— Мамо, можна увійти? — Ігор стояв на порозі з двома валізами. Посміхався винувато, як у дитинстві, коли приходив додому з двійкою.
Галина Петрівна остовпіла. Рік не бачила сина. Дзвонив раз на місяць — «як справи, мамо, вибач, ніколи».
На день народження — букет від кур’єра, найдешевший.
— Ігорю? Ти чого тут?
— Олена вигнала. Квартира її виявилася. До шлюбу купувала.
Сорок років чоловікові, а стоїть як побитий пес.
— Заходь, — Галина Петрівна відступила вбік.
Ігор затягнув валізи. Озирнувся.
— Нічого не змінилося.
— А що має змінитися?
— Не знаю. Думав, ремонт зробите.
— На які гроші? Пенсія у нас з батьком мінімальна.
— А, ну так.
Пішов у свою кімнату. Колишню свою — тепер там стояла швейна машинка, Галина Петрівна підробляла шиттям.
— Мамо, а мої речі де?
— На антресолях. П’ятнадцять років там лежать.
— Дістану потім. Можна я тут поживу? Тимчасово!
— Живи.
Що ще скажеш? Син все-таки. Рідний. Єдиний.
Перший тиждень Ігор облаштовувався. Розклав речі, повісив костюми. Галина Петрівна звільнила пів шафи, прибрала швейну машинку в зал.
— Мамо, а що на вечерю? — питав як у дитинстві.
Варила борщі, смажила котлети. Чоловік Віктор Сергійович бурчав:
— Сорок років дурню, а він як малий!
— Вітя, йому важко. Розлучення, роботу втратив.
— Роботу рік тому втратив! Чому раніше не приїхав?
— Соромився, напевно.
— Ага, соромився. А як їсти нічого стало — відразу до мами!
— Вітя!
— Що — Вітя? Правду кажу! Ми тут на ліках економимо, а він до ресторанів звик!
Ігор справді до простої їжі ставився з огидою. Морщився, колупав виделкою.
— Мамо, може, щось цікавіше приготуєш?
— Що цікавіше? Грошей немає на делікатеси!
— Ну хоч м’ясо нормальне купи, а не ці жили.
— Ігорю, це все, що ми можемо собі дозволити.
Він зітхав, відсував тарілку. Галина Петрівна доїдала за ним, бо шкода викидати.
Через два тижні почалися розмови про роботу.
— Резюме розіслав, — говорив Ігор, лежачи на дивані. — Криза зараз, нікому менеджери не потрібні.
— А на завод не хочеш? Батько дізнавався, токарі потрібні.
— Мамо, ти що? Я з вищою освітою!
— І що? Робота є робота.
— Не піду я на завод! Що люди скажуть?
— Які люди?
— Знайомі, друзі.
— Які рік не дзвонять?
Ігор образився, пішов у кімнату. Увімкнув ноутбук і почав грати в ігри.
Віктор Сергійович ввечері не витримав:
— Доки він тут сидітиме?
— Поки роботу не знайде.
— Та він же не шукає!
— Шукає. Резюме відправляє.
— Резюме! Лежачи на дивані! Я в його роки по три зміни працював!
— Часи інші.
— Часи інші, а жерти однаково хочеться!
Через місяць Ігор остаточно освоївся. Вставав до обіду, вимагав сніданок.
— Мамо, каву звари!
— Сам звари. Я в магазин.
— Образилася чи що?
— Не образилася. Втомилася.
— Від чого втомилася? Ти ж сидиш вдома!
Галина Петрівна подивилася на сина. Вона сидить вдома…
Готує, пере, прибирає. В магазин тягається. Таблетки Віктору відміряє — у нього серце. Білизну сусідці підшиває за копійки.
— Ігор, тобі сорок років.
— І що?
— Може, досить на маминій шиї сидіти?
— Я тимчасово! Роботу знайду — з’їду!
— Місяць уже тимчасово.
— Мамо, ти що, виганяєш мене?
В очах образа. Як у п’ять років, коли цукерку не давали.
— Не виганяю. Але допомагати наи треба. Хоч продукти купуй.
— На які гроші?
— Заощадження ж були.
— Скінчилися.
— За місяць?
— Я ж Олені аліменти плачу. На дочку.
Дочка. Яку він бачив тричі в житті. Від першого шлюбу. Теж не склалося.
А потім почався жах.
Галина Петрівна випадково почула телефонну розмову.
Ігор думав, що вона пішла в магазин, а вона повернулася за хлібом — забула гаманець.
— Так, мамка квартиру не переписує, — говорив син. — Уперта стара! Але я свого доб’юся! За законом маю право!
Галина Петрівна застигла в передпокої.
— Ні, заповіту немає. Я перевіряв, документи дивився. Значить, половина моя! Як єдиного спадкоємця!
Комусь відповідав, потім знову:
— Та плювати, що не допомагав! Син я чи ні? А батько скоро копита відкине, серце у нього. Тоді з мамкою простіше буде.
Гаманець випав з рук. Ігор почув, вийшов.
— Мамо? Ти чого повернулася?
— За гаманцем.
Дивився уважно. Розумів — вона чула.
— Мамо, це не те, про що ти думаєш.
— А про що я думаю?
— Ну… я просто з другом базікав. Жартував.
— Жартував про те, що батька скоро не стане?
— Мамо, ну не так же…
Галина Петрівна пройшла на кухню. Сіла, бо ноги не тримали.
— Ігор, ти за спадщиною повернувся?
— Мамо, що за маячня?
— Не маячня. Я чула.
— Неправильно зрозуміла!
— Що саме неправильно? Що ти документи дивився? Що права качаєш?
Він сів навпроти. Обличчя стало суворим. Не син — чужий чоловік.
— Мамо, давай начистоту. Квартира трикімнатна. Вам з батьком багато. Можна розміняти.
— Що?
— Вам однокімнатну, мені двокімнатну. Справедливо ж!
— Справедливо? Ми все життя на неї працювали!
— І я тут виріс! Це мій дім теж!
— Якого ти п’ятнадцять років не бачив!
— Ну і що? Я син!
Галина Петрівна дивилася на нього і не впізнавала.
Де той хлопчик, який приносив їй кульбаби? Який плакав, коли розбивав коліна?
— Ігор, а совість у тебе є?
— При чому тут совість? Закон є! Я маю право на частку!
— На яку частку? Ми живі!
— Поки що живі.
“Поки що…” Галина Петрівна похолола.
— Ти що, чекаєш, коли нас не стане?
— Мамо, не драматизуй! Просто думаю про майбутнє!
— Про чиє майбутнє? Своє?
— А про чиє ще?
— Про наше не думаєш?
— Вам що, жити ніде буде? Однокімнатної квартири вистачить!
Однокімнатка для двох старих з хворим серцем і тиском.
— Іди.
— Що?
— Іди з мого дому.
— Мамо, ти що?
— Іди! Зараз же!
— Це і мій дім!
— Ні! Це дім тих, хто його любить! А ти його продати хочеш!
— Не продати, а обміняти!
— Іди кажу!
Віктор Сергійович прийшов з прогулянки. Побачив дружину в сльозах.
— Галя, що сталося?
Дружина розповіла і він сів, схопившись за серце.
— Вітя! Таблетки!
Дала нітрогліцерин. Відпустило.
— Де він?
— У кімнаті. Речі збирає.
— Нехай іде.
Ігор вийшов з валізами.
— Батько, ти теж проти мене?
— Я проти підлості.
— Якої підлості? Я за законом…
— За яким законом? За законом стерв’ятників?
— Батько!
— Не називай мене батьком! Батько у тих, хто поважає батьків!
— Я поважаю!
— Як же! В документах рився! Спадщину рахував!
— Маю право!
— Маєш… Тільки ми теж право маємо. Заповіт написати. Не на твою користь.
— А на чию? — Ігор зблід.
— Племінниці все віддамо. Вона хоч дзвонить іноді.
— Ви не можете так!
— Можемо. І зробимо.
— Я оскаржу!
— Спробуй.
Ігор стояв у дверях. Злий, чужий.
— Ви пошкодуєте!
— Про що?
— Що сина втратили!
— Ми його давно втратили, — тихо сказала Галина Петрівна. — Коли він нас продавати вирішив.
Ігор пішов. Галина Петрівна сиділа на кухні. Плакала.
— Не плач, — Віктор обійняв її. — Він не вартий сліз.
— Вітя, де ми помилилися?
— Не знаю. Може, занадто балували?
— Любили ж.
— Мабуть, неправильно любили.
— Як неправильно?
— Все давали, нічого не вимагали.
— Дитина ж була.
— Була. А виросла ким?
Сорокарічним нахлібником. Який батьків на однокімнатку хоче відправити.
— Вітя, може, я жорстоко з ним?
— Ні. Правильно. Не можна таке прощати.
— Але ж він син.
— Біологічно — так. А по суті? По суті — чужий.
Галина Петрівна це зрозуміла. Коли він про відхід батька говорив. Спокійно так, буденно. «Скоро копита відкине».
Через тиждень син подзвонив.
— Мамо, вибач мені.
— За що вибачати?
— Я погарячкував. Неправильно все сказав.
— Ага.
— Можна повернутися?
— Ні.
— Мамо!
— Ігор, ти показав своє справжнє обличчя.
— Люди змінюються!
— За тиждень?
— Я зрозумів, що був неправий!
— Або зрозумів, що заповіт напишемо на іншу людину?
Мовчання. Потім:
— Ви ж не напишете. Я ж син!
— Син піклується про батьків. А не чекає, коли вони підуть у засвіти.
— Я не чекаю!
— Чекаєш. Документи вже всі відшукував.
— Мамо, ну досить! Скільки можна дорікати?
— Так я не дорікаю, а констатую факт.
— Я приїду. Поговоримо.
— Не треба.
— Мамо!
— До побачення, Ігорю.
Поклала слухавку. Вимкнула телефон.
Увечері сиділи з Віктором, чай пили.
— Може, треба не так з ним? — запитав чоловік.
— Не знаю. Але інакше не виходить поки.
— Він прийде ще. Не здасться.
— Нехай приходить. Тільки жити не пущу.
— А якщо силою?
— Якою силою? Поліцію викличу.
— На рідного сина?
— Який він рідний? Рідний про батьків піклується. А не квартиру ділить.
Віктор кивнув.
— Заповіт справді напишемо?
— Напишемо. Племінниці. Вона хоч людина добра.
— Ігор подасть до суду.
— Нехай подає. У нього п’ятнадцять років прочерк у допомозі батькам. А у Наталки — щомісяця дзвінки та допомога.
— Так, Наталка хороша.
Наталка — дочка покійного брата Віктора. Вчителька. Зарплата у неї маленька, але вона завжди питала — чи не потрібно чогось? Продукти привозила, до лікарів возила.
— Зателефоную їй завтра, — вирішила Галина Петрівна.
Вранці приїхала племінницч. Вислухала, ахнула.
— Тітонько Галю, та як же так?
— Ось так. Син виявився… не син.
— Може, передумає?
— Не передумає. Ти не чула, як він говорив про Вітю, наче про погоду на сьогодні.
— Який жах.
— Наталко, ми хочемо на тебе заповіт написати.
— Що? Навіщо?
— Щоб Ігор не отримав нічого після нас.
— Тітко Галя, не треба! Це ваша квартира!
— І залишиться нашою. Поки живі. А потім — твоєю стане.
— Але у вас же син!
— Був син. Поки був маленьким. А виріс — став чужий.
Наталка замислилася.
— Тітко Галя, а може, все-таки помиритеся?
— З чим миритися? З тим, що він нас на однокімнатку хоче виселити?
— Може, не те мав на увазі?
— Як не те? Прямо сказав — розміняти. Йому двокімнатку, нам однокімнатку. Тому заповіт буде на тебе.
— Гаразд. Якщо ви вирішили. Тільки я не через квартиру до вас…
— Знаємо, люба. Ти у нас єдина рідна душа залишилася.
Заповіт написали через тиждень. У нотаріуса. Все офіційно.
Ігор якось дізнався. Подзвонив, кричав у трубку:
— Що ви наробили? Це ж моя квартира!
— Не твоя, — спокійно відповіла Галина Петрівна.
— Ви з глузду з’їхали! Чужій людині!
— Наталка нам рідніша за тебе. Так, ти спадкоємець. Тільки спадкоємець. А сином бути перестав.
— Коли?
— Коли вирішив, що ми тобі винні. Квартиру, гроші, турботу. А ти нам — нічого.
— Я вас любив!
— Все, Ігорю. Розмова закінчена.
Повісила трубку. Руки тремтіли.
Віктор обійняв.
— Правильно зробили.
— Правильно. Але боляче.
— Переживемо.
Минуло пів року. Ігор більше не дзвонив. Не приходив.
Наталка відвідувала щотижня. Привозила продукти, возила до лікарів.
— Тітко Галю, може, зателефонувати йому?
— Кому?
— Ігорю.
— Навіщо?
— Все-таки рідна людина, син.
— Наталко, син — це не той, хто народився. А той, хто піклується.
— Але все ж…
— Ні. Він зробив вибір. Вибрав спадщину замість батьків.
Наталка зітхнула.
— Так шкода.
— Кого?
— Всіх. І вас, і його.
— Його не шкодуй. Він не страждає. Тільки злиться, що нічого не отримає.
— Звідки знаєте?
— Знаю свого сина. Колишнього сина.
А потім Віктора не стало. Серце. Вночі тихо уві сні він пішов.
Галина Петрівна залишилася одна.
На похорон Ігор прийшов. Стояв осторонь. Після, на поминках, підійшов.
— Мамо.
— Привіт.
— Співчуваю.
— Дякую.
— Мамо, може, поговоримо?
— Про що?
— Ну… про все.
— Ігор, не сьогодні.
— Коли?
— Ніколи.
Він стояв, дивився. В очах — не біль за батька. Розрахунок. Думає — одна залишилася, зламається.
— Мамо, тобі важко буде одній.
— Впораюся.
— Можу повернутися. Допомагати.
— Не треба.
— Мамо!
— Ігор, йди. Будь ласка.
Він пішов і більше не приходив.
Галина Петрівна жила одна. Наталка хотіла переїхати — Галина Петрівна не дозволила.
— У тебе своє життя.
— Тітко Галю, вам важко!
— Нічого. Звикну.
Звикла. Готувала собі. Дивилася телевізор. Спілкувалася із сусідками.
Іноді думала про Ігоря. Де він? Як живе? Але дзвонити не хотілося. Місток спалений. З обох боків.
А потім — інсульт. Швидка, лікарня, реанімація.
Витягнули, але ходити стало важко. Говорити теж.
Наталка кинула роботу, переїхала.
— Тітко Галя, я тепер з вами.
Хотіла сказати «не треба» — не змогла. Язик не слухався.
— Не переживайте. Я сама так хочу.
І доглядала. Годувала, мила, давала ліки. Як за рідною матір’ю. Ігор дізнався про інсульт. Прийшов.
— Мамо!
Галина Петрівна відвернулася.
— Мамо, ну вибач! Я був дурнем!
Мовчання.
— Мамо, давай я за тобою доглядатиму!
Наталка вийшла з кухні.
— Ігор, йди.
— Не лізь, це не твоя справа!
— Моя. Я тут живу.
— Тимчасово!
— Постійно. І заповіт на мене.
Вони стояли один проти одного. Син і племінниця. Рідний по крові і рідна по духу.
— Мамо, скажи їй!
Галина Петрівна з трудом підняла руку. Показала на двері. Більше нічого не могла.
Ігор зрозумів і, нарешті, пішов назавжди.
Галина Петрівна прожила ще два роки. Наталка не відходила від тітки. Годувала з ложечки, книжки читала, на візку возила гуляти.
Пішла за чоловіком тихо. Навесні. Коли цвіли яблуні.
На похорон Ігор не прийшов. Не знав? Чи не захотів?
Наталка не шукала його. Поховала тітку Галину поруч із дядьком Вітею. Поставила пам’ятник. Ходила до них щотижня.
Квартира за заповітом перейшла до неї. Ігор намагався оскаржити. Суд відмовив.
Племінниця в квартирі нічого не змінювала. Тільки фотографії додала — свої, тітки Галі, дядька Віті.
А фотографію Ігоря прибрала. Він сам себе з родини викреслив. Коли вирішив, що спадщина важливіша за батьків.
