— На добраніч, милий.
— На добраніч, — сухо відказує він, наче для галочки, і знову втуплюється в свій телефон.
Я стою біля дверей, притискаюся до косяка, і відчуваю, як всередині щось ниє — знайома, але з кожним разом все гостріша рана. Сім років. Сім років поруч, а ми все більше чужі одне одному.
— Ти сьогодні знову не поцілуєш? — питаю, намагаючись втримати голос від тремтіння.
Він не дивиться на мене, не відповідає. Лише пальці швидко бігають по екрану, немов там, а не поруч, — все його життя.
— Ромо… — вимовляю тихо, ніби боюся зламати останні нитки між нами. — Мені здається, ми просто… зупинились.
В кімнаті стає холодно, хоча батарея гріє, а я відчуваю, що наш спільний світ розвалюється на шматки.
— Може, нам варто просто перестати чекати, — прошептав він нарешті, не підводячи очей. — Перестати терпіти те, що давно не робить нас щасливими.
Я стою мовчки, серце тисне біль, а думки плутаються.
Це не той чоловік, в якого я закохувалася. І я не та, яка колись мріяла бути поруч із ним.
— Можливо… — кажу нарешті, і сльоза тихо падає на підлогу. — Але як сказати “прощавай”, якщо колись ти був усім моїм світом?
Він не відповідає. Він просто мовчить. І в цьому мовчанні — кінець історії, яку ми обидва боялися почати наново.
Вона сиділа за столом маленької кухні, тримаючи в руках чашку холодної кави. Звуки з сусідньої кімнати ледь долинали — Рома гортував телефон, іноді мружив очі, ніби шукаючи щось важливе, хоча в цей момент здавалося, що він ховається від неї.
Ксюша думала про все — про ті 7 років, що пройшли, немов у тумані.
Спочатку була пристрасна любов, щасливі ранки, довгі розмови, мрії про майбутнє.
А тепер — мовчання, дистанція, неначе між ними виросла стіна.
Вона поклала чашку, підняла очі і сказала тихо:
— Чому ти завжди так далеко? Не тільки сьогодні, а завжди.
Він на мить підняв голову, зітхнув і відповів, у голосі промайнув натяк на втому:
— Я працюю в залі, треную людей. Там життя кипить. А вдома… ніби у ямі. Немає сил вигадувати, що ще сказати чи зробити.
— Я не прошу вигадувати, — відрізала вона. — Просто бути. Бути тут, зі мною.
— Але я не вмію так, — раптом зізнався Рома. — Чи просто боюся, що ти всеодно не залишишся. Що одного разу ти втомишся від мене — такого, який не може дати тобі все, що ти хочеш.
В її очах забриніла сльоза, але вона стрималася.
— А я боюся, що втрачу тебе, якщо буду чекати, що ти змінишся сам по собі.
Він опустив погляд, руки стиснулися.
— Мені здається, ми стали ворогами у власному домі. Ти критикуєш, я мовчу. Ти хочеш змін, а я… ховаюся.
— Я не хочу ворогів. Я хочу… щоб ми були одним цілим. Але як, коли ти закриваєшся?
— Я не знаю, як інакше. Навіть коли треную людей, я їх мотивую, а себе не можу.
Ксюша глибоко видихнула.
— Може, нам треба поговорити з кимось? Професіоналом?
— Можливо. Але найстрашніше — сказати собі правду.
Вони дивилися один на одного довго, і ніби в тій паузі весь біль став менш важким, бо вони вперше за довгий час були чесними.
Кухня була наповнена теплим світлом настільної лампи. На столі стояли дві тарілки з простою вечерею — овочеве рагу і підсмажений хліб.
Відкритий пакет із хлібом тихо шурхотів, коли Ксюша поклала на нього ложку з їжею.
Рома сидів навпроти, розміщуючись на стільці так, ніби втома його зламала до самого хребта. Він їв майже без слів, не піднімаючи очей.
— Як день? — спитала Ксюша, намагаючись тримати голос спокійним.
— Нормально, — відказав він коротко. — Багато людей, було напружено.
— А чому ти не дзвонив? Я чекала, — зітхнула вона.
Він похитав головою:
— Не хотів відволікати.
Вона дивилась на нього, намагаючись зрозуміти, чи правда це, чи він щось приховує. Його телефон тихо зазвучав на столі. Рома швидко подивився на екран, а потім приховав його від її погляду.
— Хто дзвонив? — запитала Ксюша, намагаючись не нагнітити атмосферу.
— Ніхто важливий, — відповів він, — просто робота.
Вона промовчала, але серце стиснулося.
Кожне таке “просто” ставало важчим, ніж попереднє.
— Ромо, якщо щось є — ти можеш мені сказати, — тихо сказала вона. — Я не хочу таємниць.
Він на мить підняв очі, і в них промайнуло щось невисловлене. Але він швидко повернувся до їжі.
Ксюша відчула, що між ними знову стіна. І цього вечора вона була товщою, ніж будь-коли.
Вона довго сиділа за столом, граючись виделкою, але думки кружляли десь далеко — навколо Роми, його поведінки, того, що він приховує.
Робила спроби заговорити ще раз, але кожен раз відчувала, як він віддаляється все далі, далі, далі…
— Ромо, ну скажи мені хоч щось…
Він лише зітхнув і знову повернувся до свого телефону. Її серце стискалося від безсилля.
Після вечері вона залишилася одна на кухні, спостерігаючи, як він мовчки збирає речі, готуючись до сну. У голові крутилися питання, а відповідей не було.
Коли він відійшов до кімнати, Ксюша тихо підійшла до столу й спробувала взяти його телефон, що лежав на краю.
Серце калатало шалено. Вона хотіла просто подивитися, зрозуміти хоч щось.
Телефон був заблокований. Вона спробувала кілька разів ввести звичний код, але він був змінений.
“Чому він поставив пароль?” — подумала вона, відчуваючи, як холодне відчуття сумніву й тривоги проростає в грудях.
Це був знак. Знак того, що між ними — вже не просто мовчання.
Вона тихенько поклала телефон назад і пішла в кімнату.
В душі була буря — суміш розчарування, болю і страху, що вони можуть втратити одне одного, навіть не знаючи, коли це почалося.
Ксюша не спала довго тієї ночі. В голові крутилися слова, які Рома не сказав, і пароль, який він поставив на телефон — мовчазний бар’єр між ними.
Наступного дня, коли Рома пішов на тренування раніше і через метушню та поспіх лишив телефон на полиці, вона наважилася.
Серце билося шалено, але вона ввела той пароль, що він колись давно використовував для комп’ютера— і… телефон розблокувався.
На екрані — нескінченна стрічка повідомлень із одним ім’ям. Повідомлення короткі, сухі, але часті.
“Прийдеш сьогодні?”
“Потрібна допомога з новим клієнтом.”
“Зустрінемось після роботи?”
“Не забудь передати ключі.”
Ксюша гортала далі і знайшла фото — вони разом, але це не було фото з нею. Це були кадри з якоюсь іншою жінкою, посмішки, теплі дотики, за якими ховалася прихована частина життя Роми.
У повідомленнях звучало прохання: “Не кажи Ксюші. Це тимчасово. Я хочу, щоб все було добре між нами.”
У її грудях запалала суміш болю й розчарування. Цей прихований зв’язок — не просто робота, а щось особисте, що він боявся показати.
Вона вимкнула телефон і сіла, дивлячись у порожнечу.
Питання, яке не давало спокою: “Чому він не може бути чесним зі мною? І чи є ще щось, що він ховає?”
Ксюша довго сиділа на дивані, тримаючи в голові лише Рому, що тепер здавався їй чужим. В голові крутилися думки, але одна була найголовнішою — як знайти вихід із цього хаосу, що звалився на їхні сім років?
Вона подзвонила подрузі Олені — тій, яка завжди вміла заспокоїти й підказати, що робити.
— Олено, я не знаю, що робити… — почала Ксюша, намагаючись стримати сльози. — Рома приховує від мене щось страшне. Прямих доказів немає, але …У нього є хтось, або щось, про що він не хоче, щоб я знала.
— Ксюша, — заспокоювала Олена, — ти маєш поговорити з ним чесно. Не звинувачуй, а просто скажи, що відчуваєш.
— Я боюся, що він мене відштовхне остаточно… — відповіла Ксюша. — Мені здається, він вже й так далеко.
— Якщо не поговориш, то ситуація не зміниться. І ти лише мучитимешся.
Вона погодилась, хоч і знала — наступна розмова буде найважчою.
Пізніше того ж вечора Ксюша підійшла до Роми, який сидів на дивані, дивлячись телевізор.
— Ромо, — почала вона тихо, — я знайшла твої повідомлення.
Він відволікся від екрану, повільно підняв очі.
— Ти бачила? — промовив тихо, ніби виносячи вирок собі.
— Так. І я хочу знати правду. Що це було?
Він замовчав, потім повільно відповів:
— Це… не те, що ти думаєш. Вона — моя колишня колега. У неї проблеми з роботою, я просто допомагаю їй організувати тренування. Я не хотів, щоб ти хвилювалася.
Ксюша відчула, як її серце стиснулося від сумніву.
— Чому ти тоді ховав це від мене? Чому поставив пароль?
Він опустив голову.
— Бо боявся, що ти неправильно зрозумієш. І я не знав, як все пояснити.
— Ромо, — сказала вона, дивлячись йому в очі, — я не хочу жити в секретах. Я хочу бути поруч, навіть якщо це складно.
Він підвівся до неї і ніжно обійняв. Потім прошепотів:
— Давай спробуємо знову. Без таємниць.
У цей момент вони обоє відчули, що це може бути їхній шанс — шанс, який не хочеться втратити.
Вечір був прохолодним, і в кімнаті стояла тиша, що важко давила на обох. Ксюша сиділа на краю ліжка, тримаючи в руках його телефон — тепер уже безсумнівний символ розбитої довіри.
Рома дивився в підлогу, мовчки не знаючи, з чого почати.
— Я не знав, як сказати… — почав він, голос тремтів. — Це сталося давно, але я не міг забути її. Це була помилка. Одна.
— Але вона розбила те, що ми будували сім років.
Ксюша відчула, як у грудях щось стискається — біль, розпач і зрада водночас.
— Ти був зі мною і з нею одночасно? — її голос ледь звучав, ніби вона сама себе не впізнавала.
— Ні, не одночасно. Але я не міг відпустити минуле, і це зруйнувало нас. Я розумію, що ти заслуговуєш на правду, навіть якщо вона гірка.
Вона підвелася, глянувши йому прямо в очі.
— Я тебе люблю, Ромо. Але не можу жити з тим, що ти не був зі мною повністю. Ми — не тільки разом у гарні дні. Ми — в тій правді, що робить нас сильнішими або руйнує.
Він мовчки кивнув, і в повітрі між ними повисло невимовне “прощай”.
— Мабуть, нам знадобиться час, щоб зрозуміти, чи є у нас майбутнє, — тихо сказала вона й вийшла з кімнати.
Рома залишився на місці, усвідомлюючи, що навіть найміцніша любов не завжди витримує тінь зради.
Минуло кілька місяців після того гіркого вечора. Ксюша й Рома більше не жили разом, але їхні шляхи час від часу перетиналися — у спортзалі, у кав’ярні біля дому, навіть на випадкових зустрічах серед друзів.
Одного разу, в тісному коридорі спортзалу, вони раптом опинилися поруч.
— Привіт, — тихо промовила Ксюша, намагаючись приховати хвилювання.
— Привіт, — відповів Рома, трохи стримано.
Мовчання було важким, ніби обидва намагалися знайти слова, але не знали, з чого почати.
— Як ти? — нарешті запитала вона.
— По-різному, — відповів він. — Все не так просто, але я справляюся.
— Я теж, — сказала Ксюша. — Іноді думаю про те, що могло б бути інакше.
Він усміхнувся криво, майже з жалем.
— Ми зробили свій вибір. Тепер маємо свої різні шляхи.
— Так. І важко, — вона глянула йому в очі. — Але, мабуть, краще, ніж жити в брехні.
Вони попрощалися, і кожен пішов своєю дорогою, несучи з собою і біль, і вдячність за спільні роки.
Вечірній вітер тихо шепотів між будинками, ніби підтверджуючи, що іноді жити далі — це теж форма любові, хоч і з гіркотою в серці.
Через 2 роки вони знову зустрілись.
Ксюша сиділа в невеликій кав’ярні, занурена в книгу, коли почула знайомий голос за спиною.
— Ксюша?
Вона обернулася — Рома стояв із чашкою кави, яку тримав трохи невпевнено.
— Рома… — її голос був спокійним, але всередині щось стиснулося.
— Можна приєднатися? — запитав він, сидячи навпроти.
Вони дивилися один на одного, у кожному — море спогадів і недомовок.
— Як ти? — тихо запитала вона.
— Все ще намагаюся. Минуле не відпускає так просто, — відповів він. — А у тебе?
— Та ж сама історія. Здається, час лікує, але рани часом знову болять, — зізналася Ксюша.
Між ними повисла пауза, наповнена невисловленими словами.
— Можливо, ми ще не закінчили цей розділ, — сказав Рома, дивлячись їй в очі.
Ксюша гірко усміхнулася.
— Можливо. Але тепер вибір за нами — жити минулим чи нарешті відпустити.
Вони випили каву, знаючи, що попереду — складний шлях.
Але цього разу — шлях з відкритими очима і готовністю дивитися правді в очі.
