— Не роздягайся. Я зібрав твої речі, можеш йти. — ось тільки чоловік не здогадувався…
…Темне світло пробивалося крізь штори. Кімната слугувала і спальнею, і кабінетом одночасно. Світлана сиділа за ноутбуком, закінчуючи онлайн-лекцію.
— Дякую всім за увагу, до побачення, — сказала вона втомленим голосом і вимкнула ноутбук.
За стіною кімнати почулося незадоволене бурчання свекрухи. Щоб заглушити звуки під час лекції, вона увімкнула тиху музику.
Знявши діловий костюм, жінка пішла у ванну. У коридорі вона зіткнулася з чоловіком Анатолієм, який повернувся з роботи і тепер заносив коробки з памперсами та ліками для своєї матері.
— Ось, купив все необхідне, — сказав він з гордістю в голосі, так ніби загнав мамонта. — Обійшлося в 12 тисяч.
Жінка знову зітхнула. Щомісяця на догляд за свекрухою йшло близько 20 тисяч з її кишені.
— Свєтка! Ти де тиняєшся? — долинув із сусідньої кімнати жіночий голос.
— Я читала лекцію, Тетяна Вікторівна, — відповіла Світлана.
Вона зайшла до свекрухи і подала їй склянку води. Літня жінка, побачивши невістку, незадоволено скривилася.
— Ледаща дівка, — пробурмотіла Тетяна Вікторівна. — Навіщо на тобі син одружився. Тьху ти…
Світлана промовчала. «Може, це й на краще», — вона вже втомилася вислуховувати бурчання, що б вона не робила, завжди в її очах була безглуздою дівкою.
Через годину, стоячи біля дзеркала, Світлана почала поправляти локони. Її чоловік деякий час мовчки спостерігав за нею, а потім все ж запитав:
— Куди це ти зібралася серед ночі?
Не обертаючись, жінка відповіла:
— Толя, я цілий день була вдома. Тепер твоя черга посидіти з мамою. Мені потрібно трохи прогулятися, подихати свіжим повітрям.
Не чекаючи відповіді чоловіка, вона накинула легке пальто і вийшла з дому. Вечірня прохолода приємно освіжала. Світлана попрямувала до своєї матері.
Переступивши поріг батьківського дому, вона відразу ж зіткнулася з молодшою сестрою Вікою, про яку дбала з самого дитинства як про рідну дочку.
Однак останнім часом сестричка стала надто примхливою. Може тому, що вступила до інституту, а може тому, що її балувала мати.
— Світланко, донечко! — вигукнула Ірина Олексіївна, обіймаючи старшу дочку.
Вони пройшли на кухню, де мати вже накрила стіл для чаювання. Розмова неминуче зайшла про Віку.
— Доню, потрібно допомогти сестрі, — тихо промовила Ірина Олексіївна. — Я не тягну витрати на її навчання.
Світлана опустила голову:
— Мамо, у мене і так величезні витрати…
— Слухай, — м’яко перебила мати, — свекруха — це не рідна сестра, їй потрібніша твоя увага.
У цей момент до кухні влетіла Віка:
— Світлано! — вигукнула вона, обіймаючи сестру. — У мене скоро день народження, ти ж пам’ятаєш? Подаруєш мені новий телефон? Старий зовсім погано працює, скоро здохне.
Вона здивовано подивилася на Віку:
— Але ж я всього рік тому купила тобі останню модель з великою пам’яттю і чудовою камерою, ти навіть з ним у басейн пірнала.
Віка злегка надулася і знову притиснулася до сестри — цей прийом вона використовувала завжди, коли хотіла щось випросити.
— Ну будь ласка! — благально простягнула вона.
Жінка зітхнула:
— Добре, але це не означає, що куплю, я подумаю.
Віка видала вереск, немов індіанець, і, чмокнувши сестру, вискочила з кухні. Світлана з сумною посмішкою спостерігала за нею, розмірковуючи про те, як непросто часом буває сказати «ні» тим, кого любиш.
Ранкове світло боязко проникало крізь штори, малюючи химерні візерунки на стінах спальні.
Жінка стояла перед дзеркалом, розчісуючи своє волосся. Анатолій сидів на краю ліжка і стежив за кожним рухом дружини.
— Толя, — тихо промовила Світлана, — ми вже п’ять років разом. Я… я хочу, щоб у нас нарешті з’явилися діти.
Обличчя чоловіка напружилося.
— Ти ж знаєш, що зараз це неможливо, — роздратовано відповів він. — Мама безнадійно хвора. Вона не витримає дитячого крику.
Різко повернувшись до чоловіка, Світлана сказала:
— Я виходила заміж за чоловіка, а не за свекруху! Я не хочу витратити все своє життя тільки на догляд за хворою людиною!
Анатолій підхопився з ліжка, його обличчя спотворилося від гніву.
— Як ти можеш так говорити? — прошипів він.
Глибоко зітхнувши, Світлана спробувала заспокоїтися. Вона підійшла до дверей і, вже взявшись за ручку, обернулася:
— Не забудь вчасно зробити мамі укол і дати ліки.
Анатолій, все ще злий, пробурмотів:
— Все зроблю за графіком.
Вона вийшла, залишивши чоловіка наодинці з його думками. Вітерець, що увірвався у відчинене вікно, немов намагався розвіяти напругу, що висіла в кімнаті.
Чоловік важко опустився назад на ліжко, розуміючи, що дружина напевно ввечері знову підніме цю тему.
День схилявся до вечора, коли Світлана повернулася додому.
Ледь переступивши поріг, вона завмерла, вражена гучним голосом диктора, що доносився з екрану телевізора.
«Господи, невже так складно дотримуватися тиші?» — подумки обурилася вона, знімаючи туфлі.
З важким передчуттям жінка попрямувала до вітальні. Картина, що відкрилася, змусила її завмерти на місці:…
Анатолій, розвалившись на дивані, потягував хмільне, не звертаючи уваги на гучний телевізор.
Стрімко підійшовши до тумбочки з ліками і, побачивши недоторкані ампули і таблетки, Світлана крикнула:
— Толя! Ти що, з глузду з’їхав? Чому не зробив мамі укол? І таблетки! Ти пропустив час!
Немов ведмідь після сплячки, чоловік повільно підвівся з дивана.
— От, дідько, — пробурмотів він, — Я… я забув.
Не кажучи більше ні слова, він попрямував до кімнати матері. Вимкнувши телевізор, і в насталій тиші Світлана чітко почула бурчання чоловіка.
«Як же так, Толя? — думала вона, дивлячись на зачинені двері спальні свекрухи. — Невже ти не розумієш, як це важливо для неї?»
Обережно прочинивши двері, Анатолій увійшов до кімнати матері. Тетяна Вікторівна лежала на ліжку, її холодний погляд зустрівся з винуватим поглядом сина.
— Вибач, мамо, — пробурмотів він, підходячи до приліжкової тумбочки.
Мовчки він підготував укол і вправно ввів ліки. Потім простягнув матері таблетки і склянку води.
— Мамо, — почав Анатолій, сідаючи на край ліжка, — я думаю, нам варто розглянути варіант з хоспісом. Там чудові лікарі, постійний догляд…
— І не мрій! — пролунала різка відповідь. — Краще доживатиму тут.
— Але мамо, там дійсно буде краще…
— Ах, краще? — уїдливо посміхнулася старенька. — Тоді слухай уважно: відправиш мене туди — можеш забути про спадщину. Квартира дістанеться не тобі.
Анатолій важко зітхнув. У сусідній кімнаті Світлана, переодягаючись, через тонку стінку мимоволі вловлювала уривки розмови.
«Навіщо я взагалі живу в цьому будинку? — гірко подумала жінка, застібаючи блузку. — Свекруха мене не любить, за стільки часу жодного доброго слова не сказала. А Толя… він навіть не хоче дітей».
Світлана присіла на край ліжка, закрила очі і спробувала знайти в собі сили продовжувати цю виснажливу боротьбу за сімейне щастя, яке, здавалося, ставало все більш примарним з кожним днем.
Наступного дня у двері їхньої квартири наполегливо постукали. На порозі стояла Віка, захекана і схвильована.
— Свєт, привіт! Можна до тебе? — випалила вона з порога.
Сестри влаштувалися на кухні, і Світлана, поки готувала чай, поділилася своїми переживаннями:
— Я так втомилася… Здається, сил зовсім не залишилося.
Але замість очікуваного співчуття, Віка нетерпляче перебила:
— Слухай, а ти подумала про телефон?
І тут Світлані спала на думку ідея.
— У мене до тебе є пропозиція. Ти ж хочеш телефон? — Віка мовчки кивнула головою. — Якщо ти два тижні доглянеш за Тетяною Вікторівною, я куплю тобі його.
При згадці слова “телефон”, дівчина скрикнула від щастя.
— А я впораюся? — невпевнено запитала вона.
— Нічого складного, — запевнила Світлана. — Два рази на день уколи, п’ять разів — ліки, міняти памперси і тіло протирати кожен день. Впораєшся?
Віка, повагавшись, кивнула, даючи свою згоду.
Натхненна, Світлана вийшла до вітальні, де сидів її чоловік і дивився телевізор.
— Толя, — почала вона, — за цей рік я дуже втомилася. Робота, лекції… Зараз канікули, у мене відпустка і я хочу відпочити з подругою.
Анатолій нахмурився, але Світлана не дала йому заперечити:
— Віка погодилася доглянути за твоєю мамою. Два тижні, Толя. Всього два тижні.
Відповіддю був полегшений видих. Думка про те, що обов’язки по догляду за матір’ю ляжуть на плечі своячки, здавалася йому прийнятною.
— Добре.
Світлана посміхнулася. Попереду маячила довгоочікуваний відпочинок, і вона була готова вхопитися за цю можливість обома руками.
Уже наступного дня вона передавала чоловікові довгий список, що необхідно купити для свекрухи, не забувши при цьому додати гроші.
— Толя, ось тут все, що потрібно купити для твоєї мами.
Мружачись, чоловік уважно вивчав список. Із сусідньої кімнати долинув скрипучий голос Тетяни Вікторівни:
— Кидаєш мене, змія підколодна! Щоб тобі порожньо було!
Вже не звертаючи уваги на вічні образи, Світлана попрямувала до кімнати свекрухи.
— Тетяна Вікторівна, я ненадовго, всього на два тижні…
— Забирайся! — перервала її свекруха. — Щоб очі мої тебе не бачили!
Віка, яка сиділа в залі, нервово зашелестіла:
— Чуєш, я не впораюся, — засумнівалася Віка. — Може, скасуєш відпустку?
— Квитки куплені, путівка оплачена. Ти впораєшся, — чітко вимовила старша сестра.
А ввечері, коли Світлана пакувала валізу, пролунав дзвінок. На екрані висвітилося «Мама».
— Так, мамо?
— Як ти могла перекласти свої обов’язки на Віку? — обурений голос Ірини Олексіївни задзвенів у слухавці.
— Мамо, сестрі вже двадцять. Я запропонувала, вона погодилася.
— Ти — старша! Ти повинна бути відповідальнішою!
— Я втомилася. Мені потрібен відпочинок. За пару тижнів з Вікою нічого не трапиться, якщо що, чоловік підкаже.
— Безсовісна! — випалила мати і кинула трубку.
Світлана зі злістю зачинила валізу, але думка про майбутній відпочинок додавала їй сил.
«Два тижні. Всього два тижні, і я повернуся оновленою».
Наступного дня Світлана з важким серцем увійшла до будівлі аеропорту. Її волосся блищало в променях ранкового світла, але очі видавали внутрішнє занепокоєння.
— Може, повернутися? — пробурмотіла вона собі під ніс, уявляючи, як Анатолій і сестричка метушаться навколо свекрухи.
У цій поїздці їй склала компанію Зоя.
— Світлано, ну що ти? Все буде добре, — спробувала втішити її подруга.
Уже в санаторії, проспавши більшу частину дня, Світлану розбудив енергійний стукіт у двері.
— Вставай, сонечко! Йдемо на озеро! — весело крикнула Зоя, вриваючись у кімнату.
На березі, занурюючи ноги в прохолодну воду, вона не могла позбутися тривожних думок. Не витримавши, дістала телефон і набрала номер сестри.
— Віка, як там свекруха? Все гаразд?
— Не переживай ти так. Все добре, — заспокоїла її сестричка.
Помітивши стурбоване обличчя подруги, Зоя обійняла її за плечі:
— Розслабся, дорогенька. Просто розслабся… — і вона всім тілом потягнулася.
— А чому ти без чоловіка поїхала?
— Іноді потрібно відпочивати одне від одного, — відповіла подруга, але тут же додала з ніжністю в голосі, — хоча, зізнаюся, вже скучила. Так хочеться його обійняти…
Ці слова змусили Світлану задуматися, чи сумує вона за своїм чоловіком і чи хоче обійняти його. Але вона не відчула того трепету, про який говорила подруга.
«Чому?» — промайнула млява думка, але вирішивши, що це пов’язано з втомою, вирішила насолоджуватися відпочинком у компанії подруги.
Наступного дня сонце ледь забарвило небо в ніжно-рожеві тони, коли Світлана, звичним жестом потягнувшись до телефону, набирала номер сестри.
— Віка, як ви там?
— Все в нормі. Укол поставила, таблетки дала, нагодувала, телевізор увімкнула. Не переживай, я справляюся, — впевнено відповідала дівчина на іншому кінці дроту.
Через день повітря навколо санаторію наповнилося їдким запахом гару. Адміністрація намагалася заспокоїти відпочивальників, запевняючи, що пожежа далеко, але з кожною годиною дим ставав все густішим і густішим.
На третій день, коли дихати стало майже неможливо, було прийнято рішення про евакуацію. Понуривши голову, Світлана розуміла, що відпочинок полетів до біса.
— Ех, все нанівець, — зречено промовила вона.
Однак така новина, що пора звалювати, порадувала подругу.
— А я не проти! Нарешті побачу чоловіка!
Світлана мимоволі відчула укол заздрості.
Повернувшись додому на багато днів раніше, вона застигла на порозі свого будинку.
Незнайома жінка сиділа у вітальні.
— Ви хто? — здивовано запитала вона.
— Я Рената Геннадіївна, доглядальниця, — почула вона відповідь.
«Віка! Як вона могла?!» — промайнула гнівна думка.
Обережно заглянувши в кімнату свекрухи, Світлана тихо прикрила двері і запросила доглядальницю на кухню.
— А де мій чоловік? — запитала вона, намагаючись приховати злість.
— Я Анатолія Сергійовича вже тиждень не бачила. Залишив мені ключі, ось, — і порившись у кишені, Рената Геннадіївна дістала їх і поклала на стіл.
«Тиждень?!» — вона ледь стрималася, щоб не закричати. Відпустивши доглядальницю, Світлана набрала номер сестри.
— Як справи, Віка? — поцікавилася спокійним голосом, немов все ще перебуває на відпочинку.
— Чудово! Укол зроблено, таблетки дано, — безтурботно відповіла сестричка.
Палець від злості натиснув на переривання дзвінка.
З кімнати свекрухи долинув крик:
— Світлана! Ти де там? Знову байдикуєш?
Закривши очі, Світлана згадала щасливу Зою, яка поспішає в обійми чоловіка, що приїхав їх зустріти. «Чому у мене не так?» — гірка думка кольнула серце.
Вистачило хвилини спілкування зі свекрухою, щоб настрій зіпсувався остаточно.
Вийшовши з кімнати, жінка вирішила провести ревізію. Її тонкі пальці методично перебирали вміст, де мали зберігатися ліки. Волосся, що падало на обличчя, приховувало нахмурені брови і стиснуті губи.
Виявилося, що чоловік не купив і половини того, що було потрібно для його матері. Тремтячими від злості пальцями, вона набрала його номер:
— Привіт, коханий! Як там мама? Все гаразд? — запитала ніби між іншим.
Голос чоловіка звучав безтурботно:
— Так, все чудово! Уявляєш, вона нарешті написала на мене заповіт. Тепер ця квартира моя!
Світлана не витримала:
— А ти купив памперси, ліки, все те, що я написала тобі в списку?
— Навіщо? — спокійно відповів Анатолій. — Її і так скоро не стане, нема чого на неї витрачати гроші.
І тут Світлана не витримала:
— Ти негідник! — зло викрикнула і вимкнула телефон.
Схоже, вона розбудила свекруху, і та закричала:
— Світлано! Іди сюди негайно!
В очах застрибали темні плями, кілька разів глибоко зітхнувши, вона увійшла до кімнати хворої:
— Що вам потрібно?
Вже за звичкою свекруха забурчала, але Світлана вже не слухала. Вона увімкнула телефон, знайшла запис останньої розмови з чоловіком і поклала апарат на тумбочку.
Виходячи з кімнати, вона відчула похмуре задоволення: нехай хоч так, але помститься і Анатолію, і вічно незадоволеній свекрусі.
Минуло пів години. Світлана прислухалася, в кімнаті Тетяни Вікторівни було незвично тихо. Обережно прочинивши двері, вона побачила, що свекруха лежить, відвернувшись до стіни. Почувши кроки невістки, старенька хрипло промовила:
— Іди.
Забравши телефон, Світлана вийшла, залишивши жінку наодинці з гіркою правдою про рідного сина.
Настав наступний день, ранок.
Світанок ледь торкнувся вікон, коли в квартиру увійшла Рената Геннадіївна, доглядальниця.
Виснажена безсонною ніччю, Світлана з полегшенням видихнула і поспішила до подруги Зої, щоб хоч трохи прийти до тями.
Повернувшись додому після обіду, доглядальниця відразу ж відрапортувала:
— Тут таке було! Приходив нотаріус, якого викликала Тетяна Вікторівна…
Справи свекрухи Світлану мало цікавили. Провівши Ренату Геннадіївну, вона занурилася в роботу над новою статтею.
Лише пізно вночі, коли сон вже почав огортати її свідомість, невістка почула слабкий поклик із сусідньої кімнати. Бурчачи, вона підвелася з ліжка.
— Світланочко, — прошепотіла Тетяна Вікторівна жалібно, — не кидай мене, не віддавай до будинку престарілих…
Навіть у слабкому світлі нічника обличчя старої жінки виглядало надто блідим. Зрозумівши, що справи погані, Світлана набрала номер швидкої.
Через десять хвилин, які здалися вічністю, приїхала реанімація. Поверх нічної сорочки вона накинула пальто і поїхала зі свекрухою до лікарні.
Ранок застав її на порозі квартири.
Очі почервоніли від сліз — Тетяна Вікторівна не пережила цю ніч…
Ще не відкривши двері, вона набрала номер чоловіка:
— Толі, твоя мати… її не стало, — без зайвих передмов повідомила новину, на яку чоловік давно чекав.
— Звідки ти знаєш? — пролунало несподіване запитання.
— Ти… — Світлана задихнулася від злості. — Я вже два дні як у місті! Ні тебе, ні Віку не бачила за цей час. Ти… нікчема!
— Я їду, — пролунала коротка відповідь.
Важкі двері зачинилися за спиною Світлани. Не знімаючи взуття, вона зайшла до кімнати свекрухи.
Тягучий, нудотний запах ліків вдарив у ніздрі, змусивши її зморщитися. Відчинивши навстіж вікна, впускаючи свіже повітря, жінка взялася за прибирання.
Кожна річ, кожен предмет у цій кімнаті викликав у неї огиду. Складаючи матрац, Світлана намацала папку з документами.
Відкривши її, вона завмерла — це був документ про спадщину, підписаний вчорашнім числом.
Швидко пробігши очима по тексту, не повіривши прочитаному, Світлана зайшла в зал і буквально по буквах ще раз прочитала документ.
Виходило, що після відходу свекрухи квартира переходила у власність… невістки.
Не пам’ятаючи себе, вона кинулася в нотаріальну контору. Нотаріус підтвердив справжність заповіту.
— Так, все вірно, — кивнула немолода жінка і повернула документ. — Якщо, як ви кажете, ваша свекруха вже відійшла на той світ, то ви, як єдиний спадкоємець, стаєте власником квартири.
З одного боку, Світлана була рада, що муки свекрухи нарешті закінчилися. З іншого боку, ставши спадкоємицею великої квартири, вона відчувала докори сумління.
— Чому? — шепотіла вона, дивлячись на будинки, що пропливали за вікном тролейбуса. — Чому свекруха, яка ненавиділа мене все життя, раптом зробила такий вчинок?
Через пів години вона стояла біля дверей. Ключ насилу повернувся в замку, і вона, ледь переступивши поріг, спіткнулася об валізи, що громіздко стояли в передпокої.
З глибини квартири долинув голос чоловіка:
— Не роздягайся. Я зібрав твої речі, можеш йти.
У коридор увійшов Анатолій, його очі холодно дивилися на дружину. Світлана, не вірячи своїм вухам, промовила:
— Повтори.
— Іди, — пролунала коротка відповідь.
— Ти… Ти ніколи не любив свою матір! Я всю зарплату витрачала на її ліки і чортові памперси! Зі своєї кишені оплачувала масажистів, а вона вічно мене лаяла!
Переступивши через валізу, жінка рушила до чоловіка.
— Як ти посмів витратити гроші, які я залишила перед від’їздом до санаторію?!
Помітивши у вітальні сестру, Світлана накинулася і на неї:
— А ти, погань! Повинна була доглядати за хворою, але замість цього ти пірнула в ліжко до чужого мужика!
Нервово відкривши сумочку, вона дістала з куплений телефон:
— Я дотримала обіцянку, купила його тобі!
Розмахнувшись, вона запустила телефон в стіну, в ту ж секунду Віка вискнула.
— Негайно забирайся звідси! — проричав Анатолій і штовхнув дружину до виходу.
Світлана розсміялася йому в обличчя:
— Ти настільки жадібний, що навіть виписався з квартири матері заради пільг по оплаті!
Анатолій заричав, схопив дружину за плечі і потягнув до виходу. Схопивши валізу, Світлана вискочила на майданчик:
— Будь ти проклятий!
За її спиною з гуркотом зачинилися двері.
Залишався тільки один шлях — повернутися до своєї матері.
Намагаючись не впустити валізу, Світлана побрела до зупинки. Двері в квартиру відчинилися. Мати, побачивши дочку, сплеснула руками:
— Що сталося?
Волосся Світлани було розпатлане, очі блищали від ледь стримуваних сліз.
— Сталося те, мамо, що поки я відпочивала в санаторії, Віка жила з моїм чоловіком! — випалила вона. — Вони кинули хвору свекруху і поїхали розважатися!
Замість очікуваного співчуття, Ірина Олексіївна сказала:
— А ти чого хотіла? Сама кинула чоловіка з хворою матір’ю і поїхала з подружкою!
Світлана завмерла. Її обличчя спотворилося від образи.
— Я не можу повірити, що ти так говориш, — прошепотіла вона, повертаючись до виходу.
— Ти куди? — злякалася Ірина Олексіївна.
— Туди, де мене розуміють, — кинула Світлана через плече. — А, і ще… свекруха сьогодні вранці пішла в засвіти, ось чоловік і радіє.
Двері зачинилися, залишивши матір в заціпенінні. Стукіт підборів дочки, що йшла, луною розносився по сходовій клітці.
Залишався останній вихід — піти до своєї подруги. Лише ближче до вечора вона підійшла до дверей і, набравшись духу, натиснула на дзвінок.
Зоя, відкривши двері і побачивши стан Світлани, не сказавши ні слова, обійняла її.
— Що сталося? — тривожно запитала вона, проводячи подругу в квартиру.
— Тетяна Вікторівна… вона… пішла назавжди, — ледь чутно промовила Світлана.
Зоя, намагаючись втішити подругу, гладила її по спині. Вона тихо плакала, але не від горя за свекрухою — її серце розривалося від зради чоловіка і рідної сестри.
Наступного дня, немов у тумані, Світлана пішла оформляти документи на квартиру, але їй повідомили, що після відходу свекрухи потрібно почекати пів року на той випадок, якщо з’являться нові спадкоємці.
Однак нотаріус заспокоїв дівчину, заявивши, що документ про спадщину не може бути оскаржений і їй треба тільки трохи почекати.
Нічого іншого не залишалося робити, як зняти квартиру, повернутися на роботу і чекати.
Дні тягнулися повільно, наповнені бюрократичною тяганиною і тяжкими роздумами, як їй після цього вчинити.
Коли, нарешті, вона отримала заповітні папери, що підтверджують право власності на чотирикімнатну квартиру, — відчула полегшення.
Вона повернулася в квартиру, з якої її так нахабно вигнали. Подзвонила для впевненості, але ніхто не відповів — Анатолій і Віка, мабуть, на роботі.
Рішуче повернувши ключ у замку, Світлана увійшла. Діставши телефон, вона викликала майстра по замках.
Година пролетіла непомітно. Нові ключі холодили долоню. Немов у трансі, Світлана почала збирати речі чоловіка і своєї сестри. Сукні, костюми, взуття — все летіло у валізи, коробки, пакети. Виставивши цю купу на сходовий майданчик, вона відчула дивне полегшення.
До вечора тишу розірвав гуркіт у двері. Серце жінки стиснулося — вона знала, хто це. Важко зітхнувши, Світлана пішла відкривати.
Варто було відкрити замок, як Анатолій увірвався, відкинувши Світлану вбік.
— Ти що собі дозволяєш?! — закричав він. — Забирайся звідси негайно!
Жінка підвелася, тепер вона його не боялася, дістала з сумочки копію документів на квартиру і простягнула їх йому. Він зло схопив папери і пробігши очима по документу, відразу зблід.
У дверях з’явилася Віка.
— Чому мої речі на майданчику? — наївно запитала вона, не звертаючись до когось конкретно.
— Іди звідси, — холодно промовила Світлана, дивлячись на сестру.
Анатолій, блідий як полотно, з тремтячими руками, був готовий накинутися на дружину.
— Ти не можеш так вчинити! Це мій дім! — закричав він.
Віка підняла папірець, що впав, пробігла очима і, усвідомивши, що сталося, з кривим виразом обличчя вибігла з квартири.
— Наздоганяй свою дівку, Толя, — з гіркою посмішкою прошипіла Світлана. — А то взагалі залишишся ні з чим.
Чоловік ляснув дружину по щоці і вискочив за двері. Світлана блискавично зачинила їх, повернувши новий замок.
Притулившись спиною до дверей, вона відчула, як по щоках потекли сльози — чи то від полегшення, чи то від гіркоти.
У голові промайнула думка про неминучий судовий розгляд — Анатолій напевно подасть позов про поділ майна. Але зараз це здавалося таким далеким і незначним.
Вона потягнулася за телефоном.
Пальці швидко знайшли номер Зої.
— Привіт! Я вдома… одна, — в голосі Світлани звучали нотки полегшення.
— Ух ти! — захоплено скрикнула Зоя на іншому кінці дроту. — Буду через п’ять хвилин!
Час, здавалося, завмер в очікуванні. Нарешті, пролунав стукіт у двері. Світлана, підкравшись навшпиньки, заглянула у вічко. Побачивши знайоме обличчя подруги, вона відчинила.
Зоя, немов вихор, увірвалася в квартиру. У руках у неї переможно виблискували дві пляшки ігристого.
— Запирай фортецю! — жартома скомандувала вона, і Світлана повернула ключ.
Повернувшись до подруги, Зоя урочисто підняла пляшки:
— Сьогодні, моя дорога, ми відзначатимемо свободу!
Ці прості слова, немов прорвали греблю. Світлана, вперше за довгі роки, вибухнула щасливим сміхом.
