У лікарняній палаті стояв стійкий запах ліків. Оля лежала на вузькому ліжку, обережно повертаючись на бік — шов після операції нив тупим болем.
Андрій сидів на жорсткому стільці поруч, тереблячи край простирадла. Він кілька разів відкривав рот, ніби збираючись щось сказати, але знову замовкав.
—Ну? —повторила питання Оля, піднімаючись на подушці. – Як пройшла угода? Документи на квартиру оформили?
— Так… оформили. На Наталку, — раптом випалив він і тут же додав поспішно, — Ну… ти ж не проти? Вона ж там жити буде…
У коридорі пролунав дзвінок — кінець відвідувань. Оля завмерла, втупившись у стелю. Крапельниця рівно відраховувала секунди.
— Що? — ледь чутно промовила вона, повільно повертаючи голову до чоловіка.
Андрій продовжував теребити простирадло, уникаючи її погляду. На його обличчі застиг дивний вираз — суміш провини і дитячої надії, що все обійдеться.
Оля дивилася на нього, і всередині щось руйнувалося. Руйнувалося повільно, але неминуче, як картковий будиночок, який вони будували всі ці роки.
Їхні спільні плани, мрії, довіра — все це зараз розсипалося від однієї простої фрази.
— Ти… що зробив? — перепитала вона, сподіваючись, що недочула…
… Історія з квартирою почалася три місяці тому. Оля добре пам’ятала той вечір — вони вкладали дітей спати.
Сева вередував, не хотів чистити зуби, а Тимур, як завжди, виторгував ще п’ять хвилин з книжкою.
— Мамо, ну останній розділ! — канючив він, притискаючи до грудей пошарпаний том «Гаррі Поттера».
— Завтра, — заперечила Оля. — До школи рано вставати.
Саме тоді зателефонувала Наталка. Андрій довго розмовляв з нею на кухні, а потім підійшов до Олі з цією розмовою.
– Уявляєш, їй знову підвищили оренду, – почав він, сідаючи на край ліжка. – На п’ять тисяч відразу. А зарплату затримують…
Оля зітхнула. Історії про Наталчині нещастя вона чула регулярно. То роботу втратила, то депресія, то господарі квартири звірствують. Вічна жертва обставин.
– І що тепер? – запитала Оля, хоча вже здогадувалася, до чого йде розмова.
– Слухай, – Андрій наблизився, – а давай купимо однокімнатку? Найпростішу, в спальному районі.
У нас же є накопичення. Тимчасово нехай поживе, стане на ноги… А квартиру потім здаватимемо.
– Андрій, – Оля втомлено зітхнула, – ми ж не планували зараз купувати нерухомість. Це наша «подушка безпеки».
– Але ж ми не чужі для неї! – в голосі чоловіка з’явилися благальні нотки. – Ми не можемо кинути її в біді. Вона ж зовсім одна…
Три тижні. Стільки знадобилося Андрію, щоб переконати дружину. Оля складала таблиці витрат, вираховувала, де можна урізати бюджет, прикидала варіанти.
Зрештою погодилася – за умови, що квартира буде оформлена на Андрія.
– Звичайно, – запевняв він тоді. – Це ж наше спільне рішення, наші гроші.
І ось тепер Оля лежала в палаті, слухаючи, як капає фізіологічний розчин у крапельниці, і намагалася усвідомити, що всі їхні домовленості, всі плани чоловік перекреслив одним розчерком пера.
У голові крутилася одна думка: «Як він міг? Як він міг так вчинити?»
Коли Оля прокинулася в лікарняній палаті після операції із видалення апендициту, перша думка – угода з квартирою сьогодні. Вона потягнулася до телефону.
«Як все пройшло?» – набрала повідомлення Андрію. «Нормально. Ввечері приїду, розповім».
Щось у цій короткій відповіді насторожило її. Зазвичай чоловік був більш балакучим, особливо коли все йшло за планом.
Увечері Андрій прийшов з пакетом апельсинів і винуватою посмішкою.
Оля відразу зрозуміла, що щось сталося.
– Оформили на неї, – видихнув він. – Але вона обіцяла! Чесне слово! Як тільки ти одужаєш, відразу напише дарчу. На кого скажемо – на мене, на дітей…
Оля закрила очі. Шов після операції раптом почав пульсувати болем, а може, це було десь глибше, там, де живе довіра.
– Тобто, – повільно промовила вона, – ти віддав квартиру, куплену на наші заощадження, своїй сестрі? Просто взяв і віддав?
– Ну навіщо так грубо? – в голосі Андрія з’явилися ображені нотки. – Просто Наталка там так рознервувалася, плакала… Я не міг інакше вчинити.
– Міг, – відрізала вона. – Міг сказати «ні». Міг зателефонувати мені. Міг згадати про нашу домовленість.
– Та яка різниця, на кого оформлено? – Андрій спробував взяти її за руку, але вона відсмикнула долоню. – Головне, що людині допомогли…
– Різниця в тому, що тепер це її квартира. За законом. І ніякі усні обіцянки.
– Припини, – перебив він. – Ти ж знаєш Наталку. Вона ніколи…
Оля не дослухала. Вона дивилася у вікно і думала про те, як легко деякі люди роздають те, що їм не належить.
Як просто бути добрим за чужий рахунок.
– Іди, – тихо сказала вона. – Мені потрібно відпочивати. Шов болить.
Андрій ще трохи потоптався біля ліжка, пробурмотів щось про «все налагодиться» і пішов.
А Оля лежала, дивлячись у стелю, і складала в голові цифри… цифри зради…
… Новина прилетіла як сніг у липні. Наталка зателефонувала сама, голос дзвенів від щастя:
– Оленька! Я при надії! Ми з Антоном подаємо заяву в РАГС! Антон.
– Той самий, який з’явився два місяці тому? Який працює на будівництві? Про якого ніхто нічого з рідних ще не знає?
– Так. Він переїде до мене, – щебетала Наталка. – Уявляєш, у нас буде справжня сім’я! І дитинка… Я така щаслива!
«До мене», – зазначила Оля. Не «у вашу квартиру», а саме «до мене».
Значить, все вже вирішено. Чужий чоловік буде жити в квартирі, купленій на їхні гроші.
Увечері вона спробувала поговорити з Андрієм:
– Потрібно терміново вирішити питання з документами. Поки не пізно.
– Про що ти? – він робив вигляд, що не розуміє.
– Про дарчу. Про яку твоя сестра клялася. Нехай оформить хоча б на дітей.
Андрій похитав головою:
– Вона ж чекає на дитину. Як я можу зараз на неї тиснути? Ти що, не розумієш – у неї такий важливий період…
– А у нас? – Оля відчула, як тремтить голос. – У нас що за період? Період, коли можна все віддати чужим людям?
Але Андрій вже не слухав. Він набирав сестрі повідомлення з привітаннями.
Вибух стався наступного дня. Андрій знову заговорив про те, що «не можна тиснути на жінку при надії», і терпіння Олі лопнуло.
— Тобі зручно бути хорошим братом? — її голос звучав дивно, навіть для неї самої. — То будь ним до кінця.
Тільки усвідом, що ти поганий чоловік і поганий батько, якщо віддаєш все чужим, а своїм залишаєш порожні обіцянки.
Андрій ошелешився. Оля ніколи не говорила з ним таким тоном.
— Я втомилася! — продовжувала вона, і слова лилися потоком, який не можна було зупинити. — Втомилася бути злою в цій родині, поки ти роздаєш добро наліво і направо!
Втомилася пояснювати дітям, чому у нас немає грошей на їхні гуртки, зате є на квартиру тітці Наталці!
— Оль, заспокойся…
— Не смій! — вона відмахнулася від його простягнутої руки. — Твоя сестра завжди викручувалася. Завжди!
Але вона майстерно грає жертву, а ти ведешся кожен раз!
Андрій мовчав, розгублено кліпаючи очима.
— Ти зламав головне, — голос Олі став тихішим, але від цього страшнішим. — Партнерство. Справедливість. Довіру.
Ти зрадив нас з дітьми заради свого комфорту. Щоб не засмучувати сестричку.
Збирай речі, — тихо сказала Оля. — Я не можу більше так.
Андрій складав сорочки в спортивну сумку мовчки, ніби уві сні. Не сперечався, не виправдовувався — може, нарешті зрозумів масштаб скоєного.
Зателефонував другові Льоші, домовився пожити у нього.
Дивлячись на його згорблену спину, Оля раптом зрозуміла, що він не злий.
Просто абсолютно нікчемний у прийнятті рішень. І це навіть гірше, бо зі злим можна боротися, а з безхребетним… що з ним робити?
Наступного дня вона записалася на консультацію до юриста. Відповідь була передбачуваною: нічого зробити не можна.
Квартира оформлена на Наталку, вона єдиний власник. Усні домовленості? Не мають юридичної сили.
— А гроші? — запитала Оля. — Можна довести, що це були наші кошти?
— Теоретично так, — відповів юрист. — Але це довгий процес, без гарантії успіху.
Увечері, вкладаючи дітей спати, вона прийняла рішення. Більше ніякої «боротьби за справедливість». Тепер головне — захистити дітей і зберегти себе.
Вона впорається. Вона сильна. А Андрій… нехай живе зі своєю совістю і сестрою-маніпуляторкою.
Минув рік.
Розлучення оформили. Оля подала на аліменти, влаштувалася на другу роботу.
Грошей було мало, але вдома — тиша. Ніхто не роздає їхні заощадження направо і наліво.
Тепер вечорами вони готують разом — млинці, пельмені, бутерброди. Це їхні прості радощі. Вона більше не витрачає нерви на «несправедливість». Енергія потрібна для важливого.
Одного разу Оля отримала повідомлення в месенджері від Наталі — і дитячу фотографію:
«У нас все добре. Антон влаштувався виконробом, малюк вже повзає. Дякую тобі, що тоді допомогли… Наталка».
Оля прочитала, поклала телефон на стіл. Без злості, без гіркоти. Просто раз і назавжди поставила крапку.
Завтра субота — поїдуть з дітьми в парк на велосипедах. Будуть сміятися, їсти морозиво і будувати плани на літо. Це і є справедливість — коли твоє життя належить тобі.
