Люба сиділа в теплому і затишному купе біля самого вікна. Вона так поспішала, боялася не встигнути до відправлення, але зараз все вже було добре.
Справ перед від’їздом накопичилося багато, і жінка так втомилася, що майбутня ніч у поїзді була для неї справжнім порятунком, перепочинком перед непростою зустріччю.
І тепер вона мріяла тільки про одне — влаштуватися на полиці і заснути.
Тут, в купе, трохи віддихавшись, Люба змогла розслабитися. Вона дивилася у вікно на те, як поїзд повільно набирає швидкість.
Він залишав за собою напівпорожній перон з нечисленними пасажирами і непомітну будівлю місцевого вокзалу.
Поїзд був прохідний, тому в купе вже знаходилися пасажири. Люба озирнулася, щоб зрозуміти, хто буде їхати з нею цієї ночі до тієї станції, де вона повинна вранці зійти.
Про те, що буде там, коли Люба дістанеться до місця призначення, вона намагалася поки не думати.
Одна з верхніх полиць була поки порожня, на іншій лежав хлопець у навушниках.
Незрозуміло було, спав він чи слухав музику. Але очі його були закриті.
На сусідній нижній полиці навпроти, відвернувшись до стіни, лежала літня жінка в теплому байковому халаті і хустці.
Вона зітхала час від часу і поки не поспішала повертатися до Люби, хоча було зрозуміло, що старенька не спить.
Люба дістала із сумки термос з гарячим чаєм, в який додала малинового варення, і пакет з пиріжками. Поїсти вона сьогодні так і не встигла.
А зараз, коли вже можна було розслабитися і до самого ранку більше не думати ні про що, вирішила повечеряти, а заодно і пообідати.
І хоч апетиту особливого не було, але жінка розуміла, що обов’язково потрібно поїсти, інакше звідки взятися силам? А вони їй були ой, як потрібні зараз.
Одній їсти було незручно. І Люба, помучившись хвилини дві, все ж звернулася до літньої жінки, пропонуючи тій розділити з нею трапезу.
— Вибачте мене, заради Бога. Я чую, що ви не спите. Не бажаєте пиріжків свіженьких з картоплею?
Є ще з рисом і яйцем, — промовила вона, сподіваючись, що бабуся відгукнеться. — Я сама пекла.
Літня жінка заворушилася, перевернулася, намагаючись повернутися до Люби обличчям.
Було видно, що їй це дається з великими труднощами — хворі суглоби ускладнювали рух, і старенька стогнала і охала.
— Вибачте мене, якщо потурбувала вас. Здрастуйте, — сказала Люба, коли жінка повернулася до неї. — Просто одній їсти, коли поруч люди, якось недобре. А разом веселіше, правда?
Але коли літня жінка нарешті сіла на полиці, опустивши ноги вниз і поправивши на голові квітчасту хустку, Люба осіклася і охнула.
Ганна Тихонівна, а це була, безсумнівно, вона, поки ще Любу не впізнала. Вона шукала в кишені окуляри, щоб краще роздивитися свою попутницю, яка не дала їй спокійно полежати.
Нарешті окуляри знайшлися, і старенька уважно поглянула на Любов, яка застигла в очікуванні її реакції.
Колишня свекруха не відразу почала говорити. Вона якийсь час уважно розглядала Любу, вірячи і не вірячи в те, що бачить перед собою саме її.
Не зовсім сподівалася на свій поганий зір, сумнівалася і тому поки мовчала.
— Ганно Тихонівно, добрий день, — першою почала Люба розмову. — Впізнаєте мене?
— Так, тепер впізнаю, Любо. Невже це ти? Ось так зустріч нам Бог послав! Ніколи б не подумала, що ось так можемо з тобою зустрітися, — промовила вона тихо, з розстановкою.
— Ви кудись їдете? — задала Люба наступне питання, бо поки не знала, про що говорити.
Обидві жінки виглядали розгубленими. Жодна з них не була готова до цієї зустрічі, тому й слова поки не спадали на думку, лише емоції розбурхували свідомість.
— Ну, якщо у поїзді сиджу, значить, їду, — відповіла Ганна Тихонівна. — І не поїхала б, та треба… До обласної лікарні мене направили. Діагноз поганий підозрюють.
— Та ви що? — ахнула жаліслива Люба, згадавши і про свою біду.
Вона розуміла, що колишній свекрусі в силу похилого віку, напевно, не дуже ось ці всі поїздки і обстеження були потрібні.
Але звичка все робити за правилами, слухатися лікарів брала гору.
— Так, нічого, Люба, я не дуже переживаю. Скільки мені тут залишилося, роком більше, роком менше. Так, суєта одна.
Краще б молодих лікували. А нам, старим, чи багато треба. Лікуй, не лікуй, все одно кінець один. Ти сама куди їдеш? Дочка Олена, моя онука, як поживає?
Адже я нічого про вас не знаю. Як розлучилися ви тоді з Миколою, так і все, як відрізало. Двадцять років минуло вже, як один день…
— Ганно Тихонівно, а ви ж тоді говорили, що Олена не ваша онука. Що ви не вірите мені, пам’ятаєте? — з образою вимовила Люба.
Вона зовсім не збиралась про це нагадувати колишній свекрусі.
Але зараз щось у душі ворухнулося, знову відродивши ті неприємні почуття, що мучили Любу під час розлучення з Миколою.
— Ой, Люба! Скільки разів я потім картала себе за ці слова! Скільки сліз пролила, що образила тебе даремно.
І сина просила, щоб він відшукав вас і вибачився за мене. Але хіба ж його змусиш!
У нього одразу інша жінка з’явилася. А потім ще одна… Не до вас з донькою йому було, негіднику.
Ганна Тихонівна витерла хусткою очі, важко зітхнула.
— То що ж? Все-таки, Олена ваша, виходить? Не нагуляна? — знову запитала Люба.
Жінка намагалась хоч зараз взяти реванш за ту образу, яку відчувала багато років тому.
— І я була вірною і порядною дружиною і невісткою? Так? Тільки ось вам чимось не догодила тоді.
— Люба, я зрозуміла це занадто пізно. Та й життя мене вже не раз покарало за цей мій гріх. Я тоді чомусь вірила синові, його намовлянням на тебе.
Дала добро на ваше з ним розлучення, від онуки своєї відмовилася. Адже я тільки потім все зрозуміла, коли мені відкрилася його гуляцька натура.
Так адже все життя і скакав мій Микола від однієї спідниці до іншої. Ось тільки нещодавно остепенився. Та й то…
Гріх сказати, але таку безпутну собі в дружини взяв, що страшно й уявити.
— Так, сумно все це, Ганно Тихонівно. Шкода, що так вийшло. Я все нічого, пережила, хоч і непросто мені було. Навіть згадувати зараз страшно.
А ось дочка… Їй взагалі було незрозуміло, чому від неї в одну мить відмовилися і тато, і бабуся з дідусем. Як мені потрібно було це пояснити п’ятирічній дитині?
— Ти, сильна, Люба, впоралася. Заміж вийшла вдруге? — вирішила змінити неприємну тему Ганна Тихонівна.
— Ні, не вийшла. Не змогла більше нікому повірити. Були претенденти, не приховую, і кликали, звичайно.
Та тільки я вже про дочку думала, не про себе. Для неї жила всі ці роки, намагалася, щоб у неї все було не гірше, ніж у інших.
— Ось, значить, як. Шкода, ти хороша жінка, Люба, поступлива і господарська, я пам’ятаю.
З тебе б вийшла чудова дружина. Могла б щастя якомусь чоловікові принести. Та й сама щасливою б стала.
— Вашому синові чомусь не принесла щастя, — сумно посміхаючись, відповіла Любов.
— Та він сам винен! Сам собі життя Колька зіпсував. І звинувачувати нікого. Все чогось шукав. Дошукався!
Зараз ця Вірка так ним крутить, що він іноді забуває, як його звати. Про мене вже взагалі говорити нема чого. Мене ця фіфа розмальована і знати не хоче.
Каже, мені чужі старі жінки і даром не потрібні. Ось, Люба, до чого я в старості дожила. Ні синові, ні невістці не потрібна стала.
А дочка далеко, та й немолода вона вже, не до мене їй. Дідуся мого вже п’ять років як немає.
І онукам я не потрібна. Та що тепер скаржитися, сама винна. У всьому винна сама…
Жінки замовкли. Дивилися у вікно на переліски і станції, що пропливали у вечірній блакиті.
Люба зовсім забула, що хотіла перекусити, і тепер пакет з термосом і пиріжками лежав на столику самотньо і навіть якось недоречно.
У душі спливли спогади двадцятирічної давності.
Вона побачила себе молодою і беззахисною жінкою, яку без будь-якої причини чоловік звинуватив у зраді і вигнав геть з дому з маленькою дитиною…
…Відразу після весілля Люба з Миколою оселилися в будинку свекрів. Ганна Тихонівна стримано поставилася до молоденької невістки, яку син привіз із сусіднього селища.
Батьків у Люби не було, виховувала її тітка, і свекруха не раз дорікала невістці за те, що вона сирота безрідна. Мовляв, бідна і ні до чого не пристосована.
Але молода і закохана Люба намагалася не звертати уваги на образи.
Тим більше, що незабаром народилася Оленка, і всі свої турботи і переживання вона тепер спрямувала на дочку.
А Микола… Він дуже скоро показав своє справжнє обличчя. Із закоханого хлопця перетворився на грубуватого мужика.
Любив випити після роботи і у вихідні. Та й погуляти теж був майстер. Кілька разів вже Любі місцеві жінки натякали на те, що чоловік їй зраджує. Але вона не вірила, лише дурнувато посміхалася на такі слова.
А може, просто не знала, що робити з цим фактом. Йти їй все одно було нікуди. Тим більше, що тепер у неї на руках була маленька донька.
Але одного разу щось сталося з Миколою, і він, прийшовши додому в сильно розлюченому стані, влаштував скандал, звинувативши Любу в невірності.
А ще заявив, що Олена не його дочка. Навіть якісь докази намагався навести. Але головним було те, що дівчинка зовсім не схожа ні на батька, ні на його рідню.
Як дізналася Люба пізніше, про це їй розповіла знайома, яка жила неподалік, причина такої поведінки чоловіка була банальною.
Він раптово закохався в молоду лікарку, яка приїхала в село, і вирішив таким чином звільнити себе від першого і вже порядком набридлого йому шлюбу.
Батьки чоловіка за Любу не заступилися. І їй довелося поїхати разом з п’ятирічною донькою назад у селище, де жила її тітка.
Це вже потім, через два роки, одна добра знайома покликала її в районне селище, де були потрібні робітниці на меблеву фабрику.
Там же Люба пізніше змогла купити в кредит невеликий будиночок, який продала їй, їдучи в місто до дочки, одна добра бабуся.
Все це зараз промайнуло перед очима Люби як одна мить, навіваючи важкі думки.
— Твоя Оленка — тепер уже доросла жінка, двадцять п’ять їй, так? — вирвала Любу зі спогадів своїм питанням Ганна Тихонівна. — От би поглянути на неї зараз.
— Так, двадцять п’ять. Вона заміжня, у неї хороший чоловік, Іван. І синок уже є, Ромка. Два рочки йому.
Так що я вже бабуся, — не без гордості сказала колишній свекрусі Люба, стежачи за її реакцією.
— Ось як. А я, значить, прабабуся. Ну що ж, непогано, що дізналася, а то так і пішла б у засвіти у невіданні.
А що, чоловік у Олени хто? Ти, до них, напевно, їдеш зараз? У місті живуть молоді?
— Чоловік у неї на заводі працює зварювальником, непогано заробляє, — сказала Люба. — А Ромка… Ой, навіть не знаю, чи варто про це говорити…
Люба замовкла, намагаючись не заплакати. Роздумувала, чи варто таким ділитися з людиною, хоч і рідною по крові для її дочки, але абсолютно сторонньою.
— Щось сталося, Люба? Розкажи, не тримай в собі. Я, може, пораду якусь зможу дати, — схвильовано промовила Ганна Тихонівна.
Жінка бачила, як змінилося обличчя колишньої невістки.
— А може, і допоможу чимось.
— Так онук мій, Ромочка, захворів. Все було нормально, народився здоровим. А потім щось сталося, виявили у нього якесь рідкісне захворювання.
Я навіть вам назву не зможу вимовити, дуже вже мудро звучить. Для нас усіх це було як грім серед ясного неба.
Ну, поставили його на облік, різні обстеження, лікування призначили. І ліки начебто безкоштовно видають. Але один професор запропонував моїй дочці новий метод.
Сказав, що він, хоч і дорогий, але вже добре зарекомендував себе і допоможе онукові впоратися з хворобою раз і назавжди.
— Так, біда. Шкода, коли дітки хворіють, особливо свої, рідні, — занепокоєно промовила літня жінка. — Ну а ти зараз їдеш допомагати? Мабуть, кредит взяла величезний? Так?
— Так, взяла. Та тільки цього нам не вистачить. Ось хочу зустрітися в місті з однією своєю давньою знайомою, у неї ще в борг попросити. Може, дасть, — сказала Люба невесело.
— Повинна дати. На благодійну справу…
Ганна Тихонівна раптом замовкла, замислилася. Невесело їй було усвідомлювати, що вона колись кинула цю прекрасну жінку з донькою, її рідною онукою, напризволяще.
І зараз непросто було дізнатися важку правду про правнука, який захворів. Ось яка доля у Люби непроста, не вперше випробовує на міцність цю тендітну добру жінку.
— Ти, Люба, ось що… Дай мені свої паспортні дані. Запиши десь, добре? — раптом попросила її Ганна Тихонівна.
— А навіщо вам? — здивувалася Люба, яка зараз була поглинена думками про завтрашню зустріч.
— Я, коли з лікарні повернуся додому, сходжу до нотаріуса і оформлю свій будинок на тебе. Продаси потім — з кредитом розрахуєшся.
Гроші там не дуже великі будуть, але все ж. Хоч якась вам від мене допомога буде.
— Та ви що! Не потрібно… — розгубилася Люба. — Вам самим же ще там жити треба буде.
— Жити мені залишилося всього нічого, я це знаю. Більше і не прошу у Бога, вистачить. А цій, невістці своїй, Вірці, ні копійки, ні хустки, не хочу залишати. Ні за що.
Синові все одно нічого не дістанеться від тих грошей. Та й не заслужив він, якщо чесно. А вам… тобі якраз. У вас зараз кожна копійка на рахунку.
— Ні, Ганно Тихонівна, це зайве. Ми завжди справлялися самі, і цього разу впораємося. А вам ще проблем не вистачало з дітьми через це.
Тим більше, тепер, коли у вас проблеми зі здоров’ям, — співчутливо сказала Люба.
— Любонька, та як ти не розумієш, моя люба! Я прошу у тебе пощади, прощення! Для мене це шанс. І те, що ти мені сьогодні зустрілася, — це не просто так.
Це можливість спокутувати мою провину перед вами — перед тобою і моєю онукою. Прошу, не відмовляй мені в цьому проханні!
Господь мені перед відходом моїм дав можливість прощення у вас попросити та допомогти хоч якоюсь дрібницею.
Дітям мій будинок зовсім ні до чого, Люба, ти про них не переживай, у них і так всього повно. А вам буде до речі. Прошу, Любонька! Не відмовляйся.
Ганна Тихонівна плакала. По обличчю, вкритому зморшками, бігли скупі сльози.
— Я прощаю вас, Ганна Тихонівна, прощаю. Не треба плакати. Заспокойтеся…
Вони розлучилися на пероні після того, як Люба допомогла колишній свекрусі вийти з вагона.
Старенька ще раз уважно подивилася на фотографії онуки і правнука в телефоні у Люби.
Посміхалася, витираючи раз у раз сльози, що набігали на очі.
— Усього вам доброго, одужуйте! — від душі побажала їй Любов.
— Нехай Ромочка одужує, це зараз найголовніше. Та й ви з Оленкою будьте здорові.
Весь час, що залишився у мене, молитися про це буду. Прощавай, Люба! І будь щаслива.
Любов поїхала на квартиру до дочки і зятя, а сама всю дорогу ніяк не могла відійти від цієї дивної зустрічі.
А через три тижні їй прийшов лист від сусідки Ганни Тихонівни, в якому та повідомила, що колишньої свекрухи Любиної більше немає.
А ще там лежала дарча на будинок, яку літня жінка оформила за кілька днів до свого відходу.
Встигла. Так хотіла піти прощеною. Хоч чимось спокутувати свою провину перед Любою.
