Тесть і теща обіцянку стримали, а от свекри…
…— Квартиру ми Наді купили ще три роки тому. Довго збирали гроші, багато в чому собі відмовляли, — тремтячим від хвилювання голосом промовила Лідія Андріївна. — І ми на весіллі про це навіть не згадали.
Не хвалилися перед вашими родичами! А ви вийшли на сцену і при всіх оголосили про дорогий подарунок.
Нас тоді всі вітали, казали, які в Наді щедрі свекри. А тепер виявляється, це була просто «метафора»?
— Лідо, ну навіщо Міші зараз машина? У місті такі затори, та й парковку біля їхнього будинку вдень зі свічкою не знайдеш, — Тамара Іванівна усміхнулася, неквапливо намазуючи ікру на бутерброд. — Та й взагалі…
Іллюші це було потрібніше. Адже він у нас на роботу за місто їздить, бідний хлопчик зовсім змучився в електричках.
Ось ми йому й узяли новеньке авто з салону. Салон шкіряний, дах панорамний, підігрів керма — казка!
— Тамаро Іванівно, зачекайте, — Лідія Андріївна остовпіла. — Але ж на весіллі Борис Петрович на весь зал оголосив, що дарує машину Міші та Наді.
Ви навіть мікрофон у тамади взяли, щоб усі п’ятдесят гостей чули! Сказали: «У дітей має бути все найкраще. Раз тесть із тещею квартиру дали, то з нас — колеса».
Борис Петрович тоді ще каталог приніс, показував усім комплектацію, кричав: «Мишко, вибирай колір — синій чи сріблястий!».
— Ой, Лідочко, ну що ти як маленька, чесне слово! — відмахнувся Борис Петрович, шумно сербаючи гарячий чай. — На весіллі під гарну закуску чого тільки не пообіцяєш!
Це ж був тост, метафора! Гарне слово для гостей, щоб свято підтримати, репутацію перед родичами зберегти.
Та й часи зараз важкі, бізнес просів, звідки в мене зайві гроші на такі подарунки?
— Тобто це була просто брехня заради гарного кадру? — тихо запитав Семен Олексійович.
Він до цього мовчки сидів на краю стільця.
— Ви при всіх гостях голосно пообіцяли дітям дорогий подарунок, знаючи, що виконувати цю обіцянку не збираєтеся?
— Тату, будь ласка, не треба, — ледь чутно прошепотів Михайло, сильно почервонівши й уп’явшись поглядом у свою тарілку.
Йому було нестерпно соромно за батьків.
— А чому це не треба, сину? — здивувалася Тамара Іванівна, поправляючи високу зачіску. — Ми перед вами не виправдовуємося.
Ми Іллюші допомогли, він наш молодший син, йому це потрібніше. А у вас, слава Богу, двокімнатна квартира є в хорошому районі. Дякуємо сватам, забезпечили житлом.
Ось і живіть спокійно, радійте. Навіщо вам ще й машина на цьому етапі? Пішки ходити корисно для здоров’я, молодшими будете.
Настала незручна, як і вся ця ситуація, тиша.
— Та годі вам трагедію на рівному місці влаштовувати, — пирхнула Тамара Іванівна у відповідь на німе обурення сватів. — Ніхто нікого не обманював.
Просто обставини змінилися, пріоритети переглянули. Чи маємо ми право передумати й допомогти молодшому синові? Маємо.
Лідія Андріївна та Семен Олексійович переглянулися і, не змовляючись, підвелися з-за столу.
Наступного дня Надя прийшла в гості до батьків сама.
— Мамо, тату, я благаю вас, забудьте про цю машину, — попросила Надя, дивлячись на батьків благальним поглядом. — Мені нічого від них не треба.
Головне, щоб у нас із Мішею у стосунках все було добре. Не хочу я з ними через це сваритися.
— Наденько, але ж це несправедливо! — гаряче вигукнула Лідія Андріївна. — Ми три роки тому купили тобі цю квартиру, у всьому собі відмовляли, на морі десять років не були.
Щоб у вас із чоловіком був свій надійний старт, щоб ви не тинялися по орендованих кутках і не платили чужим людям. Батьки Михайла тоді, при першому знайомстві, самі сказали:
«Раз ви квартиру даєте, ми машину подаруємо, щоб у дітей все було для комфортного життя». Їх ніхто за язик не тягнув!
— Я знаю, мамо, — тихо відповіла Надя, опустивши очі. — Мишці страшенно соромно. Він учора весь вечір мовчав. Адже він розуміє, що його батьки вчинили нечесно.
Вони завжди більше любили Іллю, віддавали йому все найкраще, балували. А Михайло для них завжди був сам по собі, усього домагався самотужки.
Він дуже сподівався на цю машину, хотів возити мене на роботу, разом планував їздити за місто у вихідні.
— А він не пробував сам спокійно поговорити з батьком віч-на-віч? — запитав Семен Олексійович.
— Пробував, тату. Ще пів року тому запитав обережно, без претензій. Так Борис Петрович на нього нагримав, звинуватив у меркантильності, жадібності та невдячності.
Сказав йому: «Ти на готову квартиру прийшов, теща з тестем тебе житлом забезпечили, а ти ще від рідного батька машину вимагаєш? Егоїст!».
Так він після цієї розмови взагалі тему закрив і більше не заїкався.
— Яка підлість, — похитав головою Семен Олексійович. — Перекласти свою провину на сина за те, що самі не виконали обіцянку. Це ж маніпуляція чистої води, щоб приховати власну неспроможність.
— Так, тату. Тому я й прошу вас — не порушуйте більше цю тему при них. Мишко дуже переживає.
Він зараз працює до знемоги, бере додаткові зміни, хоче сам накопичити на машину, щоб довести батькові, що він самостійний чоловік і сам з усім впорається.
— Ми можемо вам допомогти, Наденько, — запропонувала Лідія Андріївна. — У нас є деякі заощадження на крайній випадок…
— Ні, мамо, ні в якому разі! — рішуче перервала Надя. — Ви й так віддали все, що у вас було, на цю квартиру. Ми самі впораємося.
Мій Михайло гордий, він ніколи не візьме у вас гроші на машину. Йому й так ніяково, що він живе в квартирі, яку купили ви.
Семен Олексійович розуміюче кивнув.
Напередодні новорічних свят Надя і Міша запросили батьків з обох сторін до себе на сімейну вечерю.
Лідія Андріївна і Семен Олексійович довго вагалися, але заради дочки вирішили піти, пообіцявши собі тримати себе в руках.
Коли всі сіли за святковий стіл, Тамара Іванівна почала поблажливо оглядати квартиру молодих.
— Яка у вас все-таки гарна квартирка, простора, — Тамара Іванівна оглянула вітальню. — Наденько, тільки штори у тебе якісь простенькі, дешеві.
Треба б вибрати щось багатше, оксамитові або шовкові.
Ось ми Іллюші в його орендовану квартиру чудові італійські гардини купили, є на що подивитися! Відразу видно — дорого живе хлопчик.
— Тамаро Іванівно, ці штори нам подобаються, вони сучасні й практичні, — спокійно відповіла Надя, розставляючи столові прибори.
Борис Петрович сів на чолі столу, налив собі журавлинного морсу й поплескав сина по плечу.
— Ну що, Мишко, як справи на роботі? — запитав він. — Все на своєму старому автобусі пихкаєш щоранку?
У Іллюхи яка машина! Звір! М’яко їде, фари світлодіодні, кліренс високий. Ось це я розумію — транспорт для молодого чоловіка.
А ти давай, рухайся швидше, бери приклад з брата, а то так і проїздиш все життя на громадському транспорті серед бабусь.
Михайло стиснув щелепи так, що на щоках заходили жорвна, але промовчав.
А от тесть не витримав… Семен Олексійович повільно відклав серветку і подивився на свата.
— Борю, а тобі самому не соромно? — тихо запитав Семен Олексійович.
Надя здригнулася і благально подивилася на батька, але той не зніяковів.
— Семене, ти про що взагалі? — щиро здивувався Борис Петрович. — Чого мені соромитися? У мене все чудово.
— Того, що ти сидиш у квартирі, яку ми з Лідою купили для наших дітей, і дорікаєш власному синові за те, що в нього немає машини!
Машини, яку ти сам особисто урочисто обіцяв подарувати йому на весіллі.
Ти привселюдно, перед усіма родичами та друзями кричав у мікрофон, що береш це питання на себе.
А тепер хвалишся купівлею автомобіля для молодшого сина і соромиш старшого в його ж домі?
Це, на твою думку, поведінка порядного чоловіка і люблячого батька?
— Семене Олексійовичу, будь ласка, не треба… — тихо спробував втрутитися Михайло, але тесть рішуче зупинив його жестом руки.
— Ні, Мишко, мовчати більше не можна, — відрізав Семен Олексійович. — Твій батько повинен почути правду, раз сам її не помічає.
— Та як ви зі мною розмовляєте в моєму… у будинку мого сина? — обурився Борис Петрович. — Це мої особисті гроші!
Кому хочу, тому й допомагаю! Іллі машина була потрібніша!
А Михайло прийшов на готові харчі, у нього є безкоштовне житло, за яке він ні копійки не заплатив!
— Житло у нього є завдяки нашій батьківській турботі, а не твоїй! — втрутилася Лідія Андріївна. — Ми стільки років у всьому собі відмовляли, щоб у дітей був свій куточок.
Ми не хвалилися цим на весіллі, не кричали під оплески гостей, щоб потішити своє самолюбство. А ви вирішили заробити дешевий авторитет за рахунок порожніх обіцянок.
Ви просто обдурили всіх: і гостей, і нас, і головне — власного сина! Зробили гарний жест, а відповідати за свої слова не захотіли!
— Та ми… ми просто не змогли! — заверещала Тамара Іванівна, підхоплюючись зі свого місця. — Яке ви взагалі маєте право нас вичитувати?
Синку, чому ти мовчиш? Твоїх батьків тут при всіх обливають брудом, ображають, а ти в рот води набрав? Заступися за матір з батьком!
Михайло повільно підвівся з-за столу.
— Не буду…
— Що?! — Тамара Іванівна аж задихнулася від обурення. — Ти проти рідних батьків пішов? Заради ось цих?!
— Я не проти вас, — спокійно похитав головою Мишко. — Але мені дійсно дуже соромно за те, як ви поводитеся.
На весіллі ви влаштували справжнє шоу, хотіли здаватися багатими, успішними й щедрими перед усіма родичами. Батько тоді кілька разів повторив про цю машину, хвалився перед колегами.
А коли я запитав тебе про це наодинці, ти назвав мене невдячним сином і дорікнув чужою квартирою.
Ви купили Іллі дорогу машину просто так, тому що він ваш улюбленець. А про мене забули!
— Та ми тебе виростили, освіту дали! — навперебій закричали мати й батько Михайла.
— І за це я вам вдячний, — спокійно відповів чоловік. — Але більше я від вас нічого в цьому житті не чекаю і просити ніколи не буду.
І якщо ви прийшли до нашого дому тільки для того, щоб хвалитися покупками для Іллі та дорікати мені відсутністю грошей, то вам краще піти.
— Ми йдемо! — вигукнула Тамара Іванівна. — Нашої ноги більше не буде в цьому домі!
Раз ти вибрав чужих людей замість рідної матері й батька, живи як знаєш! Але за допомогою до нас більше не смій звертатися!
— Прощавайте, — тихо сказала Надя, відчиняючи перед ними вхідні двері.
Михайло дотримав свого слова — до батьків він більше не звертався.
Через два роки автомобіль все-таки придбали, і не в кредит, а на чесно зароблені гроші.
Мамин улюбленець, Іллюша, продовжує жити за рахунок батьків — хлопець тепер замахнувся на власне житло.
Тамару Іванівну, звісно, дуже засмучує той факт, що старший син із нею спілкуватися не хоче. Всім без винятку вона на Михайла скаржиться:
«Ось який! Рідних батьків на тестя й тещу проміняв!».
