— Маринко, може, все-таки поживемо в батьків у селі кілька років, га? Дивись який рахунок за квартиру, ми на свою з такою комуналкою та квартплатою ніколи не назбираємо… — вкотре завів розмову Микола, чоловік Марини.
— Колю, я навіть не знаю… Я і село — абсолютно несумісні речі. У мене тут і робота, і друзі, та й взагалі…
— Так не назавжди ж! Я буду в кімнаті в гуртожитку тут жити й працювати, а ти поки в селі в батьків. А робота для лікаря там завжди знайдеться. Медики в сільській місцевості потрібні, — не вгамовувався Микола.
— Ну давай спробуємо, — сказала Марина й спробувала приховати сльози, що навернулися на очі.
Насправді їхати з великого рідного міста, де вона зʼявилася на світ і виросла, дівчині зовсім не хотілося.
Село для Марини було якимось іншим, непізнаним світом. У батьківському домі чоловіка вона була всього кілька разів, і, відверто кажучи, Марині там не подобалося.
…Марина зростала в інтелігентній родині. Ще в середній школі вирішила — буде лікарем. А потім цілеспрямовано йшла до своєї мети: посилено вивчала хімію й біологію, їздила на підготовчі курси до медичної академії.
Потім успішно склала вступні іспити, стала однією з найкращих на курсі. Закінчила медакадемію з червоним дипломом.
Ще в студентські роки досвідчені викладачі пророкували Марині велике медичне майбутнє.
Коли настав час обирати місце для майбутньої роботи, Марина розглядала одразу кілька місць, і всюди її запрошували. Вибір припав на приватний медичний центр із багатьма відділеннями.
Для лікаря справжня знахідка — стажування по всій Україні та за кордоном, сучасне медичне обладнання, всі умови.
Марина працювала, колеги її поважали, а начальство дуже цінувало. І ось так усе кинути, щоб поїхати в село…
Душа Марини переповнювалася сумнівами.
Усю ніч дівчина не спала, думала й прораховувала. У неї була досить непогана зарплата й, якщо на якийсь час відмовитися від поїздок на курорти, то можна було б взяти іпотеку й оплачувати її.
Вранці Микола знову завів розмову про переїзд:
— Ну що, Маринко, коли ти напишеш заяву?
— Яку заяву? — не одразу збагнула дівчина.
— Ну як яку? За власним бажанням… Чого нам тягнути? На вихідних я б перевіз тебе, сам у гуртожиток, і за цю квартиру не потрібно платити вже наступного місяця.
— Слухай, Колю, я тут подумала… Може, мені залишитися в місті? У мене зарплата непогана, ще я попрошу батьків допомогти нам.
— Ні, Маринко, це виключено. Мене так виховали, що на дім собі зароблю сам. За рахунок дружини й, уже тим паче за рахунок тестя жити точно не буду. Та я себе після цього просто чоловіком перестану почуватися, розумієш?! — сказав Микола з очевидним роздратуванням.
— А так, що в нас із тобою за сімейне життя вийде — я там, ти тут… — Марина з усіх сил намагалася переконати чоловіка.
— Нічого. Я приїжджатиму до тебе. Тим паче це ненадовго. Лише на якийсь час.
На цьому аргументи в Марини закінчилися. Вона допила каву й пішла збиратися на роботу.
В ординаторській дівчина почала писати заяву за власним бажанням.
— Треба ж, ручка не пише… — сказала Марина вголос.
— Маринко, ти чого листа Святому Миколаю чи що пишеш? Так рано ще! — засміялися колеги.
Марина посміхнулася їм, взяла іншу ручку й знову взялася до своєї справи.
Чомусь у дівчини було таке відчуття, ніби вона підписує собі смертний вирок.
І ось вона вже йде до кабінету керівника медичного центру…
— Павло Сергійовичу, можна? — обережно спитала дівчина, просунувши голову у дверний отвір.
— А, Марино Олександрівно, заходьте, звісно. Завжди радий бачити. Щось трапилося, Мариночко? — спитав начальник.
Марина нічого не відповіла, просто мовчки віддала заяву в руки начальникові.
Чоловік швидко прочитав написане, уважно подивився на підлеглу й спитав:
— Марино, що трапилося? Ти через цього пацієнта чи що, який скандалив минулого тижня? Так не звертай уваги, там усе нормально. Ти все зробила правильно.
— Ні, не через пацієнта, — сухо відповіла Марина.
— А що тоді? — зі ще більшим здивуванням спитав чоловік.
— Так… за сімейними обставинами.
— Марино, ну що трапилося? Ти можеш розповісти? Може, допомога якась потрібна. Як я просто так відпущу таку цінну співробітницю?! Не хотів тобі заздалегідь казати, але Разумовська вирішила звільнитися.
На місці завідувачки відділення я бачу тільки тебе. Марино, на тебе чекає велике майбутнє. Викинь ти з голови все це! — наполягав Павло Сергійович.
— Ні, Павло Сергійовичу, ми з чоловіком уже все вдома вирішили…
Два тижні, відведені на відпрацювання, пролетіли непомітно.
В останній робочий день колеги Марини подарували їй прощальний подарунок, сказали багато добрих слів. Дівчині здавалося, що все це відбувається не з нею.
Вона чекала, що ось-ось закінчиться цей кошмарний фільм, і їй не потрібно буде нікуди переїжджати.
Але реальність — це не фільм.
Увечері дівчина зібрала свої речі, а вже наступного дня вони з чоловіком тряслися в автобусі, перетинаючи сільську місцевість.
…У батьківському домі чоловіка Марину не особливо любили. Але опиратися рішенню єдиного сина не стали. Якщо він сказав, що дружина поживе тут, значить, так тому й бути.
Марині довелося дуже важко.
Її не прийняли не тільки вдома, а й на роботі.
У сільській лікарні колеги дивилися на міську оцінююче. Вона намагалася налагодити роботу, розповідала про сучасні методи й підходи, але «досвідчені» колеги її швидко, як то кажуть, обламали.
Незабаром і сама Марина почала потроху розтрачувати свої навички.
Про жодні курси підвищення кваліфікації тут не могло бути й мови, обладнання все старе, зношене.
Дівчина навчилася доїти корову, працювати на городі.
Про манікюр і доглянуті руки швидко довелося забути.
Вранці Марина займалася худобою, потім бігла на роботу, ввечері справи по дому й на городі.
Якщо вона й присідала відпочити, то одразу отримувала (розповідь спеціально для сайту – цей день) на свою адресу від свекрухи або сестри чоловіка чергове уїдливе зауваження:
— Бач, розсілася. Подумаєш, які ми ніжні… Ти посуд мити думаєш чи на стару бабцю все вирішила повісити? От Колька повернеться, скажемо йому, як ти тут себе поводиш, він тобі задасть…
Марина намагалася на ці зауваження не звертати особливої уваги, робила справи, працювала й чекала… чекала, коли ж усе це закінчиться…
— Колю, може, я до міста повернуся? Ну вже три роки живемо, скільки там грошей назбиралося? — вкотре питала вона в чоловіка.
— Маринко, треба ще потерпіти, грошей поки що недостатньо. Потерпи ще трохи. Почекай, і все буде.
І Марина чекала, чекала, чекала…
Змінювалися дні, тижні й місяці. Знову наставала осінь, потім зима…
Марина чекала весни й літа, думала, що ось цього року точно переїду до міста. Так минуло довгих десять років.
Батьки відмовляли доньку, просили повернутися. Навіть натякали на те, що з чоловіком можна й розлучитися, якщо вже такі різні погляди на життя.
Але Марина розлучатися з ним не планувала, дуже любила Миколу.
Узимку в мами Марини був ювілей — шістдесят п’ять років. Марина хотіла, щоб вони з Колею разом пішли на свято, але чоловік навідріз відмовився.
— Марино, привітай телефоном та й усе! Грошей немає! — сказав він, як відрізав.
Марина спочатку погодилася, а потім однією миттю передумала й почала збиратися до міста.
— І куди це ти збираєшся? — накинулася Наталя — сестра Миколи.
— У своїх справах! — не витримала Марина й нагрубіянила.
— Я Кольці все розповім! — кинула Наталя й пішла.
Марина приїхала до міста, купила для матері квіти.
Спочатку хотіла їхати прямо до батьків додому, а потім вирішила заїхати спочатку до чоловіка в гуртожиток, тим паче було по дорозі, щоб попередити про свій приїзд.
Зателефонувала до кімнати, де він жив. Двері відчинила дівчина, в шовковому халатику на голе тіло.
— Здрастуйте, тітонько, а ви до кого? — нахабно промовила дівчина.
— Микола Гетьманський тут живе? Це ж його кімната…
— Колюню, до тебе тітка якась…
Микола вийшов до дверей, і вони з Мариною зустрілися поглядами.
— Ти що тут робиш? Ти ж у селі маєш бути! — здивовано спитав Микола.
— Нічого я тобі не винна! Негіднику! Мене в селі закрив, а сам… — вирвалося в Марини.
Вона залишилася ночувати в батьків.
Увечері Марина з жахом подивилася на себе в дзеркало. Наче пелена з очей спала…
За ці десять років вона справді перетворилася на сільську тітку.
Жінка твердо вирішила повернутися до міста й розлучитися з чоловіком. Навіть речі свої з дому чоловіка забирати не стала, бо там уже не залишилося нічого доброго… так… ганчірки одні.
Прогулюючись торговим центром, вона думала про те, що сталося з нею за ці десять років.
Чи зможе вона відновитися на роботі, чи пам’ятають про неї колеги…
— Дівчино, обережніше, будь ласка… — почувся чоловічий голос.
— Ой, вибачте, будь ласка… Я випадково! — Марина справді випадково зачепила чоловіка з букетом квітів у руках.
— Марино? Марино, це ти?! — здивовано подивився на неї Павло Сергійович.
— Павло Сергійовичу, здрастуйте!
— Ти ж ніби переїхала в село… Як ти взагалі? — питав (розповідь спеціально для сайту – цей день) чоловік.
— Так, переїжджала, але повернулася. Назавжди.
— Правда? Це чудова новина. А це тобі! — чоловік простягнув букет квітів дівчині.
— Дякую!
Марина повернулася працювати до свого рідного медичного центру. Колеги зустріли її з радістю. Але найбільше був щасливий Павло Сергійович, бо чоловік давно був закоханий у дівчину. Таємно.
Тепер Марина була щаслива.
І лише іноді їй сняться кошмари про сільське життя. І вона не розуміє, як могла піти на поводу в людини, зовсім її не гідної. Як та любов затьмарила їй серце і очі.
Але вона про це намагається не думати.
Адже це просто сни, а сьогодні вона щаслива по-справжньому.
І, нехай десять років життя було згаяно даремно, вона вчасно одумалася й повернулася на своє місце. Хоча чому даремно?
Кожній людині життя підносить уроки. У неї вони були такі, жорсткі…
