У цей будинок лелека не прилітав так довго, що його перестали чекати.
Немолоде подружжя, прекрасна пара лікарів, зрештою, змирилися і усиновили п’ятирічну дівчинку на ім’я Соня – та лежала із запаленням легенів у тій самій лікарні, де обоє вони працювали, і тоді в них й виникла ця ідея.
Соня в дитячому будинку була зовсім нещодавно – її мати не стало через шкідливу залежність, а інших родичів у неї й не було.
Все було не так вже й погано: дівчинка була хоч і безпритульна, але домашня, до якоїсь любові привчена.
Спочатку всім було складно, але через рік життя налагодилося.
Соня з худорлявої дитини з синюшною шкірою перетворилася на рум’яну лялечку, слухняну і ласкаву, тільки от читати ніяк не хотіла вчитися.
— Кеша, та залиш її, в школі навчать, — заспокоювала чоловіка Лариса, яку їхні заняття неабияк дратували: у неї і так голова боліла постійно, а тут ще й це.
Чоловікові вона не говорила, але щось зі здоров’ям у Лариси було не так — варто було їй встати, як в очах темніло, скільки не пий анальгетиків, у скронях вічно тріщить, ще й апетит зовсім зник.
Запідозрила вона недобре і пішла потайки від чоловіка на обстеження. Пройшла одне, друге, третє…
— Та все з тобою гаразд, — казала їй подруга, терапевт з досвідом. — Ну, гемоглобін трохи знижений, але не критично, ти сама кажеш, що майже нічого не їси. Зачекай… А ти часом не при надії?
Ларисі й на думку не могло спасти, що в сорок чотири роки вона може бути при надії – що за дурниці, якщо стільки років намагалися і нічого…
Але до лікаря пішла, вирішивши, що проблема якраз тут може ховатися: організм жіночий постарів, не інакше.
— Е, подруго, четвертий місяць у тебе, вітаю! — заявила їй знайома, у якої Лариса багато років лікувалася від безпліддя. — Там, де медицина безсила, допомагає тільки диво, правда ж?
Ця новина трохи приголомшила Ларису – як же так, у неї і вік вже який, і Софія ревнуватиме.
А раптом вона розлюбить Софійку, коли народить свою дитину? Хоч би це був хлопчик!
Інокентій же був просто на сьомому небі від щастя і кожному зустрічному розповідав, що сталося диво, і в п’ятдесят один рік він, нарешті, стане батьком.
Народилася дівчинка – здорова, з карими оченятами, як у тата, з тугими кучериками, як у мами, голосиста – не зрозумій, у кого!
Тут вже вони отримали повний комплект всіх проблем, порівняно з якими небажання вчитися читати здавалося милою примхою.
Дівчинка весь час кричала, прокидалася щогодини, вимагала носити її на руках.
У міру дорослішання легше з нею не ставало: криза трьох років розтягнулася на рік, в садку була головною задирою, в школі вчилася погано, не те, що старанна Софійка, а про підлітковий вік взагалі страшно згадувати.
Поліна, правда, пам’ятала це зовсім інакше.
Її дитинство було забарвлене нескінченною тривогою немолодих батьків: туди не ходи, це не пробуй, тут продує, нас покусають.
За своєю природою вона була допитливою і сміливою, і жити в цих правилах і обмеженнях було непросто, звідси і підліткові закидони.
А ще вона страшенно ревнувала батьків до старшої сестри – тій завжди віддавали найсмачніший шматок, подарунків їй діставалося в два рази більше, а лаяли її в два рази менше, навіть коли вона заслуговувала.
Цього ставлення Поліна не розуміла – зазвичай молодших балують, а тут все старшій і старшій.
Вона тільки й чула:
— А Соня в твоєму віці…
— Подивися, як Соня…
І так далі.
Поліна не знала, що Соня — прийомна дочка.
Сама Соня, звичайно, була в курсі, але ніколи про це не говорила, як і батьки, а хто б їй ще про це сказав?
Дізналася Поліна все випадково, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай — голова розболілася, а останніми парами все одно були нудні предмети (на той час Соня вже закінчила медичний інститут, пішла стопами батьків і вступила до ординатури, а Поліну насилу влаштували в коледж на дизайнера).
День був спекотний, ніби ще літній, і двері були причинені, щоб створити хоч якусь подобу протягу.
Батьки були у відпустці, тільки повернулися з лісу, набравши два відра грибів, і тепер сиділи на кухні і чистили їх.
— Ось всі кажуть гени, — почула Поліна голос батька. — А насправді — незрозуміло, що впливає. Ми виховали їх однаково, а ти подивися, що вийшло! Софія хоч і не наша по крові, але схожа на нас! А Поля – рідна кров, тільки де там наша кров загубилася – незрозуміло. Так що це все нісенітниця: і гени, і виховання. Я вважаю, що справа в душі.
— Кешенька, ти чого це, в релігію вирішив податися на старості років?
— А чому б і ні? Хтось же всіх нас створив? І які дива творяться — он, наша дочка хіба не диво? Ні, Ларочко, як не крути, а Бог — він є.
Поліна стояла оніміла, не в силах поворухнутися.
Вона зовсім не думала підслуховувати, але викрити себе зараз було вже пізно.
— Якщо він є, то нехай якось напоумить нашу дівчинку, втомилася я з нею воювати. Хоч би в коледжі вчилася, правда, що за професію вона собі вибрала… Ну хіба це професія? Добре, що хоч Соня все робить правильно. Не дарма ми її удочерили.
Обережно, крок за кроком, Поліна відступила до виходу і вислизнула за двері.
Душу її переповнювали сум’яття і образа — як же так виходить, що вона рідна дочка, а люблять більше Соню?
До ночі вона прогулялася вулицями, вдома, як завжди, отримала догану від батьків.
Але сьогодні вона була налаштована якось інакше, тепер Поліна на все дивилася іншими очима.
З коледжу її відрахували після першої ж сесії: в голові так і стояла та мамина фраза «яку професію вона собі вибрала», і вчитися зовсім не виходило.
Тато лаявся, мама плакала, а Поліні було все одно.
Вона влаштувалася барменом в улюблену кав’ярню, де і зустріла Толю.
Він був високий, широкоплечий, з чорною борідкою і весь у татуюваннях. Навіть Соня, коли вони випадково її зустріли, прогулюючись ввечері по набережній, почала вичитувати сестру за такого хлопця – мовляв, відразу видно, що він ненормальний, а батькам і зовсім такого не можна було показувати.
І Поліна не показувала, тим більше вони з Толею вирішили, що поїдуть жити в іншу країну, до Таїланду.
Як жити, на що жити, їм було неважливо, головне, що разом.
Звичайно, мама почала голосити, вмовляла її залишитися – мовляв, батько і так слабкий, а якщо з ним щось трапиться, як Поліна зі свого Таїланду буде добиратися?
Тут втрутилася Соня і розповіла батькам про підозрілого хлопця сестри, і все в їхніх очах стало на свої місця – він закрутив їй голову, і до добра це не приведе.
Поліна все одно полетіла, хоча їй було шкода маму, і, тим більше, батька, який і справді останнім часом став здавати, скаржився на серце і майже не виходив з дому.
— Яка ж ти егоїстка! — сказала Соня. — Ось я нізащо не проміняю маму і тата на якогось татуйованого мужика!
Поліна могла б їй сказати, що, взагалі-то, це не її батьки, але вона не була жорстокою, нехай злилася на сестру, насправді її любила.
— Доглядай за ними, добре? — попросила вона.
Мама була права. Батько невдовзі пішов з життя…
Поліна не встигла на прощання з татом. Вона вилетіла відразу, як дізналася, але все одно запізнилася.
Вона не була вдома два роки, і була вражена, як сильно змінилася мама: не те, що постаріла, але вся якось зсохлася, зігнулася мало не навпіл.
– Прогресуючий артроз, – сухо повідомила Соня. – Поки ти там на пляжах засмагаєш, я тут за татом доглядала, а тепер ще й мама на мені. Так що не суди – квартиру батьки на мене відписали.
Поліні було байдуже на цю квартиру, її набагато більше хвилювало, що тепер буде з мамою.
Але трохи пізніше забута майже образа збурилася — і знову все прийомній дочці, а рідній нічого.
Через місяць вона повернулася до Толі — на той час вони вже об’їхали кілька азіатських країн і зупинятися поки не збиралися.
Він освоїв одну з мов програмування, наполіг на тому, щоб Поліна пройшла курси дизайнерів, сам їх оплатив, а потім вона якось зацікавилася створенням сайтів, і все у них пішло непогано.
Жити в теплих країнах їм подобалося, хоча вони ще не визначилися, де хочуть зупинитися, може, і на батьківщину повернуться.
Вона їхала від родини з неспокійним серцем, весь час перед очима стояла мамина скорчена постать.
Вона обіцяла собі, що мінімум раз на рік буде приїжджати додому, але її планам не судилося збутися.
Вона зламала ногу перед самим вильотом, причому невдало: довго лікували, робили дві операції.
Після цього Толя раптом вирішив, що їм потрібно одружитися, а то його навіть в палату до неї не пускали, поки вона в лікарні лежала – хто він, не чоловік же?
Спочатку весілля, потім Толю запросили до Китаю на роботу, тож наступного разу вона змогла прилетіти тільки через три роки.
Двері не відчинилися її ключем, що було не дивно – замість старих, з потертою ручкою і звичними подряпинами, блищали нові, залізні.
Поліна попередила сестру, що прилетить (мама тепер рідко брала трубку, зір у неї погіршився, і сама вона з телефоном не справлялася, але Соня регулярно дзвонила Поліні і давала їм з мамою поговорити), тож у двері подзвонила сміливо.
Зустрів її незнайомий чоловік, високий імпозантний красень, вона навіть подумала, що двері переплутала.
Але з-за його плеча виднілося трохи перелякане обличчя старшої сестри.
— Поліна, як добре, що ти прилетіла! Заходь, заходь!
У квартирі все було по-новому, незнайомі меблі, інші шпалери, навіть запахи змінилися.
— Я до мами, — сказала Поліна, скинувши взуття і кинувши валізу біля порога.
— Зачекай, — зупинила її Соня. — Мами тут немає.
Серце у Поліни похололо.
— Як немає?
Соня безпорадно подивилася на красеня, який так і не представився. Він простягнув Поліні руку і сказав:
— Сергій, чоловік Соні. Проходьте на кухню, ми купили торт, будемо чай пити.
На кухні Поліні розповіли, що мама зовсім здалася — майже нічого не бачить, не ходить, а Соні треба працювати, тож довелося влаштувати її в пансіонат.
— Ти не думай, — гарячкувала Соня. — Це не якийсь будинок для літніх людей, платний пристойний заклад, їй там добре.
Торт їсти Поліна не стала – витребувала у сестри адресу пансіонату і квапливо поїхала туди.
Мама сиділа в кріслі, її було майже не впізнати.
На очах дивні окуляри в сіточку, дивиться телевізор.
— Мамо?
Поліні здалося, що її голос прозвучав по-дитячому тонко.
Мама обернулася.
Поля кинулася, кинулася на підлогу, обійняла її ноги.
— Мамочко, ну чому ти мені не сказала, що вона тебе сюди відправила!
Мама гладила її по скуйовдженому волоссю, посміхалася.
— Ну що ти, донечко, ніхто мене не відправляв, я сама так вирішила. Їй важко: робота, а тепер ще й чоловік…
І знову в душі заворушилася стара образа.
— Ви завжди її більше любили, ніж мене, — випалила Поліна. — Через те, що вона вам не рідна?
— Що ти, донечко, — перервала її мама.
— Ну що ти таке говориш!
— Ага, мене ви лаяли, а її хвалили, на мій день народження їй подарунки купували, а на її – мені ні. Ви навіть квартиру на неї переписали!
Мама дивилася на неї, немов Поліні знову було п’ять, і вона не могла зрозуміти, як зав’язувати шнурки.
— Все навпаки, моя дівчинко, все навпаки, — тихо промовила вона. — Мені було так соромно, що я люблю тебе більше, ніж її, що все життя я намагалася загладити свою провину. І лаяла я тебе тільки тому, що боялася за тебе шалено! За неї теж боялася, але не так. І тато теж — ти ж читала його лист.
— Який лист?
Поліна похитала головою.
— Я поговорю з нею, — пообіцяла мама, і її голос став сухішим. — Не сердься, вона просто ревнує.
Поліна хотіла заперечити, але раптом у пам’яті почали спливати кадри.
Вони з татом йдуть по лікарні, і він кожному зустрічному з гордістю каже – це моя донечка!
Мама заглядає до них у кімнату, поправляє ковдри і довго стоїть над нею, дивиться, а Поліна прикидається, що спить, і не може зрозуміти, що мамі потрібно.
Тато плаче на її випускному, а на випускний Соні він не пішов – була повна зала, туди пішла тільки мама.
Мама кричить як божевільна, бо знайшла у неї запальничку, але ж Соня давно вже палила, батьки не можуть цього не помічати…
Обійнявши маму ще міцніше, Поліна сказала:
— Мамо, я заберу тебе звідси. Зніму квартиру, будемо разом жити.
— Не треба, люба моя, навіщо тобі це? І тебе чоловік чекає, я ж все розумію!
Поліна похитала головою — вона твердо вирішила.
Того ж дня вона зателефонувала чоловікові і все пояснила.
Дивно, але він її не підтримав, теж почав вмовляти залишити все як є, до мами можна частіше літати, та й все, а догляд за нею кращим буде в пансіонаті.
Поліна образилася і кинула слухавку.
За тиждень вона розібралася з усіма справами. Зняла квартиру, перевезла маму, з роботою у неї було все добре, можна з будь-якої точки світу працювати, яка різниця, в Китаї вона чи тут.
Лист батька у Соні вона забрала і ридала над ним всю ніч, ще більше переконуючись в тому, що чинить правильно.
— Ти дурна, — сказала їй сестра. — Твого чоловіка швидко якась китаянка закрутить.
Можливо, вона була права — час минав, а він і не говорив про те, що хоче переїхати, відмовлявся роботою, проектами, зобов’язаннями.
Вони все рідше телефонували один одному, їхні розмови ставали все різкішими. Та й часу у неї не було — робота, мама, дім та інші справи.
Звичайно, вона сумувала за чоловіком, але в глибині душі вважала, що все на краще.
Їй, як і мамі, поставили діагноз безпліддя, і вже чотири роки їм нічого не вдавалося.
Толю вона любила по-справжньому і бажала йому щастя, а раз вона не може подарувати йому радість батьківства, нехай це зробить інша. Тому вона не здивувалася, коли він перестав відповідати, заплакала, звичайно, але ситуацію відпустила.
Дзвінок у двері пролунав так голосно, що вона здригнулася.
— Хто це? — почувся голос матері. — Соня приїхала?
Треба віддати належне Соні — вона раз на тиждень приїжджала провідати матір, навіть тепер, коли Поліна була з нею.
Поліна відчинила двері і ледь не задихнулася — на порозі стояв Толя.
— Щось дружина не дуже рада мене бачити, я бачу! — посміхнувся він.
Поліна кинулася йому на шию.
— Ти надовго приїхав? — запитала вона після бурхливих привітань, знайомства з мамою і обов’язкового чаю з тістечком.
Толя подивився на неї так само, як і мама нещодавно: ніби Поліні було п’ять років, і вона не знала, як зав’язувати шнурки.
– Я назавжди, – сказав він.
І це було правдою. Він залишився з нею, а через рік її мама стала бабусею. Ця подія підбадьорила її, і хоч на ноги вона не встала, вела цілком-таки активне життя і з онукою Поліні допомагала.
– У нашій родині весь час трапляються дива, – примовляла вона.
Соня теж дочекалась дитинку, а потім ще одну.
Поліна так і не змогла пробачити її, але підтримувала стосунки.
Заради мами.
