Коли я мріяла про спільне життя з моїм майбутнім чоловіком, я уявляла, як готуватиму йому смачні страви, а він за це хвалитиме мене.
Я уявляла, що ми щовечора — або хоча б кілька разів на тиждень — сидітимемо вдвох, дивлячись якийсь фільм, сміятимемося, плакатимемо, обговорюватимемо побачене.
Я уявляла, як буду зустрічати свого чоловіка поцілунком у щоку, а він буде збентежено посміхатися, радіючи нашій зустрічі.
Але коли ми з Сергієм з’їхалися, всі мої очікування зіткнулися з реальністю.
Вечори під фільми та смаколики змінилися переглядом матчів з футболу, хокею чи ще якогось спорту.
Я справді намагалася розібратися, але буквально через двадцять хвилин мене тягнуло на сон, і я засинала, поки чоловік продовжував дивитися телевізор.
Посмішка чоловіка від того, як я зустрічаю його з роботи, змінилася на фрази:
«Що є поїсти?»
«Відчепися, я втомився».
«Не розмовляй зі мною, я злий».
«Ти мої речі випрала?»
Те, що я готувала, мій чоловік не особливо цінував. То було пересолено, то недосмажено, то недостатньо смачно.
Через якийсь час я перестала отримувати навіть елементарне «дякую», незважаючи на те, що витратила на приготування більше двох годин.
Мої уявлення про ідеальне сімейне життя обернулися на попіл…
— Лізо, ти хочеш вийти заміж? — несподівано запитав мене Сергій, коли ми гуляли парком.
— Хочу, а чому ти питаєш? — я подивилася на свого коханого пустотливим і загадковим поглядом.
— Та ось думаю, чи варто мені на тобі одружитися, — зітхнув Сергій.
— Ти ще думаєш? Звичайно, варто! Я згодна!
— Я ж ще не зробив тобі пропозицію.
— А тобі й не треба, я вже згодна!
— А ти не така, як усі, Лізонько. Гаразд, давай одружимося, раз ти цього так хочеш.
— А ти не хочеш?
— Не сказав би, що це для мене так вже й важливо, адже це всього лише штамп у паспорті — не більше. Але ми можемо це зробити.
— Я вже уявляю, якою гарною буду у весільній сукні, а ти — у весільному костюмі… І як ми будемо веселитися на нашому весіллі!
— Так, Лізо. Давай тільки не влаштовувати цей цирк на показ. Підемо, розпишемося, в ресторані посидимо сім’ями і все.
— Як же так? Але весілля — це важлива подія!
— Ліза, ця думка нав’язана суспільством. Весілля — це зайві витрати грошей і привід для родичів, щоб повеселитися. Раз ти хочеш стати моєю дружиною, то обійдемося без весілля.
— Але…
— Скажи, ти перестанеш мене кохати, якщо у нас не буде весілля?
— Ні. Буду, звичайно кохати.
— Ось і домовилися.
Не найромантичніша історія нашого одруження, але іншої немає.
Загалом, я переконала себе, що свято не так вже й потрібне, раз ми кохаємо одне одного.
Тим більше нам було б набагато логічніше вкласти гроші в квартиру, ніж витрачатися на якесь там свято.
Частково через те, що мої мрії про розкішне весілля не збулися, я переключилася на спільне проживання зі своїм чоловіком.
Але й тут моя романтична частина не змогла повністю насититися.
— Фу! Це що, баклажани? — Сергій різко виплюнув всю їжу назад у тарілку.
— Так, а що? Не подобається?
— Ти забула, що я їх не їм? Тобі, може, список написати, раз з твоєї голови постійно все вилітає?!
— Вибач, коханий, я забула. Давай я зараз швиденько приготую щось інше?
— Не треба нічого готувати! Апетит зник.
Моє життя було схоже на день бабака.
Я вставала на годину раніше за чоловіка, щоб приготувати йому сніданок і паралельно приводила себе до ладу — милася, фарбувалася, одягалася в гарний домашній одяг.
Після того, як чоловік йшов на роботу, я швидко збиралася і йшла на свою.
Після 10-годинної зміни я приходила додому і насамперед готувала щось на вечерю.
Потім я прибирала, бо Сергій любив перебувати в ідеально чистому домі.
— Ти сьогодні пил не протирала? — зауважив чоловік.
— Завтра протру, сьогодні не встигла, — втомлено сказала я.
— Ти приходиш додому за дві години до мене. Ти не могла витратити десять хвилин на прибирання пилу?
— Сергію, я ж не робот. Я й так стояла біля плити стільки часу, а ще треба було випрати, помити підлогу і прибрати в шафі.
— Скільки в тебе справ, погляньте! Пральна машина сама все пере, що ти там такого робила? Підлоги помити — 5 хвилин.
А скільки ти готуєш, цікаво? Давно вже могла б навчитися готувати швидше, щоб усе встигати.
— Будь ласка, не кричи, у мене болить голова. Ти можеш допомогти мені, раз тебе так напружує цей пил.
— Я після роботи хочу відпочивати, Лізо, а не займатися жіночими обов’язками.
— Може, я теж хочу після роботи відпочивати, ти не думав про це? Але замість цього я готую і прибираю в квартирі, відпочиваючи тільки тоді, коли сплю!
— Вирішила поскаржитися? Ось коли будеш повністю платити за цю орендовану квартиру, тоді й робитимеш, що хочеш. А поки що ти навіть нормальних грошей у дім не приносиш.
— Взагалі-то я плачу за нашу квартиру стільки ж, скільки й ти. Причому за орендовану, а не нашу.
— Ти сама знаєш, що ми не потягнемо власну квартиру. І, до речі, питання. Хіба ти платиш за продукти? Або за господарські товари? Або, може, за якусь постільну білизну?
— Іноді, буває.
— Іноді! Роби свою роботу, дружино, і не скаржся.
Коли у нас з’явилася дитина, все стало ще гірше.
Ні, я не шкодувала про появу на світ своєї малечі Улянки, але у відпустці по догляду за дитиною я втомлювалася точно так само, як і раніше, коли просто ходила на роботу.
Сергій з дитиною практично не допомагав, вважаючи, що це суто жіночий обов’язок. Я навіть у вбиральню не могла спокійно сходити.
А мій чоловік не міг на хвилинку відволіктися від свого футболу, щоб я просто побула сама якісь жалюгідні кілька хвилин.
Час минав, але нічого не змінювалося. Я вже перестала розуміти, де життя, а де існування. Але й піти від Сергія я не могла, бо боялася.
Боялася змін, самотності, стресу. Боялася не впоратися з роллю матері-одиначки, адже мені так не хотілося, щоб моя дочка росла без батька.
Я все одно намагалася зберегти наші стосунки з чоловіком, періодично влаштовуючи сюрпризи.
— Сергію, а давай ми відвеземо Улянку до моїх батьків на вихідні? — запропонувала я чоловікові якось увечері.
— Навіщо?
— Я хочу провести з тобою вихідні удвох. Сходимо в ресторан, погуляємо, може, в кіно сходимо, а вдома продовжимо наш прекрасний подружній день…
— Не говори дурниць, Ліза. По-перше, наша дочка ще жодного разу не залишалася на ніч десь у чужому місці. По-друге, ти думаєш, що у нас є гроші на твої забаганки?
Замість того, щоб ходити по ресторанах, краще нормально доглядай за будинком. Бачиш, як виглядають мої білі шкарпетки? Вони майже чорні!
— Але ми з тобою практично не проводимо час удвох…
— Ось коли Уляна виросте і переїде у власне житло, тоді у нас буде більше вільного часу. Тим більше, що ми з тобою бачимося щодня, що тобі ще треба?
Але, звичайно ж, щоразу, коли я намагалася влаштувати нам з чоловіком побачення, все закінчувалося, навіть не розпочавшись.
Про квіти я вже й забула, адже я не отримувала їх від чоловіка навіть на нашу річницю.
Бо цей день він або забував, або волів, щоб саме я щось приготувала для нього. Натомість я не отримувала нічого.
Рідко, але все ж нас відвідувала мама Сергія. Зі свекрухою у мене були нейтральні стосунки, ми ніколи з нею не були близькі.
Однак вона завжди ставала на бік свого сина, якщо була свідком якоїсь побутової ситуації.
— Дружино, ти, може, чай наллєш моїй мамі? Подоглядай за гостями, — наказав чоловік.
— Щось твоя дружина зовсім погано виглядає, — свекруха сказала це вголос, ніби я не стояла за два кроки від неї.
— Згоден, мамо. Треба з цим щось робити.
Я подумала, що зараз Сергій скаже, щоб я присіла відпочити, а він сам подбає про свою маму, але все виявилося зовсім не так.
— Лізо! — покликав мене чоловік.
— Так?
— Чому ти така похмура? Хоча б посміхнися! Досить ходити з кислою міною при моїй мамі. Ти хоч якусь повагу до старших маєш?
Мені хотілося розплакатися, але я натягнула посмішку.
— Вибачте, Марино Василівно. Не думайте, що я завжди така, просто трохи втомилася.
— Усі ми втомлюємося, люба. Що ж тепер, ходити по дому з незадоволеним обличчям?
Взагалі-то ти — господиня, і повинна завжди бути в гарному настрої, щоб твій чоловік завжди був задоволений. Я правий, синку?
— Абсолютно, мамо!
Я трималася щосили, хоч і відчувала, що могла б зараз вибухнути в будь-яку мить, не думаючи про те, що у нас в гостях сидить свекруха.
Я настільки втомилася від такого життя, що вже не розуміла, що відбувається.
Я ніби чекала якогось переломного моменту, коли мій язик все скаже за мене, а моє тіло поведеться так, ніби я його не контролюю.
І незабаром цей момент настав.
Був такий самий звичайний день. Я прийшла додому після роботи і побачила безлад, влаштований чоловіком напередодні.
Сергій тоді сидів удома, обманюючи своє керівництво тим, що погано почувається.
Насправді ж йому просто набридло ходити на роботу, тому він вирішив влаштувати собі вихідний.
По ввімкненому телевізору і стану квартири я зрозуміла, що він дивився черговий матч, пив пінне, їв чіпси і навіть не зміг застелити ліжко.
І саме мені довелося все це прибирати.
До того, як потрібно було забрати доньку з садочка, залишалося півтори години, тому я пішла готувати вечерю.
Сергій у цей час лежав на дивані, не соромлячись того, що влаштував такий безлад.
— Я пішла за Уляною, — повідомила я чоловікові.
— Стій, я сам її заберу, — зупинив мене Сергій.
— З чого це раптом? — здивувалася я.
— Сходи до моєї мами, помий у неї підлоги й приготуй обід. Вона на тебе чекає, — заявив мені чоловік.
Ось тут я вже не змогла стриматися. Слова самі злетіли з моїх вуст.
— Ти зараз серйозно? Знущаєшся з мене?! Все, я пішла за Уляною.
— Стій, я сказав! Ти мене не чула? Ти зараз же йдеш до моєї мами прибирати!
— Я нічим твоїй матері не зобов’язана, зрозуміло тобі?! Дзвони й кажи, щоб вона не чекала даремно.
— У тебе сміливість заграла чи що? Слів моїх не розумієш?
— Це ти не розумієш, Сергію! Я й так щодня розриваюся між роботою, прибиранням і вихованням нашої доньки!
Мало того, що я щодня підтримую ідеальний порядок, що вимагає чималих зусиль, так ти ще хочеш, щоб я підробляла прибиральницею у твоєї матері? Ні, дякую!
— Ти як зі мною розмовляєш? Я твій чоловік, ти повинна слухати те, що я кажу, і виконувати все, що я вимагаю!
— Та хто ти такий, щоб командувати мною? Ти всього лише хлопчик, який навіть макарони собі зварити не може і свої ж шкарпетки випрати! Я втомилася бути твоєю прислугою, а не дружиною!
— А що ти хотіла, Лізо? Щоб у нас постійно був безлад від твоєї бездіяльності? Та якби не я, ти б нікому не була потрібна така!
— Та що ти кажеш?! Це ти нікому не потрібен з таким ставленням до власної дружини! Мені набридло танцювати під твою дудку!
— Значить, так. Або ти зараз замовкаєш, припиняєш нести цю дурню і їдеш до моєї матері, або ми з тобою розходимося!
— Та я тільки з радістю! Більше не хочу жити в цій квартирі з такою підлою людиною, як ти!
Я почала якомога швидше збирати свої речі та речі доньки, заздалегідь попередивши вихователя в дитячому садку, що заберу свою доньку трохи пізніше, ніж планувалося.
Сергій весь цей час намагався мені завадити, навіть кидав якісь предмети.
Але перед моїми очима ніби стояла пелена, яка не давала бачити нічого, крім наших з дочкою речей.
Все моє нутро говорило, щоб я якнайшвидше пішла з цього дому і більше сюди не поверталася.
Я забрала доньку з садочка, вибачившись перед вихователем за запізнення, і поїхала разом з нею до своїх батьків.
— А ми до вас у гості! — Уляна кинулася з обіймами до бабусі й дідуся.
— Привіт, онучко! — посміхнувся тато, а потім помітив валізи і пошепки запитав мене: — Що відбувається?
— Зараз усе розповім, — прошепотіла я і понесла валізи до вітальні.
Я безмежно була вдячна своїм батькам за те, що могла ось так спонтанно приїхати до них і сказати про те, що ми з дочкою якийсь час поживемо у них.
Я розуміла, що це було егоїстично з мого боку, але я більше не могла залишатися поруч зі своїм чоловіком.
Я б могла ночувати на вокзалі, але більше до нього не повернулася б.
Я вирішила розійтися з Сергієм. Весь цей час він писав мені гнівні повідомлення упереміш з баладами про кохання до мене і доньки, але я в них не вірила.
Через стільки років я нарешті зняла рожеві окуляри і побачила, яким насправді був мій чоловік.
І вперше за ці роки я відчула себе вільною, зрозумівши, що він більше не забиратиме всю мою життєву енергію.
Я відчувала себе як ніколи сильною. У мені прокинулося щось, що спонукало зробити життя доньки і своє кращим, ніж було весь цей час.
Я знала, що знесу гори заради своєї дитини. Знала, що зроблю все можливе для того, щоб і я відчула себе щасливою.
І незважаючи на такий досвід, щиро вірила, що колись зустріну чоловіка, який буде цінувати мене по достоїнству і не просто буде моїм чоловіком, а й справжнім партнером по життю.
