А Барсик сидів біля хвіртки і чекав. День. Два. Тиждень… Випав перший сніг — він все сидів. Лапки мерзли, в животі бурчало від голоду, але він чекав…
…Барсика знайшли ранньою весною, в квітні. Сніг ще вкривав тінисті куточки, але на сонячних ділянках вже пробивалася ніжна зелень.
Крихітне сіро-біле кошеня притиснулося до теплої труби біля продуктового магазину, намагаючись зігрітися.
— Мамо, дивись! — радісно закричала дівчинка років семи. — Кошеня!
Жінка скривилася і стиснула губи:
— Ходімо далі, Катя. Воно напевно брудне і блохасте.
Але дочка вже присіла навпочіпки і простягнула руку. Кошеня не втекло, тільки жалібно пискнуло.
— Ну будь ласка, мамочко! Візьмемо його додому!
— Ні і ще раз ні! Ми квартиру знімаємо, а там тварин тримати не можна!
Повз проходила Ольга. Почувши розмову, зупинилася.
Поглянула на малюка — симпатичний, довірливий, та й дівчинка вже вся в сльозах.
— Куди ви його хотіли забрати? — запитала вона.
— Додому… — схлипнула Катя. — Але мама не дозволяє.
Ольга замислилася. На її дачі якраз розплодилися миші. Такий малюк підросте — і стане чудовим мисливцем.
— Знаєш що, — м’яко сказала вона дівчинці, — у мене є дача, велика, з садом. Там кошеняті буде краще. Я його заберу.
Обличчя Каті засвітилося від радості:
— Правда? А як ви його назвете?
— Барсиком, — швидко придумала Ольга. — Він же смугастий.
Так кошеня і з’явилося в їхньому домі. Сіро-біле, з бурштиновими очима, дивно довірливе.
Варто було його погладити, як воно починало муркотіти і притискатися мордочкою до долоні.
А яким котик виявився спритним мишоловом! Всього за тиждень перебив усіх гризунів на ділянці. Господарі були в захваті — і приємно, і корисно.
Барсик з усіх сил старався. Зустрічав їх біля хвіртки щосуботи, спав біля ніг, немов знав: це його сім’я, його життя.
Йому здавалося, так буде завжди.
Але осінь все змінила. У листопаді Ольга з чоловіком приїхали востаннє — закрити дачу на зиму.
— Що будемо робити з Барсиком? — запитала Ольга, складаючи банки в сумку.
— Нічого, — відмахнувся Андрій. — Він сам впорається. Кішки ж живуть на вулиці, дикі якось зиму переживають.
І вони поїхали.
А Барсик залишився біля хвіртки чекати. День. Інший. Тиждень…
Випав перший сніг. Лапи мерзли, голод скручував живіт, але він все одно сидів. Вони ж обіцяли повернутися. Повернуться обов’язково.
Але сил ставало все менше. Разом з ними танула і надія.
— Гей, друже, — почув він одного разу хрипкий голос. — Зовсім замерз?
Над ним стояв Іван Андрійович, сусід з ділянки поруч. Пенсіонер, який один залишався зимувати на дачі.
Його руки були теплими, і від нього пахло не холодом і страхом, а чимось надійним, домашнім.
— Ходімо до мене, — тихо сказав старий. — Зігрієшся.
І Барсик пішов. У той момент він зрозумів просту річ: не всі люди однакові.
Іван Андрійович жив неспішно. У свої шістдесят з гаком років він давно перестав кудись поспішати.
Діти виросли, роз’їхалися, дружина пішла три роки тому. Залишився він один з дачею і спогадами.
Жити взимку тут було звичкою: у місті душно, сусіди чужі, а тут — тиша, сніг за вікном і затишне потріскування печі.
Барсика він загорнув у старий светр і заніс у будинок.
— Ну що, приятелю, — пробурмотів, ставлячи на плиту каструлю молока, — розкажи, як тебе угораздило на морозі сидіти?
Кіт мовчав. Тільки величезні бурштинові очі дивилися з тугою, від якої серце стискалося.
— Зрозуміло, — кивнув старий. — Кинули тебе. Ну і люди… Господи, прости їх.
Перші дні Барсик ховався, забивався за піч, їв тільки тоді, коли господаря не було поруч. Немов чекав підступу.
А Іван Андрійович не квапив. Просто залишав миску з їжею, розмовляв тихо:
— Ось, кашу зварив. Не делікатес, звичайно, але їсти можна. Ти не соромся.
Або:
— Снігу намело. Добре, що ми вдома. Правда ж?
Через тиждень кіт осмілів. Спочатку їв прямо при господарі, потім підійшов ближче. А ще через пару днів — застрибнув на коліна.
— Ну ось, — розсміявся Іван Андрійович. — Нарешті зважився! Давай знайомитися по-справжньому.
Він погладив Барсика по загривку, і той замурчав. Спочатку боязко, потім голосніше, впевненіше.
— Ось і молодець, — сказав старий. — Тепер все буде добре.
Життя потекло по-новому. Вранці Іван Андрійович прокидався — Барсик уже чекав біля ліжка.
Сніданок ділили удвох. Вдень дід читав газету, а кіт сидів поруч на підвіконні.
Іноді виходили разом у двір: сніг чистити, стежки розчищати. Барсик бігав за ним слідом, пірнав у замети, грав зі сніжинками.
— Зовсім розучився грати, — сміявся дід. — Нічого, знову навчишся.
Вечорами Іван Андрійович багато говорив. Про життя, про дітей, про кота Мурзика, якого не стало рік тому.
— Хороший був кіт. Вірний. П’ятнадцять років зі мною прожив. А як пішов… я думав, більше нікого не заведу. Занадто боляче.
Барсик слухав уважно, муркотів, ніби розумів кожне слово.
До Нового року він остаточно освоївся. Спав у дідуся в ногах, зустрічав біля дверей, коли той повертався, навіть мишу одного разу зловив і гордо приніс господареві.
— Справжній мисливець! — похвалив Іван Андрійович. — Тільки більше не треба, їжі у нас достатньо.
Зима пролетіла швидко. Лютий змінився березнем.
І раптом одного ранку за хвірткою почувся звук машини.
Барсик насторожився і кинувся до вікна. Іван Андрійович виглянув і нахмурився.
— Приїхали, — глухо сказав він. — Твої колишні господарі.
З автомобіля вийшли Ольга і Андрій. Задоволені, жваві, вони оглядали ділянку і переговорювалися.
— Де ж наш Барсик? — голосно покликала Ольга. — Киць-киць-киць! Іди сюди, мишолов!
Кіт тремтів усім тілом, притиснувшись до скла.
— Не хочеш до них? — тихо запитав Іван Андрійович.
Барсик поглянув на Івана Андрійовича, і в його жовтих очах старий чітко прочитав відповідь. Він зрозумів усе без слів.
— Ну що ж, — кивнув він, — усе ясно, друже. Тільки вони ж прийдуть за тобою. Вважають, що ти як і раніше їхній.
Через пів години двері задзвеніли від гучних ударів.
— Іване Андрійовичу! — лунав верескливий голос Ольги. — Ми знаємо, що кіт у вас! Виходьте негайно!
Старий важко підвівся з крісла. Барсик метнувся під ліжко і забився в найдальший кут.
— Сиди тихо, — прошепотів йому господар. — Не показуйся.
Двері відчинилися. На порозі стояли Ольга і Андрій. Вона — впевнена і напориста, він — трохи позаду, збентежений і невпевнений.
— Добрий день, — сухо промовив Іван Андрійович.
— Де наш кіт? — одразу накинулася Ольга. — Сусіди сказали, що ви його у себе тримаєте!
— Який кіт? — незворушно запитав дід.
— Не прикидайтеся! Сіро-білий, Барсик. Ми його залишили восени, думали, сам впорається, а він, мабуть, до вас прибився.
— Залишили? — очі старого стали холодними. — У листопаді? У мороз? На вулиці?
— Ну, — запнувся Андрій, — він же кіт, повинен вміти виживати.
— Виживати? — Іван Андрійович зробив крок вперед. — Домашній кіт — на вулиці взимку? Ви розумієте, що говорите?
— Досить моралізування! — втрутилася Ольга. — Ми прийшли за котом. Він нам потрібен, мишей розвелося безліч. Віддавайте його.
— Ні, — коротко відповів дід.
— Що значить «ні»? — обурилася Ольга. — Це наш кіт!
— Ваш? — хрипло розсміявся він. — А де ви були, коли він тремтів біля воріт, вмираючи від голоду? Де, коли я його напівмертвого в будинок заносив?
— Ми не знали… — пробурмотів Андрій.
— Не знали чи знати не хотіли? — голос Івана Андрійовича став гучнішим. — Влітку він був потрібний — пестили, грали, а взимку викинули, як стару річ!
— Хто ви такий, щоб нас вчити? — спалахнула Ольга. — Кіт наш, і якщо ви його не повернете…
— Що тоді? — перебив її старий. — До суду подасте? За тварину, яку самі кинули помирати?
І тут з-за його ноги показалася знайома мордочка. Барсик обережно виглянув, почувши крики.
— Ось він! — пожвавішала Ольга. — Барсик, іди сюди! Іди мій хороший!
Кіт притиснувся до Івана Андрійовича і не рушив.
— Ну ж! — вимогливо покликала жінка. — Ходімо з нами!
Барсик лише шмигнув назад під ліжко.
— Бачите? — тихо сказав дід. — Він зробив вибір. І цей вибір не на вашу користь.
— Нісенітниця! — Ольга кинулася вперед. — Просто забув нас. Дайте мені його взяти!
— Не дам, — відрізав Іван Андрійович.
— Та хто ви такий, щоб нам забороняти?! — закричала вона. — Андрій, скажи хоч щось!
Але чоловік мовчав, уникаючи погляду. На його обличчі читалося почуття провини.
— Що тут відбувається? — втрутився новий голос.
До паркану підійшла Марія Петрівна, сусідка.
— А, повернулися-таки? — примружилася вона. — І кота назад вимагаєте?
— Звичайно! Це наш кіт! — випалила Ольга.
— Ваш? — сусідка гірко посміхнулася. — А хто його всю зиму годував? Хто лікував, коли він застудився?
— Ми не просили, — невпевнено вставив Андрій.
— Я ж не сперечаюсь із цим, — відрізала Марія Петрівна. — Не просили, бо вам було байдуже! Влітку бажаний, а восени — сміття!
Підтягнулися й інші сусіди. Незабаром навколо зібралася ціла група людей. Усі — на боці Івана Андрійовича.
— Совісті у вас немає, — засуджувала Семенівна. — Тварину кинути на морозі!
— Та чого тут сперечатися? — махнув рукою сусід. — Барсик тепер Андрійовича. І все тут!
— А якщо силою заберуть? — тривожно запитала Марія Петрівна.
— Нехай спробують, — глухо відповів Іван Андрійович.
Ольга кинула на всіх злісний погляд:
— Це ще не кінець! — процідила вона і пішла до машини. Андрій поплентався за нею, не піднімаючи голови.
Більше їх ніхто не бачив. Чи то совість заговорила, чи то зрозуміли, що сперечатися марно.
Сусіди встали стіною, а сам Барсик ясно показав, де його справжній дім.
До літа на ділянці Ольги з Андрієм мишей розвелося ціле полчище.
— Так їм і треба, — бурчала сусідка, проходячи повз, — хотіли кота-працівника, а отримали мишаче царство.
А життя Івана Андрійовича змінилося. З’явився сенс, радість у дрібницях.
Тепер щоранку він говорив «доброго ранку» Барсику, варив кашу, купував молоко.
Барсик розквітнув: шерсть блищала, очі сяяли. Він відчував себе господарем території.
Влітку приїхали діти Івана Андрійовича. Здивувалися, побачивши кота, але незабаром прив’язалися. Особливо онуки — вони весь день возилися з Барсиком.
— Тату, — сказала дочка на прощання, — добре, що ти його прихистив. Видно, що ви обоє щасливі.
— Так, — посміхнувся старий, дивлячись, як кіт проводжає гостей, — щасливі.
І коли взимку знову випав сніг, той самий, що рік тому ледь не став для Барсика останнім, він вибігав у двір і грав зі сніжинками, не знаючи більше страху.
— Ось тепер правильно, — з посмішкою говорив Іван Андрійович, дивлячись з вікна. — Ось тепер все добре.
А навесні, коли розтанув останній кучугур, на ділянці Ольги та Андрія з’явилася табличка «Продається».
Барсик пройшов повз байдуже. У нього були справи важливіші — зустріти діда з риболовлі.
