Крізь сон прорвався дзвінок телефону. Матвій повернувся на бік, притиснув одне вухо до подушки, але дзвінок тривав, стаючи все голоснішим і, нарешті, остаточно вирвав Матвія зі сну.
Він простягнув руку і взяв з тумбочки мобільник. Мама. Матвій натиснув на з’єднання.
— Матвію, я не розбудила тебе? — мамин голос сочився лагідністю і ніжністю.
— Розбудила, — хрипким від сну голосом відповів Матвій. — Що сталося?
— Нічого. Ти пам’ятаєш, що у мене скоро день народження?
— Вітаю. Ти тільки для цього подзвонила мені так рано?
— Вибач, — винувато сказала мама. — Поїдеш зі мною в магазин? Мені до ювілею нову сукню потрібно купити.
— Мамо, сьома година ранку. Магазини відкриються тільки о дев’ятій, — незадоволено зауважив Матвій.
— Я знаю, тому й подзвонила заздалегідь, щоб ти нічого не планував на ранок.
— Я планував виспатися.
— То ти відвезеш мене в магазин? — уточнила мама.
— Все? Тоді я ще трохи посплю. — Матвій відклав телефон убік і заплющив очі.
Але сон остаточно відступив. Матвій трохи полежав і встав.
Після душу він зварив каву і повільними ковтками випив її. О пів на дев’яту він подзвонив мамі і сказав, що їде за нею.
— Матвійчику, я вже одягаюся, — проспівала мама в трубці.
— Мамо, скільки разів казав, не називай мене Матвійчиком. Мені давно не п’ять років, я здоровий тридцятирічний мужик.
— Вибач, Матвійчи… Матвію. Я ж тільки між нами так називаю тебе.
— І при сторонніх теж. Ти просто не помічаєш цього.
— Вибач. Так я одягаюся? — винувато промовила мама.
— Так, через п’ятнадцять хвилин буду.
Вони побували в двох магазинах, але мама нічого не вибрала. То занадто дорого, то сидить погано, то колір не підходить.
Матвію набридло стояти стовпом серед рядів жіночого одягу і ловити погляди нудьгуючих молоденьких продавчинь, які з цікавістю розглядали його, а то й відверто загравали з ним.
— Ну що, куди тепер? — запитав приречено Матвій, коли вони вийшли з чергового магазину і сіли в машину.
— Давай заїдемо в кафе і вип’ємо по чашці кави. А я поки подумаю, де ще можна подивитися сукні, — вибачливим тоном сказала мама.
— Я вже пив каву. Куди їдемо? Невже в нашому місті закінчилися магазини одягу? – з сумнівом у голосі запитав Матвій.
Він вирішив якнайшвидше покінчити з шопінгом. Все одно вихідний втрачено.
— Є ще один магазинчик. Як я відразу не згадала про нього? Якщо і там нічого немає, то не знаю, що і робити… – мама назвала адресу магазину.
Під’їхавши до будівлі зі скромною вивіскою, Матвій сказав, що йому потрібно зробити один важливий дзвінок.
Нехай мама йде в магазин одна, він приєднається до неї пізніше. Мама пробурмотіла щось, але все-такі пішла одна.
Дзвонити Матвій нікуди не збирався. Йому просто набридло ходити по магазинах.
Від нудьги він став розглядати байдужі і безликі манекени у великій скляній вітрині. Заодно побачив струнку дівчину в синьому костюмі з бейджиком на лацкані піджака.
Вона розмовляла з його мамою. Потім вони пішли до рядів вішалок з різнокольоровим одягом.
Тепер він бачив тільки голову дівчини з акуратною зачіскою і мамину маківку.
Вони повільно рухалися між рядами вішалок, зупинялися ненадовго і йшли далі.
Матвію здавалося, що він дивиться німе кіно, намагався озвучити про себе кадри.
«- А ось це? Думаю, ця сукня дуже вам підійде. Ви хочете щось менш яскраве? Добре. А ось це? – терпляче говорила дівчина».
Матвій був упевнений, що мама навіть не намагається приховати свого роздратування.
«- Дівчино, невже в магазині немає більш досвідченого продавця? Ах, на обіді…
Робочий день тільки почався, а ви вже обідаєте. Покажіть мені ще щось, що відповідає моєму віку…»
Вони зникли з його поля зору, напевно, пішли в примірочну. Матвій відвернувся від вікна і став дивитися на потік машин, що проїжджали повз.
Він знову поглянув на вітрину магазину в той момент, коли мама з дівчиною йшли до каси.
Дівчина несла на плечиках сукню, а мама в руках тримала свою шубу. Значить, скоро він відвезе її додому і буде вільний.
Але мама довго не виходила. А коли вийшла з магазину, в руках у неї не було ні пакета, ні згортка. Серце Матвія впало.
Скриплячи, мама сіла на пасажирське сидіння, з роздратуванням зачинила дверцята.
— Мені здалося, ти вибрала сукню. Чому не купила? Дорого? Я б додав грошей, — сказав Матвій. Їхати ще в один магазин йому не дуже хотілося.
— Ні, сукня підійшла мені ідеально. Уявляєш, ця соплячка сказала, що я виглядаю в ній ледь на шістдесят.
— Ну і що? Ти виглядаєш молодше за свої роки, — підтвердив нічого не розуміючий Матвій. — Вона зробила тобі комплімент.
— І ти туди ж. Комплімент дуже сумнівний. І чому їх тільки навчають. Зовсім не вміють розмовляти з покупцями, — скаржилася мама.
— Нічого не розумію. Ти образилася на комплімент і не стала купувати сукню?
— Саме так. Сказала б, що виглядаю на п’ятдесят. Грубі лестощі, звичайно, але приємніше, ніж коли кажуть, що я виглядаю на свій вік.
— Мамо, для своїх шістдесяти п’яти ти виглядаєш чудово. Я не розумію, що тебе образило. Може, повернешся і купиш сукню?
— Ні. — мама вперто стиснула губи.
— Що тепер? Куди? — запитав Матвій пригніченим голосом.
— Додому, — скомандувала мама. — Настрій пропав.
Чоловік не став сперечатися і відвіз маму додому, відмовившись зайти до неї.
Рішення прийшло відразу, як тільки він від’їхав від будинку. Він припаркував машину біля того самого магазину і зайшов до нього.
— Добрий день. — Матвія зустріла та сама дівчина.
Зблизька вона здалася йому ще красивішою.
— У нашому магазині зараз великі знижки перед надходженням нової колекції жіночого одягу… — сказала дівчина завчену фразу.
— Пів години тому у вас вибирала сукню моя мама, така повненька жінка в коричневій шубі.
– Так, добре пам’ятаю, – сказала безпристрасно дівчина, але в її погляді з’явилося занепокоєння.
– Ні-ні, я не прийшов з’ясовувати причину вашої е… сварки, – поспішив заспокоїти її Матвій. – Я хочу купити сукню, яку вона вибрала. Ви пам’ятаєте її?
— Звичайно. — Дівчина з полегшенням видихнула і широко посміхнулася. — Зараз я її принесу.
Незабаром вона повернулася з сірою сукнею.
– Як будете оплачувати, готівкою чи карткою?
– Карткою. Упакуйте її красиво. – він дістав з кишені картку. – Скажіть, будь ласка, а що ви їй сказали?
– Нічого особливого. Сказала, що їй не даси більше шістдесяти. Хіба їй менше? – запитала дівчина.
— Ні, мамі шістдесят п’ять, — сказав Матвій, і вони обоє розсміялися.
— Вибачте її. Гаразд? — розплачуючись, сказав Матвій.
— Ой, зовсім забула, — дівчина щось згадала і пішла, але незабаром повернулася з невеликим пакетом.
— Це подарунок за мою помилку. Шарф. Він дуже пасуватиме до сукні. Вибачтеся перед вашою мамою. Я дуже шкодую.
Вона поклала шарф і чек у пакет до вже запакованої сукні.
— Якщо вона раптом відмовиться, то принесіть її назад, я поверну вам гроші.
— Упевнений, що мама не відмовиться.
Матвій не міг відвести від дівчини очей. Ніби нічого особливого. Але вона йому подобалася.
А ще більше те, що вона здавалася щирою, не намагалася загравати з ним.
— Тим більше, хто б відмовився від такого милого подарунка?!
Він подумав, що навряд чи в такому магазині передбачені подарунки. Цей шарф, напевно, коштує чималих грошей. Тут продають брендові якісні речі.
Матвій припустив, що дівчина заплатить за хустку зі своєї кишені, щоб задобрити ображену клієнтку і не втратити її для магазину.
Але вирішив не ображати дівчину з’ясуванням свого припущення.
— Дякую вам велике. У неї скоро ювілей, тому навряд чи вона відмовиться від сукні, — сказав він і неохоче попрощався з дівчиною.
Виходячи з магазину, Матвій подивився на розклад його роботи на дверях…
…Мама подякувала синові за сукню. Приємно здивувалася подарунку. Вони разом поїли.
Весь вечір Матвій думав про дівчину. Наступного дня він поїхав до магазину до його закриття.
Виходячи з машини, раптом подумав, що у дівчини, яка йому сподобалася, міг бути хлопець або чоловік.
Незабаром вона вийшла і зачинила двері магазину.
— Ви привезли назад сукню? Ваша мама не взяла її? — запитала дівчина засмученим голосом, впізнавши Матвія.
— Ні. А подарунок її дуже порадував. — Матвій трохи затримався. Дівчина терпляче чекала. — Я хотів запросити вас до кафе, щоб загладити неприємний інцидент. Але якщо ви… у вас… — збентежено почав Матвій.
Дівчина сказала, що вільна, що із задоволенням вип’є чашечку кави.
Матвій згадав, що її звати Софією, бачив ім’я на бейджику, коли заходив у магазин вдень.
Вони почали зустрічатися. Матвій не на жарт захопився Софією і незабаром зробив їй пропозицію.
Мама всіх його дівчат вважала негідними сина. Зрештою, Матвій перестав її знайомити з ними.
Він давно жив окремо. Але до тридцяти років мама почала переживати, що син так і не одружиться.
Тому радісно прийняла повідомлення сина, що він хоче познайомити її зі своєю нареченою.
Але побачивши Софію і впізнавши в ній продавчиню з магазину одягу, вона спалахнула праведним гнівом.
— Вона ж продавчиня, обслуговуючий персонал. Твій батько був професором. Ти ганьбиш нашу сім’ю!
У тебе вища освіта, а вона… Навколо стільки дівчат, а ти вибрав цю… — кричала вона, коли Софія пішла.
— Я думав, що ми розуміємо один одного. Я кохаю її, мамо. Жодна інша дівчина мені не потрібна. Якщо вона тобі не подобається, то більше я не прийду, бо все одно одружуся з нею.
Матвій пішов, грюкнувши дверима. Але охолонувши, він придумав вихід, щоб примирити маму з його рішенням.
Адже все пізнається в порівнянні. Маму він любив, але любив і Софію.
Матвій зробив вигляд, що в черговий раз прислухався до маминої поради.
Він подзвонив і сказав, що хоче познайомити її з його нареченою, впевнений, що вона їй сподобається.
Що це дочка його начальника, а значить, його до того ж чекає підвищення.
Він вмовив свою колегу допомогти йому. Та погодилася, бо зі своєю свекрухою теж не знайшла спільної мови.
— Ну ось, бачиш, я ж казала, що навколо багато гідних дівчат. Я вас чекаю, — зраділа мама.
Але коли Матвій з нареченою увійшли в квартиру, вона зблідла.
— Мамо, познайомся, це Жанна, моя наречена.
Дівчина простягнула мамі руку, дзенькнувши безліччю металевих браслетів і кілець.
Волосся її було яскраво-рудого кольору, а в перегородку носа вставлено кільце. При цьому вона постійно жувала, поширюючи навколо м’ятний запах жувальної гумки.
Одяг дівчини виглядав не менш екзотичним. Мама з переляком розглядала її.
— Матвійчику, вона дійсно дочка твого начальника? — запитала вона, закрившись з сином на кухні.
— Сумніваєшся? Хочеш поговорити з її батьком? Можу зателефонувати. Жанна нещодавно повернулася з Європи, де навчалася в престижному університеті. Там всі так виглядають. У багатих свої примхи.
За столом Жанна голосно розповідала про університет, скаржилася, що відвикла від цих доріг, раз у раз просила Матвія підлити їй напоїв.
Мама мовчала, втиснувшись у стілець. Матвію стало її шкода.
Він сказав, що їм з Жанною час іти, поцілував її на прощання в щоку, і вони з колегою пішли.
— На мою думку, все пройшло чудово. Тепер у порівнянні зі мною Софія здасться твоїй мамі просто ангелом, — знімаючи в машині перуку та екзотичні аксесуари, сміялася Рита. — Я грала в шкільному театрі.
Вчителі навіть думали, що я вступатиму до театрального училища. Мені й самій сподобалося. Дякую за надане задоволення. Сподіваюся, я не переборщила?
— В самий раз. Зараз відвезу тебе додому і повернуся заспокоїти маму…
…— Синку, ти дійсно вирішив на ній одружитися? — зустріла його мама в дверях.
— Звичайно. Вона хороша, тільки трохи розпещена.
— А Софія? Як же вона? — запитала мама.
— Але ж вона проста продавчиня, — сказав Матвій, хитро поглянувши на маму.
— Але ж вона тобі подобалася. Матвійчику, ця Жанна тобі не пара. Прошу, добре подумай.
Матвій зробив вигляд, що подумав, і за мить пообіцяв мамі помиритися з Софією.
На весіллі мама посміхалася і всім говорила:
— Яка гарна пара, правда?
Всі були задоволені і щасливі. Матвій одружився з коханою дівчиною. Мама хвалилася, що невістка працює і заочно навчається в університеті.
У неї прекрасний смак, і якщо потрібна сукня, то радила звертатися тільки до Софії. Вона майстер своєї справи.
Мама більше не заїкалася, що Софія Матвію не пара. Навпаки, часто заходила до неї в магазин та розхвалювала невістку.
Ось так син провчив вибагливу маму.
