У Тетяни не було дітей. Лікар так і сказав: ніколи не зможеш народити.
Вона довго приховувала правду від чоловіка, Миколи. Боялася. Але потім, зціпивши зуби, зізналася.
— Дітей у нас, Коля, немає через мене. Лікар сказав.
Їй тоді було 35 років. Немолода жінка. У її ровесниць у селі по троє-четверо діточок вже було.
Микола, її чоловік, був на десять років старший за неї.
— Ну і добре, — трохи подумавши, сказав Микола. — Як життя складеться, нехай так і буде. Мені з тобою добре.
У них вдома завжди було прибрано, ні пилинки ніде.
Про чоловіка Тетяна дбала як жодна жінка в селі. Бо більше їй дбати було ні про кого. Вони тримали невеликий город і десяток курей. Двом багато не треба.
У них було хороше життя. Без нервування і надриву. Микола це прекрасно розумів, коли дивився, як живуть інші. Те, що у них не було дітей, було в якійсь мірі добре.
Будь що буде.
Вони вже повністю змирилися зі своєю долею, але життя розпорядилося по-своєму.
Одного разу Тетяна йшла з сусіднього села через невеликий лісок навколо неглибокого яру. Сутеніло.
Як раптом вона почула чи то писк, чи то скрип звідкись з яру… Дивний, незвичайний звук.
Вона злякалася. Постояла, послухала. Потім, перемагаючи себе, полізла вниз. Цікавість пересилила побоювання. Та й потім, заднім розумом зрозуміла: щось відчула…
Звук іноді повторювався і Тетяна тримала напрямок на нього.
Нарешті вона спустилася в самий низ, в сирість і напівтемряву. Там протікав невеликий струмочок.
Тетяна побачила галявину з прим’ятою травою, а на галявині, на розстеленій коричневій чоловічій сорочці… лежала оголена дитина!
Це було зовсім ще немовля, новонароджене, рум’яне. Дівчинка.
Вона відкривала ротик і видавала звуки, схожі на хрипле нявкання. Хаотично смикала ручками і ніжками. На її ніжній шкірі сиділо кілька десятків комарів.
Тетяна відразу схопила дитину і загорнула в поділ спідниці. Вона замовкла.
“Швидше, швидше додому, швидше нагодувати, — подумала вона. — Скільки вона тут лежить? Але… зачекайте-но… а де ж мати?”
Озирнулася — нікого.
— Ау! — крикнула вона. Ніхто не відгукнувся. Дитина знову занепокоїлася.
“Голодна!” — подумала вона і полізла вгору.
З величезним трудом, чіпляючись за стовбури, ковзаючи, вилізла вона з яру з дорогоцінним вантажем…
Незабаром вона прийшла додому. Було зовсім темно. Микола дивився телевізор, їв наваристий борщ з часниковими пампушками і салом.
— Коля, я знайшла дитину в лісовому яру…, — сказала вона злякано.
Микола не поспішаючи проковтнув борщ, поклав ложку і встав подивитися на дитину.
— Ну що ж, Бог послав нам дівчинку, — сказав він спокійно. — Якщо все складеться, то залишимо собі.
Все склалося.
Наступного дня Тетяна прийшла в міліцію повідомити про те, що сталося. Там її вислухали, для порядку пошукали матір дитини, опитали місцевих.
Дивно — дитина ніби взялася з нізвідки.
Дівчинку залишили у Тетяни та Миколи, дозволили не нести в дім Малюка. Незабаром вони оформили усиновлення.
Життя у них миттєво змінилося. Зник спокій, зник і порядок. Але прийомні батьки були щасливі, що на них так несподівано звалилося щастя батьківства.
Тетяна розквітла. Вона стала впевненішою. Тепер у неї була своя власна дитина. Вона могла базікати з подругами на вулиці і обговорювати дитячі справи.
А головне, вона всією душею полюбила дівчинку.
Микола був спокійний і розважливий, як завжди, але і йому подобалося бути батьком.
Дівчинка була світленька, ласкава, зовсім не схожа на них обох. Тонкі риси обличчя, тендітна статура.
Вона відрізнялася і від міцних, пузатих сільських малюків.
— Ти моя крихіткп, — ласкаво говорила їй Тетяна, яка в доньці душі не чаяла.
Назвали дитину Яночкою. Ім’я не сільське, але і доля у дівчинки була не така, як у всіх.
Відрізнялася малятко і інтересами. Дуже рано попросила, щоб її навчили читати. Найбільше задоволення для неї було годинами сидіти з книжкою на підвіконні.
— Куди стільки сидіти, зараз хворостину візьму! Очі зіпсуєш — намагалася напоумити її прийомна мати. — А ну йди побігай з дітлахами!
Та слухняно відкладала книжку і йшла у двір. Але не бігати з чумазими дітлахами, а в бібліотеку.
У центрі села була маленька бібліотека, збита з дощок. Під нею любили спати великі брудно-рожеві свині.
З бібліотекаркою Яночка була давно знайома. І сиділа годинами в читальному залі. Втім, мати скоро дізналася про це.
У селі всі все швидко дізнаються. Спочатку обурилася, а потім махнула рукою.
Нехай краще книжки читає, вирішила вона. Невеликий гріх. А якщо зір зіпсується — купимо окуляри.
У всьому іншому дівчинка була слухняною. Треба курей погодувати — погодує. Траву порве, розсаду посадить, що потрібно — поллє. Та робила вона це без особливого бажання, безрадісно.
Коли вона була в городі, то виглядала як принцеса, яка випадково потрапила в село. Так здавалося Тетяні.
Тоненька, біленька, ніжна. З прямою спинкою.
І від кого вона така — думала прийомна мати, а потім схаменулася. Ах, так. І хто ж її батьки, цікаво? Як можна було кинути дівчинку в яру, на поталу комарам?
Або комусь гіршому?
Вона здригалася від думки, що могло б статися, якби вона не прийшла на звук.
Згодом жінка розповіла дівчинці, що її знайшли в лісі… Яна не задавала зайвих питань. Вислухала — і немов забула про це.
До семи років дівчинка прочитала майже всі книги, які були в сільській бібліотеці. Довелося шукати у сусідів. І ті вона швидко перечитала.
Читала все підряд — дитяче, доросле. Веселе, нудне… Батьки тільки дивувалися.
Вона могла сидіти годинами, повністю занурившись у книжку. Як зачарована.
Яна любила писати оповідання і казки. Виписувала ними стоси клітинових зошитів.
— Я письменниця, — говорила вона. Батьки з нею не сперечалися.
Більше того, Микола, подивившись на це, став щотижня їздити до міста.
Записався там до бібліотеки і привозив все, що міг знайти. І в магазині купував при нагоді.
Колись він почув, що треба надавати дитині все, що вона хоче, чим цікавиться. Якщо цей інтерес нешкідливий. Він і надавав як умів.
“Добре, що вона не хоче дорогу машину”, — посміхався він, поглядаючи на дівчинку, яка читала.
У Яни була особлива прикмета — родимка на шиї ззаду, під волоссям, у вигляді сердечка.
Боженька поцілував — думав Микола розчулено. Так воно, мабуть, і було…
…Минули роки.
Яночка виросла. Батькам було очевидно, що в селі їй не варто жити. Ні доярки, ні скотарки з неї не вийде. Та й наречених відповідних немає.
— Треба в місто! — вирішили батьки. — Вчитися!
І вона поїхала. Вибрала швидко, не думаючи — Літературний інститут.
Адже вона все життя мріяла писати книги для дітей.
Вступила легко. Не дарма вона все дитинство читала і писала. І потім теж — навчання йшло без сучка і задирки. Батьки раділи її успіхам.
На другому курсі вона вже почала підробляти — складала вірші та оповідання для дитячих збірок. Одного разу її книжку дитячих казок видали, і вона добре продавалася.
Батьки пишалися! Вона точно вступила туди, куди їй було потрібно. За покликом душі і здібностями.
Та й міське життя їй підійшло — вона ходила в музеї, театри, довго сиділа і працювала у величезній міській бібліотеці.
Ніколи ще дівчина не була такою щасливою.
З викладачами їй теж пощастило.
Куратором курсу була Амалія Петрівна — тендітна світловолоса жінка років сорока. У неї були сумні блакитні очі і вишукані манери.
З перших же днів вона почала виділяти Яну з усіх. Вони почали спілкуватися.
Одного разу Амалія Петрівна запросила Яну додому. Вона жила одна, у просторій старовинній квартирі, всі три кімнати якої були вщент заповнені книгами. До найвищої стелі…
— Чому ви… живете одна? — з трудом наважилася запитати Яна в розмові. Питання далося їй нелегко. Воно було нескромним.
Але її цікавість була надто сильною.
— Просто не хочу нікого поруч. Люблю бути одна. А ти приходь, — посміхнулася Амалія Петрівна. — Мені з тобою добре.
Яна приходила до неї регулярно. Вони читали і обговорювали книги, сперечалися і пили чай, і знову читали книги… навіть готували іноді.
Оточуючі говорили про їхню легку зовнішню схожість.
— Ви як сестри, — пожартував одного разу ректор.
На випускний Яна прийшла в красивій сукні і з високою зачіскою. Амалія Петрівна теж зробила високу зачіску, яка оголювала її витончену шию…
Коли обидві стояли і розмовляли, до них підійшов ректор з келихом ігристого.
— А, сестрички, — сказав він дещо розкуто. — У вас навіть родимки на шиї однакові! Сердечком! Чудеса! — і пройшов далі.
Яна і Амалія Петрівна ошелешено подивилися одна на одну.
Амалія Петрівна подивилася на шию Яни і змінилася в обличчі.
— Нам треба поговорити наодинці, — сказала вона, помовчавши. — Давай вийдемо на повітря…
Обидві вийшли в скверик перед будівлею Університету і сіли на лавочку.
— Розкажи мені все, що ти знаєш про своїх батьків, — попросила Яну Амалія Петрівна.
Яна все розповіла.
Що її знайшли в лісі. Виросла вона в селі.
Амалія Петрівна заплакала і розповіла їй історію, яка трапилася років 20 тому. Вона росла у дуже деспотичних батьків, які контролювали кожен її крок.
Батько був деканом Літературного факультету. Звісно, дочка навчалася саме на тому факультеті.
У них на курсі був єдиний юнак з далекого містечка на заході країни — Борис. Прекрасний, тонко відчуваючий і дуже талановитий.
Молоді люди покохали одне одного. Це було дуже сильне почуття. Вони приховували його від оточуючих, але дівчина дізналась, що носить дитину…
Борис хотів одружитися з Амалією, але її батько розлютився настільки, що за його скаргою Бориса миттєво вигнали з навчального закладу і він відразу ж потрапив до армії.
Там він через три місяці заробив запалення легенів і… Не врятували. Їй прийшов лист від його товариша по службі.
Батько ж, побоюючись ганьби, поїхав з пузатою дочкою в глухе село, зняв будинок де і жив кілька місяців. А коли вона народила, він відразу після пологів забрав дитину.
Повернувся через годину, похмурий і мовчазний. І чомусь без теплої сорочки.
Сказав тільки, що віддав дитину куди слід. На її боязкі розпитування він мовчав.
Вона була в такому шоці від того, що сталося, батьки мали такий вплив на її життя, що шукати дитину вона почала через кілька років, після того, як батьків не стало.
Вони пішли буквально в один місяць. Серцевий напад у одного і в іншого.
Але її пошуки були безуспішними. Жоден дитячий будинок в ці дні не приймав дитину з цієї місцевості.
Вона втратила надію.
І з тих пір жила одна. Стосунки з чоловіками були їй неприємні. У серці, як і раніше, жив лише Борис.
Амалія Петрівна — або краще називати її мамою — обіймала ошелешену Яну… Вони мовчали.
— Скажи, будь ласка, чи можна поговорити з твоїми батьками? — запитала Амалія Петрівна тремтячим голосом.
Наступного дня обидві на маленькому автомобілі Амалії поїхали до батьків Яни.
Тетяна спочатку зустріла гостю трохи вороже, але, побачивши дві однакові родимки (все розкрилося через родимку), розплакалася і розповіла, де і як знайшла дитину.
Все сходилося. Амалію батько привіз у село неподалік, до яру було близько пів години ходьби.
Сорочку батька Амалія теж впізнала. Тетяна і Микола зберегли цю річ про всяк випадок.
Так у Яни з’явилося дві матері. Але найдивовижніше сталося через два місяці. До Амалії повернувся Борис…
Весь цей час він служив у далекому гарнізоні на заході країни. Він так і не одружився — продовжував кохати Амалію.
Її батьки написали йому, що дитина народилася без ознак життя, а кохана вийшла заміж за іншого і нічого не хоче про нього чути.
Він повірив. Тому не прагнув нікуди їхати. Думав так і прожити життя на заході. На самоті.
Але щось змусило його повернутися в місто, де він навчався.
Він на негнучких ногах прийшов до інституту, в якому він знайшов кохання… звідти якраз виходили дві жінки, такі схожі на сестер. З абсолютно однаковими родимками на шиї.
Решту розповідати нічого.
Крім одного: через два роки у Амалії народилася ще одна світловолоса дівчинка. Цього разу — без родимки.
Вона часто проводила час у селі, з тіткою Тетяною і дядьком Миколою.
