Артем сильно штовхнув двері під’їзду, впускаючи в темний хол холодну імлу ранніх сутінок.
Увійшовши в квартиру, він не видавав звичного брязкоту, тупоту і дзвінкого привітання, яке зазвичай наповнювало простір.
Замість цього пролунало тихе клацання замка, а потім ледь чутний крок по килиму в передпокої.
Мама Вероніка, що стояла біля плити, де на сковороді смажилася картопля, відчула тривогу. Вона застигла з черпаком в руках, вслухаючись в незвичну, гнітючу тишу.
Відсутні були знайомі звуки: глухий стукіт черевиків по підлозі, шелест куртки при знятті, веселий гомін і навіть дитяче дихання після вулиці.
— Артем, синку, це ти? — вона спробувала приховати нахлинувши тривогу. — Я приготувала твій улюблений оселедець під шубою, картопля вже майже готова. Іди, роздягайся!
Відповіддю була лише гнітюча тиша, така густа, що у вухах дзвеніло.
— Артемко? — голос Вероніки почав тремтіти.
У серці матері забилося передчуття біди. Хапаючись за кожну секунду, вона швидко витерла руки рушником і попрямувала до передпокою.
З’явившись у коридорі, її ніби обдало крижаною водою. Артем стояв нерухомо посеред кімнати, немов вріс у підлогу стовпом.
Куртку він не зняв — з неї капала вода, утворюючи калюжу на підлозі. Плечі опустилися, голова була опущена, а погляд спрямований в одну точку, але бачив він лише порожнечу.
— Синочку, що сталося? — запитала Вероніка, схопивши його за замерзлі рукави і повернувши до себе. — Ти побився? Тебе образили? Щось вкрали?
Хлопчик з величезним зусиллям підняв очі. У них блукала німий страшенний біль, страх і безпорадність.
Вона відчула, як перехопило подих — перед нею стояв поранений звірок, який шукав захисту, нездатний пояснити свою біду.
— Мамо… Мамочко… — його голос обривався на хрипкому шепоті, губи тремтіли від гірких сліз. — Там…
— Говори! Я з тобою, не бійся! — майже кричала вона, трясучи сина за плечі.
— Там собака… У тій сміттєвій ямі під будинком. Вона поранена і не може встати.
Я хотів допомогти, але вона заричала. На вулиці холодно, зверху падає сміття… — сльози потекли з очей Артема, обпалюючи щоки.
Вероніка з полегшенням зітхнула: син не отримав фізичної шкоди, але тривога за його душевний стан миттєво повернулася.
— Де ця яма? — запитала вона, обдумуючи швидке рішення.
— На Горіховій, по дорозі до школи. Ходімо, прямо зараз! Вона ж замерзне!
— Ти кого-небудь із дорослих просив допомогти?
— Просив… — він опустив голову. — Всі відмовлялися. Казали: «Не твоя справа», «Вона сама вибереться». Ніхто — нічим навіть не спробував допомогти.
Вероніка поглянула на змучене горем обличчя сина. Було вже темно і холодно, шлях далекий.
— Слухай мене, Артем. Вже ніч, холодно. Давай ти зараз роздягнешся, відпочинеш, а вранці підемо перевірити.
Якщо пес на місці — я сама подзвоню рятувальникам або куди завгодно. Добре? Ти весь промерз, іди вмивайся.
Хлопчик покірно, хоч і з опором, почав розстібати куртку — пальці тремтіли.
— Мамо, а якщо він не переживе ніч? — тихо запитав він, і біль у голосі сина був наче відчутний.
— Це собака, Артем. Вони витривалі, особливо бездомні з товстою шерстю. Одна ніч їй не страшна, — сказала Вероніка впевнено, хоча сама сильно хвилювалася.
Артем попрямував у ванну, підставляючи почервонілі руки під гарячий струмінь води, очі хлопчика були закриті.
У пам’яті перед ним виникла сцена з останнього вечора: темна сміттєва яма, над якою світилися його ліхтарик і очі пораненої тварини.
Тоді він разом з другом Сашком намагався витягнути пса, ризикуючи собою, але зустрів лише злісне гарчання.
Хлопчик згадував, як з усіх сил переконував пса підійти, але той залишався в пастці з жахливою раною на лапі, вкритою засохлою кров’ю, оточеною сміттям і ганчір’ям.
Він виглядав таким виснаженим і беззахисним, що це розбивало серце.
Провівши пів години в пошуках допомоги серед перехожих чоловіків і навіть друзів, Артем стикався тільки з байдужістю і відмовами.
Сашко незабаром пішов, а сам хлопчик залишився на морозі, дивлячись в отвір, де блищали очі відчаю.
Сльози змішалися з водою для вмивання, і йому ставало фізично погано від усвідомлення безсилля і суворості навколишнього світу.
На світанку Артем кинувся з ліжка з наміром перевірити яму в першу чергу.
Вероніка, яка йшла вранці на роботу, знала про його тривогу і побажала успіхів, хоча посмішка швидко зникла, помітивши його напружене обличчя.
У під’їзді погляд хлопчика впав на знайомий куточок під сходами, де рік тому він виявив замерзлих кошенят, яких вони разом з мамою врятували і знайшли їм дім.
Його серце не могло залишатися байдужим до чужого болю, адже вдома жили вихованці, підібрані на вулиці, і він завжди допомагав навіть сусідам.
Він біг до страшної ями з надією, що там немає тварини, яку він так боявся залишати.
Але знову в темряві блиснули очі пса, і серце від болю стиснулося ще сильніше.
Він миттєво зателефонував матері, сповнений відчаю і сліз, обіцяючи робити все, щоб допомогти цій істоті.
Першою їхньою думкою був дзвінок до служби МНС, але там ввічливо відмовили, порадивши звернутися до комунальних служб.
Звідти відповіді теж не надійшло, і відчай зростав…
Вже виснажена Вероніка зателефонувала подрузі, і та порекомендувала зв’язатися з притулком «Промінь надії».
Порада була дієвою. Волонтери негайно виїхали на місце.
Тим часом Артем пішов із занять і чекав біля ями, продовжуючи шепотіти ласкаві слова своєму стражденному другові, вірячи в диво.
— Вони приїхали! — вигукнув хлопчик, коли біля дороги зупинилася машина з написами притулку.
Волонтерка, молода рішуча дівчина, обережно спустилася в яму, закутана в щільну ковдру.
Звідти пролунав тихий хрипкий виск. Врятувати собаку виявилося нелегким завданням: пес примерз до льоду пораненою лапою.
— Ось бідолаха… Тепер все буде добре, — заспокоювала волонтерка, укладаючи втомленого собаку на ковдру.
Той не пручалася, лише тихо стогнав, занурений в біль.
Артем, переповнений питаннями, нарешті почув відповідь: їхнього вихованця повезуть до клініки, де його лікуватимуть, і шанси на одужання великі.
Безпритульні собаки часто сильні і можуть пережити важкі випробування.
Маленьке добро, проявлене в потрібний момент, здатне врятувати життя.
Діти, подібні до Артема, мають величезне серце і силу співчуття.
Пізніше історія Артема і Джека (так назвав хлопець врятованого собаку) потрапила в місцеву газету.
Хлопчик сором’язливо відкидав звання героя, вважаючи, що вчинив так, як зробила б будь-яка людина з доброю душею.
— Світ став жорстоким і байдужим, — сказав він, — тому будь-яке співчуття сприймається як подвиг.
На питання про майбутню професію він відповів мрійливо:
— Я хочу стати кінологом, допомагати тваринам і людям, особливо самотнім людям похилого віку.
Сьогодні Джек — це улюблений пес Артема, який з кожним днем стає все щасливішим і міцнішим.
Історія Артема нагадує нам, як важливі доброта і співчуття у світі, сповненому байдужості.
Справжня людяність проявляється в маленьких вчинках, а серця, сповнені турботою і любов’ю, ніколи не перестануть прагнути до світла і допомоги нужденним.
