.
Там, де не потрібно щодня доводити, що ти ні в чому не винна. Там, де ніхто не дивиться на тебе з ненавистю.
Там, де дитина прокидається вранці і посміхається просто так, бо щаслива.
– Добре, – впевнено відповіла вона, – ми приїдемо.
***
Було холодно. Микола стояв на пероні з термосом у руках. Як завжди: пунктуальний, стриманий, надійний.
Вона вийшла з вагона з Машею на руках.
– Багаж у купе? – запитав Микола, простягаючи їй гарячий чай.
Людмила кивнула. Він виніс сумки. Нав’язав їх на себе і, як само собою зрозуміло, кинув:
– Додому?
Його будинок, оточений поріділим садом, стояв на околиці селища. Всередині – тепло, просторо і тихо.
Все готово: дитяче ліжечко, підігрівач для пляшечок, нова білизна.
– Чекав…, – вона не запитала, просто констатувала факт.
– Звичайно, – посміхнувся він.
Людмила помовчала. Поставила сумку, поклала сплячу онуку на диван і пройшла на кухню. Він – за нею. Спокійно, не поспішаючи.
– Як ти назвала нашу онуку? – тихо запитав Микола.
– Маша, – Людмила ніжно посміхнулася, – Машенька…
Вони сиділи навпроти і мовчки пили чай.
– Думаєш, Свєта дізнається? – запитав він.
– Не знаю. Швидше за все… колись.
– Ти все правильно зробила. Якби не ти, Машенька могла б загубитися назавжди.
– Вона не загубиться, – твердо сказала Людмила. – Тепер у неї є я. І ти…
Микола простягнув руку і стиснув її пальці. І в цьому жесті було все: прощення, підтримка і початок чогось нового.
***
Світлана жила в новому ритмі. Аліна росла спокійною, син ревнував і вимагав уваги, а Андрій насолоджувався роллю батька сімейства.
Часто згадував, як чекав сина, потім донечку, як хвилювався за Світлану, коли їй довелося одній їхати в пологовий будинок.
Світлана його спогадів не підтримувала. Вона не любила говорити про той час. Ніби хотіла стерти його з пам’яті.
Вона стала замкнутою, дратівливою. Не від втоми, а від напруги, яка буквально гуділа у неї під шкірою.
Іноді Свєта прокидалася в холодному поту. Бачила уві сні дві пари крихітних ручок, що тягнулися до неї, чула два крики. І провалювалася в порожнечу…
Вставши з ліжка, Світлана забувала свій сон і занурювалася в денні турботи.
***
Одного разу в торговому центрі вона почула своє прізвище. Дві жінки говорили про її матір!
– Ти не знала? – досить голосно дивувалася одна, – Людка Бурова до свого чоловіка поїхала! Уявляєш! Кажуть, з немовлям! Усиновила ніби як.
– Та ти що?! У їхньому віці!
– Ось вже не думала, що Микола виявиться таким дурнем і пробачить цю вертихвістку! Мабуть, дитиною підкупила… Кажуть, відмовник…
Світлана далі не стала слухати. Побігла до виходу. І раптом зупинилася, як укопана.
Відчула, як підкошуються ноги, як тремтять руки, як завмирає світ навколо, зникають звуки, а в голові гримить: вона її забрала!
Як вона посміла?!
Світлана стояла як загублена, тримаючи в руках дитячу шапочку. Серце стукало в скронях.
– Може, це не про неї? – промайнула боязка думка.
Дитина… в пологовому будинку… забрала… Людка Бурова…
Ні. Це вона! Її мати!
***
Весь вечір вона ходила по квартирі, як загнана тварина. Гойдала Аліну, гладила сина по голові, розставляла тарілки по місцях, але думала тільки про одне.
Мати… забрала… Невже?
Наступного дня Світлана зателефонувала Тетяні. Вперше за багато років.
– Привіт. Це я. Свєта.
– Привіт, – Тетяна відразу напружилася.
– Ти ж працюєш у пологовому будинку?
– Так.
– Скажи, а як ти дізналася, що я відмовилася від дитини?
Пауза на тому кінці була довгою.
– Я просто почула твоє прізвище. Не могла повірити. І, звичайно, зателефонувала Люді.
Світлана мовчала. Нарешті, запитала:
– Вона забрала дівчинку, так?
– Забрала. І поїхала з нею. До нього.
Світлана сіла прямо на підлогу посеред кухні. Дочка в манежі заплакала, але вона не чула.
Все, що вона колись вирішила забути, тепер дивилося на неї в повний зріст.
Вночі жінка не заснула. Поруч сопіла Аліна. На кухні цокав старий годинник, а вона без кінця ганяла в голові одні й ті ж думки:
«Якщо дізналася Таня, цілком можливо, що знає хтось ще.
І головне – чи знає Андрій? Не схоже… Він же зовсім не вміє прикидатися».
Вона глянула на чоловіка. Той мирно спав. Дихав рівно, глибоко. Посміхався уві сні.
Світлана встала, пішла на кухню, увімкнула світло. Налила води. Зробила ковток…
Як йому сказати? Як?
Сказати, що вона самостійно вирішила: їм вистачить однієї дівчинки?
Він цього не прийме. Не зрозуміє… Не пробачить.
Розповісти, що твоя мати, з якою ти не розмовляєш десять років, забрала дитину і виховує її сама? І навіть не зізналася в цьому?
Воно притиснулася чолом до дверцят холодильника.
– Не можна, – прошепотіла вона, – нічого цього говорити не можна. Нехай все йде, як йде…
***
І час минав. Світлана, як і раніше, зберігала мовчання.
Кожен день проживала, немов ходила по мінному полю. Андрій нічого не помічав. Тільки дивувався:
– Ти якась… інша. Втомилася?
– Ні, все нормально.
Насправді, все було далеко не нормально. Світлана поступово руйнувалася зсередини.
Вона майже не їла. Засинала під ранок. Різко смикала дочку за руки, якщо та починала плакати. Могла зірватися на Артема через іграшки.
А потім, розуміючи, що не справляється з собою, ревіла у ванній, ховаючи обличчя в мокрий рушник.
Вона ненавиділа матір. Буквально! Всіма фібрами своєї душі!
– Як ти могла? – розмовляла вона з нею подумки.
– Ти ж знала, що я не хочу цю дитину.
– Ти знала, що мені важко.
– Ти знала, що мені буде СОРОМНО!
– І ти не подзвонила! Жодного разу! Не пояснила! Просто взяла – і поїхала…
А ще все частіше в голові Світлани виникав образ: десь там, далеко, живе дівчинка. Маленька. Живе не в інтернаті, не в чужому домі. З бабусею.
І чим більше Світлана намагалася викинути цю картинку з голови, тим ясніше розуміла: минулого – не змінити. Не сховати. Воно буде дихати поруч. Поки не вирветься назовню.
Просто зараз – ще не час. Зараз потрібно мовчати. Поки не почне говорити хтось інший…
***
А у Людмили з Машенькою все було чудово.
Микола оточив їх такою турботою, про яку можна було тільки мріяти.
Маша була дуже спокійною: мало плакала, багато спала. Ніби знала: її тут люблять. І їй нічого не загрожує.
Людмила не пам’ятала, коли востаннє відчувала себе такою щасливою.
Тут, серед каструль, пустушок і пелюшок, вона нарешті дихала вільно.
Микола більше мовчав. Так було завжди. Тоді, багато років тому, він теж пішов без пояснень.
Людмила спочатку сподівалася, що він заспокоїться і повернеться, потім злилася, потім перестала чекати.
А він, як виявилося, весь цей час жив один. Не з гордості. З почуття провини.
Не міг пробачити собі те, що пішов, що повірив чужим словам, а не жінці, з якою прожив пів життя.
Зі Світланою він перестав спілкуватися сам. Спочатку пробував дзвонити, писав привітання на дні народження, отримував короткі: «Дякую».
А потім – взагалі нічого. Світлана зробила вибір: викреслила обох батьків зі свого життя.
Микола не став сперечатися, прийняв її рішення. Не наполягав на спілкуванні. Просто жив. І чекав. Сподівався, що колись все налагодиться.
І ось тепер у його будинку знову чути кроки. Дитячі речі. Маленькі шкарпетки на батареї. Ліжечко з жовтим пледом, старий гумовий заєць, з яким колись гралася Свєта.
Все поверталося.
Іноді, коли Маша засинала, вони з Людмилою сиділи на веранді. Пили чай в тиші.
Нічого не з’ясовували. Ні в чому один одного не дорікали. Просто були поруч.
– Смішно, – сказав він одного разу, – я навіть не знаю, як тепер тебе називати. Дружиною? Бабусею?
– Люда, – відповіла вона, – називай мене по імені.
– Людмила і Марія, – повторив Микола, смакуючи кожне слово, – добре.
Вона посміхнулася. І в цій посмішці було все: прощення, вдячність і надія…
***
Минули роки… Артем, син Світлани, вже був школярем, Аліна – жвавою, кмітливою дівчинкою. Вона теж готувалася стати ученицею.
Світлана і Андрій жили ніби щасливо. У їхньому домі було все, що потрібно: порядок, стабільність, спільні поїздки, розмови за вечерею.
Тільки в очах Світлани постійно жила втома. Не фізична. Душевна. Глибока.
Вона майже не дивилася на дочку. Не обіймала її просто так. І чомусь завжди здригалася, якщо чула чужий дитячий сміх.
Андрій відчував: з дружиною щось не так. Вона майже весь час була задумливою, розсіяною, говорила не до ладу.
Але сварок не влаштовувала. Не плакала. Не скаржилася. Просто жила, ніби за склом.
Андрій давно припинив спроби пробитися крізь це скло. Він просто залишив дружину в спокої. Так було простіше.
***
А в маленькому селищі за кілька сотень кілометрів жила дівчинка Маша. Теж росла. Теж збиралася в перший клас.
Вона була тиха, вдумлива, уважна. Любила малювати, ліпити, читати з дідусем казки і слухати бабусині пісні.
Маша ніколи не питала про маму. Але одного разу, лягаючи спати, прошепотіла:
– Бабусю, а у мене є мама?
Людмила на секунду завмерла, але швидко опанувала себе і лагідно відповіла:
– Звичайно, є, моя дівчинко. Просто вона далеко. Але вона тебе дуже любить. І одного разу обов’язково приїде. Я точно знаю.
І Маша заспокоїлася. Любові бабусі і дідуся їй цілком вистачало.
***
Весна почалася раптово. І так само раптово Людмила пішла в інший світ.
Уві сні. Без скарг, без попереджень. Просто не прокинулася…
Микола зателефонував дочці. Його голос тремтів:
– Свєта… Мама пішла від нас… назавжди.
– Зрозуміла… Я приїду.
***
Світлана повідомила сумну новину Андрію. Просто, без емоцій:
– Мами не стало. Треба їхати.
Він нічого не відповів. Тільки обійняв. Поїхали вони разом.
Дорога здавалася нескінченною. Всередині у Світлани все горіло.
Вона знала, що наближається до прірви. До правди. До розплати. Їй не було чим виправдовуватися. Не було на що сподіватися.
І вона була навіть рада цьому, бо втомилася жити в брехні…
***
Вони увійшли в будинок. Було тихо. З кухні доносився запах трав’яного чаю і чогось солодкого.
І раптом Світлана побачила дівчинку. Вона сиділа на підлозі і гралася з лялькою.
І Світлані раптом стало нічим дихати.
Вона, звичайно, знала, що її друга дочка тут. Але якось не думала, що у неї… очі Аліни. Манера сидіти, як у Артема. Родимка на підборідді – така ж, як у неї самої…
Дівчинка підняла очі. Побачила гостю. І раптом, зірвалася з місця, підбігла і, піднявши голову, запитала:
– Ти моя мама?
Світлана не відповіла. Не змогла… Все всередині зламалося.
Вперед вийшов Андрій. Він дивився на дівчинку як на диво.
Здавалося, що перед ним сидить його дочка Аліна! Як таке можливо?
І тут він все зрозумів… Його мати і тітка були близнючками. Гени…
– Так, – обережно відповів він замість Світлани. – Це – твоя мама.
Він присів поруч.
– А я – твій тато. Ми приїхали за тобою.
Маша трохи відсунулася:
– Без дідуся я нікуди не поїду, – твердо сказала вона. – Ми з ним тепер удвох.
Світлана опустилася прямо на підлогу. Сил у неї не залишилося.
Вперше за багато років вона не грала роль, не ховалася, не прикидалася.
– Як тебе звати? – запитала пошепки.
– Маша, – так само тихо відповіла дівчинка.
Почувши ім’я, яким колись вона хотіла назвати дочку, Світлана беззвучно заплакала. Сльози струмком стікали по її обличчю.
Маша провела долонькою по її щоці, витираючи сльозинки:
– Не плач. Мені теж шкода бабусю, але вона веліла не плакати, коли її не стане, – дуже серйозно промовила Маша, – вона тобі листа написала. Сказала, що ти скоро приїдеш і я повинна тобі його віддати…
Вона втекла в кімнату. Повернулася і простягнула Світлані запечатаний конверт.
Жінка взяла його тремтячими руками. Їй навіть здалося, що він теплий.
“Світланко, моя дівчинко. Не знаю, чи пробачиш ти мені. Адже я не забирала у тебе дочку. Я повертала її тобі. Не могла вчинити інакше.
Розуміла: ти не готова… Злякалася… Але я завжди знала: ти у мене сильна, справжня. Приїдеш і все виправиш.
Коли ви зустрінетеся з Машею, просто подивися їй в очі. Ти побачиш в них стільки любові!
Адже я нічого їй не сказала. І маму ми чекали разом. Тепер вона – твоя. Бережи нашу дівчинку!
Андрій… Він добрий. Він зрозуміє. І пробачить. Тільки розкажи йому правду. І живи спокійно.
Я йду з радістю. Тому що тепер ви разом. Бережи тата. Він любить тебе всім серцем.
Прощавай. Будьте щасливі. Мама”.
Поки Світлана читала лист, її обличчя стало мокрим від сліз. Вона не звертала на них уваги. Просто дивилася на Машу. Немов тільки зараз побачила її по-справжньому.
Потім простягнула руки, обійняла і міцно притиснула до грудей.
Голос зривався, але вона все-таки вимовила:
– Донечко моя… Не хвилюйся… Дідусь поїде з нами.
Маша кивнула і заглянула їй в обличчя – уважно, серйозно, як доросла.
‒ Тобі це бабуся написала?
Світлана кивнула, не довіряючи голосу.
– Так. Так хотіла моя мама…
