— Я втомилася, Андрій. Кожен вихідний одне й те саме — гості, готування, прибирання. Я навіть не встигаю просто відпочити! Полежати на ліжку — для мене якась рідкість.
— Ну і що? — він розвів руками. — Це ж нормально! Ти господиня, ти повинна зустрічати гостей так, щоб їм хотілося приходити знову і знову…
… Марина стояла біля плити, перемішуючи овочеве рагу з індичкою. На годиннику було пів на восьму, а Андрій, як завжди, затримувався на роботі.
Дочка Катя сиділа за столом, роблячи уроки, зрідка поглядаючи на матір.
— Мамо, а що ми будемо робити в суботу? — раптом запитала вона.
— Не знаю, — зітхнула Марина. — Може, поїдемо в місто? Купиш собі нові джинси, а я поки побачуся з тіткою Дашею.
Задзвонив телефон. Це був Андрій.
— Привіт, я майже вдома, — бадьоро почав він. — Щойно дзвонила мама.
Каже, в суботу Стас з родиною і мама приїдуть на шашлики. Ти там все підготуй, а я м’ясо куплю.
Марина завмерла. Знову. Втретє за місяць. Жодного вихідного в усамітненні.
— Андрій, — суворо сказала вона. — Я вже дещо запланувала.
— Які в тебе можуть бути плани? — він розсміявся, ніби це був жарт. — Сім’я важливіша за все!
— Це твої родичі, а сім’я тебе зараз чекає вдома на вечерю, — сказала Марина, але він уже поклав слухавку.
Катя мовчки спостерігала за матір’ю. А потім, побачивши похмуре обличчя Марини, запитала.
— Знову бабуся приїде?
— Ага… — з тугою в голосі відповіла Марина.
Дівчинка нахмурилася.
— Знову ми будемо мити купу посуду, поки вони сидітимуть за столом до пізнього вечора?
Марина не відповіла. Вона подивилася у вікно, де в сутінках зник їхній охайний зелений двір, який вона так любила.
Андрій прийшов пізніше, ніж зазвичай, вже за північ. Марина не спала. Вона сиділа на кухні, в’язала шарф і дивилася серіал.
— Чого ти не спиш? — здивувався він, заглядаючи в холодильник.
— Дивно, що ти взагалі з’явився. Не хочеш пояснити, де ти був?
— Та зі Стасом розговорилися, — відмахнувся Андрій. — Випадково з ним зустрілися.
— Розговорилися? — уточнила дружина. — Це де ж ви встигли «випадково» зустрітися.
— Ну що ти починаєш. Я під’їхав до них, щоб обговорити деталі на вихідні і забалакався.
— Ось з цього приводу я і хотіла з тобою поговорити.
— Знову? — він закотив очі.
— Так, знову! — Марина встала, спиці впали на стіл і неприємно задзвеніли. — Я втомилася, Андрій. Кожен вихідний одне й те саме — гості, готування, прибирання.
Я навіть не встигаю просто відпочити! Полежати на ліжку — для мене якась рідкість.
— Ну і що? — він розвів руками. — Це ж нормально! Ти господиня, ти повинна зустрічати гостей так, щоб їм хотілося приходити знову і знову.
— Я нічого не повинна! — її голос затремтів. — Я не твоя служниця! І я добре справляюся зі сво функцією господині, якщо твої родичі приїжджають до нас кожні вихідні.
Андрій нахмурився.
— Ти що, здуріла? Це ж моя сім’я! Що ти несеш, які ще функції?
— А я хіба не твоя сім’я? — Марина стиснула кулаки. — Чому мої бажання нічого для тебе не значать?
Він пирхнув і пішов у спальню, демонстративно грюкнувши дверима.
Катя стояла в дверному отворі. Вона все частіше спостерігала картину, коли її батьки сваряться.
За дванадцять років чого тільки не було. Але останнім часом Марина виглядала дуже втомленою і навіть дочка це помічала.
— Мамо… — прошепотіла Катя.
— Все нормально, — Марина обійняла її. — Я в порядку.
Але Марина розуміла: терпіти це все вона не хоче.
У суботу вранці Марина рано прокинулася. Вона тихо зібралася, розбудила Катю і пошепки сказала:
— Поїхали в місто?
— А тато?
— А тато нехай сам розбирається.
Вони поїхали, поки Андрій ще міцно спав.
Марина провела день так, як хотіла: кафе з подругою, прогулянка, манікюр. Вона не відповідала на дзвінки чоловіка.
Вперше за довгі роки вона відчувала себе вільною, ніби скинула з плечей важкий тягар обов’язків. Кожна година, проведена для себе, наповнювала її новими силами і впевненістю, що вона чинить правильно.
Пізніше, коли вони з Катею купили все необхідне, Марина повільно вела машину знайомою дорогою, що вела до їхнього заміського будинку. Донька задрімала на пасажирському сидінні, втомлена насиченим днем.
«Як же приємно було просто гуляти містом, нікуди не поспішаючи», — думала Марина, ловлячи себе на думці, що її плечі нарешті не напружені, а дихання рівне і спокійне.
Вона згадувала, як сміялася з подругою, згадуючи минуле, як неспішно вибирала нову помаду в магазині косметики. Ці прості радості здавалися тепер такою розкішшю.
Телефон знову завибрував у сумочці. Двадцять третій пропущений дзвінок від Андрія. Марина навіть не стала діставати смартфон — вона знала, що там будуть ті самі гнівні послання, сповнені нерозуміння і докорів.
Вона стиснула кермо міцніше, коли перед очима сплив спогад про вчорашню розмову. Андрій навіть не спробував її вислухати, відразу перейшов на крик.
Катя потягнулася на сусідньому сидінні:
— Мамо, ми скоро приїдемо?
— Так, сонечко, залишилося небагато.
Дівчинка подивилася у вікно, потім обережно запитала:
— Як думаєш, тато дуже злиться?
Марина зітхнула:
— Швидше за все, так. Але це не означає, що ми зробили щось погане.
Машина звернула на знайому вулицю. У грудях у Марини защеміло.
Вона не хотіла скандалу, але й повертатися до колишнього життя більше не могла.
Коли вони під’їхали до будинку, Марина відразу помітила два до болю знайомих автомобілі. «Значить, приїхали всі», — промайнуло в голові.
Катя нервово ковтнула:
— Мамо, може, ми ще поїдемо кудись?
— Ні, дитинко. Нам нема чого боятися, — Марина впевнено взяла дочку за руку.
Вони увійшли через задні двері, намагаючись не шуміти. Кухня була порожня, але весь будинок наповнювали гучні голоси з тераси.
Марина заглянула в холодильник — крім пачки масла і декількох яєць там нічого не було.
«Андрій навіть не намагався приготувати їжу», — з гіркотою подумала вона.
Кроки в коридорі змусили її обернутися. У дверях стояв Андрій, його обличчя було багряним від злості.
— ДЕ ТИ БУЛА?!
Він закричав так, що Катя інстинктивно притиснулася до матері.
— Я казала тобі — у мене були плани, — спокійно відповіла Марина, хоча серце шалено калатало.
— Які ще плани?! — Андрій розмахував руками, від нього пахло алкоголем. — Ти бачила, що всі вже приїхали?! Моя мати з батьком! Брат з родиною! Вони чекають на вечерю!
— Тоді нагодуй їх, — твердо сказала Марина. — Ти ж господар у домі.
У цей момент до кухні увійшла Антоніна Іванівна. Її маленькі оченята гнівно блищали.
— Ну і невістка у нас! — заявила вона, окидаючи Марину презирливим поглядом. — Гості приїхали, а вона десь гуляє! Навіть стіл не накрила! Як це називається?
— Я не знала, що зобов’язана кожні вихідні годувати вас вечерею, — відповіла Марина, відчуваючи, як тремтіння охоплює її тіло.
— Як це не знала?! — свекруха сплеснула руками. — Ти ж невістка! Дружина, зрештою! Ти повинна зустрічати гостей і годувати чоловіка!
— Чому тільки я? — голос Марини зміцнів. — Чому відпочивають всі, а готую і прибираю тільки я?
Андрій грубо схопив її за руку:
— Досить ганьбити мене перед рідними! Іди готуй вечерю!
— Ні, — Марина вирвала руку. — Я не буду.
Тиша зависла в повітрі. Навіть Катя затамувала подих. Антоніна Іванівна першою порушила мовчання:
— Андрійку, ти бачиш, як вона себе поводить? Це ж неповага!
— Мама права, — Андрій крізь зуби промовив, — Ти ганьбиш мене.
Марина подивилася на чоловіка, на його перекошене від злості обличчя, на свекруху, яка дивилася на неї з ненавистю. І раптом зрозуміла — вона більше не буде так жити.
— Катя, йди до своєї кімнати і збирай речі, — тихо сказала вона дочці.
— Куди ви зібралися?! — вигукнув Андрій. — Ще й дочку хочеш налаштувати проти мене?
— Ти сам налаштував її проти себе. Геть з дороги! — Марина взяла дочку за руку і попрямувала до виходу, не звертаючи уваги на крики свекрухи і погрози чоловіка.
Минуло три дні. Три дні, які Марина з Катею провели у її подруги Ольги. Три дні мовчання від Андрія — ні дзвінків, ні повідомлень.
Марина сиділа біля вікна в маленькій гостьовій кімнаті і дивилася на дощ за вікном. Катя спала поруч.
Телефон в руках Марини був гарячим — вона щойно закінчила розмову з юристом.
«Половина будинку, спільні накопичення, аліменти», — ці слова звучали в її голові як вирок. Вирок її шлюбу, який виявився пасткою.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Ольга виглянула в коридор:
— Це… твій чоловік.
Андрій стояв на порозі і не знав, з чого почати.
— Можемо поговорити? — хрипло запитав він.
Вони сіли в маленькій кухні. Андрій крутив у руках склянку з водою, уникаючи погляду дружини.
— Ти серйозно хочеш розлучитися? — нарешті запитав він.
— Так, — відповіла Марина. Її голос не здригнувся.
— Через якусь вечерю? — в його голосі знову пролунали нотки роздратування.
— Не через вечерю, Андрій. Через те, що ти ніколи не думав ні про кого, крім себе. Ти і твої родичі ставилися до мене, як до прислуги.
Андрій різко встав:
— Та це тільки завдяки мені у тебе таке життя! Будинок побудував я! Машину тобі купив я!
— Цікаво, — Марина теж встала. Її голос тремтів від емоцій, що нахлинули. — Я двадцять років прала твої шкарпетки, готувала твоїй родині і слухала докори твоєї матері!
Де вдячність?! І до речі, про яку машину ти говориш? Ту, яку я сама собі купила? Бо ти оформив кредит на мене.
— Не перекручуй! Це твої жіночі обов’язки — доглядати за чоловіком, підтримувати, — закричав він.
— Більше ніяких обов’язків, — холодно сказала Марина. — Я подала на розлучення.
Андрій зблід:
— Ти нічого не отримаєш! Будинок оформлений на мене!
— Ми були в шлюбі, Андрій. І я маю право на половину. Юрист уже все мені розповів.
Він дивився на неї з ненавистю, стискаючи кулаки:
— Ти зруйнувала сім’ю! Катя залишиться без батька!
— Ти сам все зруйнував, — Марина відвернулася. — Коли востаннє ти питав Катю, як у неї справи в школі?
Коли ти проводив з нею час просто так, а не коли тобі щось від неї потрібно? Ти взагалі в курсі, чим захоплюється наша дочка?
Андрій мовчав. Дощ стукав у вікно, заповнюючи тяжну паузу.
— Іди, — нарешті сказала Марина. — Через мого адвоката будеш отримувати всі документи.
Коли двері за ним зачинилися, Марина опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Сльози текли по її щоках — сльози болю, гніву і… полегшення.
Минуло шість місяців. Будинок продали, а гроші поділили. Марина з Катею переїхали в невелику, але затишну двокімнатну квартиру в місті.
Одного вечора, коли вони з дочкою стояли на балконі, Катя несподівано сказала:
— Мамо… насправді, я рада, що ми пішли.
— Чому? — здивувалася Марина.
— Тому що тепер ти посміхаєшся. Раніше я цього майже не бачила.
Марина обійняла дочку. Внизу шуміло місто, гуркотіли трамваї, сміялися люди. Життя тривало.
