Коли до кінця робочого дня залишалося дві години, Світлані зателефонувала її подруга, Наталя.
— Слухай, сьогодні останній день розпродажу брендових сумок в «Авеню»! Пішли, закупимося? «Майкл Корс», «Гуччі», «Луї Віттон»! — з придихом сказала вона, — дівчата на роботі кажуть, знижки просто шалені!
— Та ну, Наталко! Який «Корс»? Який «Гуччі»? Суцільні підробки! — озираючись, сказала Світлана і прошепотіла в трубку: — Ну, добре, можливо, хороші речі, але… з грошима зараз… не дуже.
Поруч, як акула, снувала начальниця, Валентина, яка пильно стежила, щоб співробітники займалися роботою, а не базікали по телефону і не розкладали на комп’ютері пасьянс.
— Вони закриваються! Тому і розпродають залишки! — впевнено заявила Наталя, — грошей я тобі, якщо треба, позичу, потім віддаси! Загалом, через дві години буду у тебе. Чекай!
І поклала слухавку.
Зітхнувши, Світлана взялася до роботи. З недавнього часу у неї боліла спина і жінка мріяла якнайшвидше прийняти горизонтальне положення.
Зараз був не той час, щоб купувати якісь сумки: ціни ростуть, а зарплата — ні. Ще й чоловік, який працював на заводі французької компанії, був відправлений у безстрокову відпустку і перебував в активному пошуку роботи.
Світлана навіть хотіла передзвонити подрузі і чесно сказати, що не хоче на жоден розпродаж, але як тільки рука потягнулася за телефоном, за спиною голосно кашлянула Валентина. Світлана бадьоро зашелестіла звітами.
— Вона пішла, — почула Світлана тихий голос ззаду, — можна дзвонити.
Це була колега, Ліана. Світлана ніколи і ніде не бачила такої жалюгідної, вибачливої посмішки, як у неї.
Колеги вважали, що дівчина «з привітом». Ліана часто приходила на роботу в синцях, ховаючи їх під товстим шаром гриму або довгими рукавами, дивлячись, яким місцем прикладалася до кутів і косяків.
«Спіткнулася вночі об кота», — пояснювала вона черговий синець своїм колегам, — «я така незграбна»…
У «кота» ніхто не вірив, але Світлана була єдиною, хто не сміявся.
— Та годі, все одно пізно, — відповіла вона Ліані, — за мною подруга повинна заїхати: на розпродаж в «Авеню» кличе. А у мене немає ніякого бажання туди їхати!
— Ой! Правда? — обличчя молодої жінки просяяло, — ви поїдете на машині в «Авеню»? Мені якраз у той бік!
Поглянувши на Світлану, вона зрозуміла, що повелася нетактовно, і, опустивши красиві довгі вії, тихо додала:
— Я забула гаманець вдома. На роботу мене чоловік привозить, а назад не встигає, я сама добираюся. І ось… забула всі гроші.
— Якщо вже ми їдемо з Наталією Вікторівною в твою сторону, то, звичайно, підкинемо, — великодушно погодилася Світлана за подругу, — а чого ти зарплатною карткою не розплатишся?
Ліана почервоніла.
— Чоловік забрав, — вичавила з себе вона, — я б пішки дійшла, але це займе багато часу, і буде ще гірше!
— Ееем, — не знаючи, що відповісти, Світлана дивилася на Ліану: тонкі неспокійні пальці дівчини смикали ремінець дешевої сумочки зі шкірозамінника.
«Ось кому потрібна хороша сумочка за пів ціни», — подумала Світлана, а вголос запропонувала: — А може, ну його, поїхали з нами на розпродаж! Хоч подивимося! Там брендові…
— Ти що! — на обличчі Ліани проступив справжній, тваринний жах: — Рома мене тоді взагалі приб’є!
«Ну, і навіщо він тобі тоді потрібен, такий Рома!? Він же тебе тероризує»! — хотіла сказати Світлана, але не сказала.
Вона посоромилася давати поради дівчині, яку ледь знає. Тим більше, Ліана її не питає.
Зате Наталя, дізнавшись у чому справа, аж підстрибнула. Світлана навіть пошкодувала, що розповіла подрузі, чому треба підкинути Ліану.
Розкривши всі обставини, Світлана попросила Наталю довезти її колегу додому. Поїхали. Наталя увімкнула радіо «ХітFM». Заграла знайома мелодія, і стало трохи веселіше.
Раптово машина плавно пригальмувала і приєдналася до затору.
— Все, дівчата, приїхали! — похмуро констатувала Наталя, — там попереду, схоже, зіткнулися два олені!
— Ой, що ж робити! Я через десять хвилин повинна бути вдома! — злякано вимовила Ліана.
— Ну, подзвони, попередь, що так і так. Затримуєшся, — повернулася до неї Наталя, — хоча я б такому козлу не дзвонила. Карту у дружини відібрати, це ж треба! Скнара!
Світлана приклала палець до губ і Наталя замовкла.
— Алло, Рома… тут великий затор. Я не встигаю…
— Який затор?! ЯКИЙ ЗАТОР?! ТИ ДЕ ЛАЗИШ? — закричав на неї чоловік так голосно, що Світлані з Наталею все було чутно, незважаючи на працюючий двигун.
— Мене тут дівчата з роботи погодилися підвезти, — лепетала Ліана, я гаманець я вдома…
— Які ще дівчата?! Знаю я твоїх дівчат! — злобно кричав у трубку Роман. — Шльондри, а не дівчата! Пробу ставити нікуди!
— Ось зараз прикро було! — прошепотіла Наталя Світлані.
Коли Ліана, нарешті, поклала трубку, всі троє відчували себе так, ніби їх з відра облили нечистотами.
Потік машин рухався з черепашачою швидкістю. Потім поїхали трохи швидше.
— Ні, ну я все розумію… — не витримала Наталя. — Але… ти мене вибач, Ліана, у твого чоловіка з головою не все гаразд. Треба щось робити. Діти є?
— Що? А, ні, — мотнула головою Ліана.
— Тим краще! Біжи від нього, поки ще жива! Ти сама посуди, ось…
Не давши Наталі договорити, в сумочці Ліани задзвонив телефон. Збліднувши, вона прийняла дзвінок.
— Чому так довго?! — знову закричав на неї Роман.
— Я скоро буду, ми почали їхати швидше, — терпляче пояснювала йому Ліана.
— Ідiота з мене зробити хочеш? Дурня? — біснувався Роман, — ці хтиві тебе вчать мужиків вибирати!
— Ну, це взагалі! — ляснула по керму Наталя. — Сам себе перевершив!
Рома все ще кричав, коли до будинку залишилося якихось триста метрів.
— Тут, чи що, повертати? — запитала Ліану Наталя, і та кивнула.
Наталя заїхала у двір.
— Наталя, я можу вас попросити… — зніяковіла і почервоніла Ліана. — Чи не могли б ви проїхати під вікнами? Будь ласка! Щоб чоловік бачив, що я з вами приїхала! З дівчатками!
— Як скажеш! — Наталя хвацько підрулила до під’їзду, як раптом незрозуміло звідки вискочив чорнявий, міцно збитий мужик і кинувся на капот.
— Гей ти, мудило! Злізь з капота! — відкривши скло, крикнула Наталя.
Але чоловік вже обійшов машину і тряс ручку з боку дружини. Ліана, втиснувши голову в плечі, відкрила дверцята і чоловік за волосся потягнув її з машини.
Терпіння Наталі лопнуло:
— Еее! Е! — крикнула вона йому і дістала телефон, — припини зараз же, інакше я зараз викличу поліцію!
— А мені пофіг! — заявив Рома, все ще тримаючи дружину за волосся, — ніби я не знаю, що ви висадили своїх хахалів, і типу такі… білі і пухнасті!
— Слухай, ти ж хворий на всю голову, мужик. Тобі реально лікуватися треба! — крикнула Наталя. — Відпусти, або я дзвоню!
— Дівчата, не треба! — підняла на них заплакані очі Ліана, — а то і вам дістанеться! Я вже звикла, а вам за що?!
— Все, дзвоню! — Наталя стало демонстративно набирати номер поліції.
Роман підскочив до неї, вирвав телефон і вже розмахнувся, щоб розбити його об асфальт, але Наталя спокійно сказала:
— Правильно, бий! Все одно міняти хотіла! Тільки в відеореєстратор посміхнутися не забудь, щоб було кому оплатити. Він же, мій рідненький, все пише!
Однією рукою поклавши телефон Наталії на капот, іншою знову схопивши дружину, психопат рушив до свого під’їзду.
— Ну, взагалі, жах! — плюхнулася у водійське крісло Наталя. — Мене цей гад просто розлютив! І Ліана твоя, вівця: він її б’є, а вона «звикла»! Бе-бееее! Ріжте мене, їжте мене!
— Ну, виховання таке, напевно. А може любить. Любов зла! — повільно промовила Світлана. Вона сама перебувала в ступорі від того, що сталося.
— Блін, на розпродаж не встигаємо! — подивившись на годинник, зітхнула Наталя.
Минуло півтора місяця. Забігши до Наталі в гості, Світлана розповіла їй, що Ліана в лікарні.
— Тільки не кажи мені, що на збереженні, — флегматично підняла брову Наталя, — а якщо чесно, я не здивована, хоч і шкода дівчинку.
— Та там взагалі все погано! — зітхнула Світлана. — Розрив селезінки, численні травми і переломи. Ми всім відділом здавали плазму! Стан Ліани дуже важкий, але лікарі кажуть, що шанси у неї хороші!
— Бідолашна дівсинка… — тільки й ахнула Наталя, — Ну? Цього разу вона на нього заявила?
— Ні, — похитала головою Світлана, — Вірніше, заявила, але не вона. Ліана тільки вийшла з коми.
— То хто ж тоді той герой?
— Не герой, — взяла у Наталі чашку Світлана, — Героїня! Ліана вкотре намагалася втекти від чоловіка і вискочила на сходи босоніж і в халаті. А там жінка, сусідка, якраз зачиняла двері, збиралася в магазин. Ну, і заступилася за Ліанку!
Світлана, замовкнувши, почала пити чай.
— Зрозуміло. І що? — нетерпляче запитала Наталя.
— А те, що цей скажений сусідку об металеві двері головою припечатав. Там теж неабияка травма.
Тільки одного не знав, козел, що зять тієї сусідки — майор поліції. І той клятвено обіцяв тещі, що полетить орел Роман далеко і надовго.
— Який же він орел? — поперхнулася чаєм Наталя, — він скажений козел!
Пізніше, проводжаючи подругу, Наталя сказала:
— Гаразд, Ліані привіт передавай, як побачиш. Тут через місяць кажуть, закриття бутіка Шанель намічається — можна буде класними парфумами затаритися. Запроси Ліанку, заодно навчимо її правильних мужиків вибирати!
