— Мамо, а ти де?
— У мене все гаразд, якщо ти про це.
— Ні, не гаразд, я заїхала додому, а там чужі люди. Ти що, квартиру здала? А ти сама тепер де? Я ж хвилююся, мамо!
Голос Лери і справді тремтів, але швидше не від переживань за маму, а від досади.
Тільки-но вона намітила старшого сина відправити жити до бабусі, як мати ніби відчула. І треба ж, навіть нічого не сказала, до чого дійшла справа, ніби Лера їй не дочка.
— Не переживай, донько, я поки квартиру не здавала, просто невеликий ремонт вирішила зробити, — спокійно пояснила Галина Костянтинівна.
— І навіть нічого не сказала? Ти що, мамо, образилася чи що? — запитала Лера, і в її власному голосі прозвучала образа.
— Та ні, просто зрозуміла, що не варто вас турбувати через дрібниці, ось і все. Ви працюєте, діти вже не такі маленькі, щоб я їх зі школи зустрічала і обідом годувала.
А у вихідні ви всі за місто їдете до свекрухи. Та й ти сама мені сказала, щоб я жила своїм життям і перестала вас опікувати.
— Ну все, точно образилася, а я думала, ти мене розумієш, — похмуро підсумувала Лера, — Я ж тобі казала, мамо, що якщо щось термінове, ми відразу приїдемо і допоможемо.
Ти ж знаєш, після роботи ми додому біжимо з Дімою як підірвані. Вітьці і Толіку хоч вже п’ятнадцять і дванадцять, але то уроки не дороблять, то в комп’ютері сидять грають.
Та й вечерю треба приготувати і справ домашніх повно. Ну а свекруха тебе, мамо, на одинадцять років старша.
Ось їй точно пора допомагати, тим більше що вона не в квартирі, а в сільському будинку живе.
І до того ж ми хоч вихідні на природі проводимо, шашлики смажимо і від роботи трохи відключаємося. Я думала, ти мене розумієш! — з наростаючою образою в голосі продовжила Лера.
— Звичайно розумію, тому й не лізу з усілякими дрібницями. Та тільки вони накопичуються і мені довелося їх якось самій вирішувати.
Ти згадай, коли ви востаннє у мене були? Правильно, на минулий мій день народження. Адже через місяць я знову вас запрошу на черговий.
І ви будете довго мучитися і вирішувати, чи зможете ви до мене приїхати саме в цей день, тому що погода хороша і ви збиралися їхати до свекрухи.
І тоді ми перенесемо святкування мого дня народження на будні, ви прийдете з роботи, поспішно повечеряєте і скажете, що пора, завтра ж всім до школи і на роботу рано вставати.
Хоча, якщо пощастить і в мій день народження буде дощ і погана погода, ви нікуди не поїдете і я, звичайно, все одно буду дуже рада…
Лера явно завагалася з відповіддю, але потім все ж знайшла, що сказати
— Ну ти даєш, мам! Не думала, що ти так до свекрухи ревнуєш і що твій день народження для тебе найголовніше свято.
Даремно ображаєшся, Діма завжди про тебе питає, і Вітя з Толею теж. А я тобі взагалі через день дзвоню, в курсі всіх твоїх справ, на що тобі скаржитися?
— Припини, це не образа, ти теж мене зрозумій. Я просто з тобою згодна, кожен повинен жити своїм життям, це справді правильне рішення.
Минув той час, коли і ти, і хлопчики гостро потребували мене. І немає приводу більше вас опікувати, та й мене опікувати ще зарано. Тож все нормально, донько, не хвилюйся!
— Мамо, ти якась дивна, не така як завжди, а ти на час ремонту до подруги чи що поїхала? — здогадалася Лера.
— Так, до подруги, давай я тобі потім розповім все, добре? А то зараз мені ніколи, бувай, донечко, — і Галина вимкнула телефон під схвальний погляд чоловіка, що сидів поруч з нею.
Вона намагалася стриматися, але сльози одразу покотилися по її щоках.
— Вань, я ж з нею раніше ніколи так різко не розмовляла, може, даремно я так?
Чоловік посміхнувся і витер їй сльози.
— Ей, Галочко, а в школі ти ніколи не плакала! Була бешкетною задиристою, ану перестань плакати, нічого такого поганого ти своїй Лері не сказала.
Нехай хоч трохи про свою матір подумає, слова ж вона правильні сказала, що тобі треба жити своїм життям, адже ти ще молода.
Та тільки сказала вона це не тоді, коли ти їй з дітьми допомагала, а коли твоя допомога не потрібна стала!
— Напевно, ти правий, Вань, але мені все одно важко, адже це мої рідні дочка і онуки, і навіть зять Діма мені як рідний.
Адже коли вони одружилися, спочатку жили у мене. Першим народився Вітя, я тоді ще працювала, пів ночі його колисала, а потім на роботу бігла.
А коли з’явився Толік, вирішили квартиру купувати. Так я їм з першим внеском допомогла та й потім їздила з дітьми гуляти і уроки робити.
А тепер Лера каже, що у хлопчиків вік такий перехідний, що їм ніхто не потрібен. Їм нудно зі мною, ось і не їздять до мене.
— Нічого, ти мені повір, все налагодиться, Лера твоя не така вже й погана, дзвонить через день, та й казала, що якщо треба — вони відразу приїдуть.
Думаю, вона не бреше, прийде час і вони все зрозуміють, а поки ми з тобою і справді ще молоді.
Наплакавшись, Галина з Іваном погодилася, він як завжди правий…
… Іван — колишній староста їхнього класу. Тоді, багато років тому, Іван був шалено в неї закоханий, а їй він здавався маленьким і несерйозним.
Її тоді всі звали лагідно ,Галинка, тоді вона була чорненька, а тепер вся сива. Та й Ваня був чорнявий, а очі сині-сині.
Дід у нього грузин і вдома його всі звали Вано, тому і друзі незабаром стали так звати. Вони тоді були просто друзі, обидва чорненькі, навіть чимось схожі.
А зараз обидва сиві і самотні, ось до чого вони прийшли через стільки років. Життя прожили один без одного, але доля їх знову звела на заході років…
… Галина Костянтинівна давно збирала гроші на ремонт. Шпалери почали відклеюватися, карниз відвалився, та й багато інших дрібниць.
Дітей просити по кожній дурниці незручно, а сама вона без чоловічої руки не справляється.
Подруга з колишньої роботи порадила бригаду з трьох чоловік, сказала швидко і недорого роблять, а Галину до себе на цей час жити запросила.
Але не встигли увійти до неї робітники і бригадир, як вона його впізнала, та й він одразу вигукнув:
— Галка, невже це ти?
— Вано? Ванечка, як я рада тебе бачити, — вони обійнялися і одразу зніяковіли, що на них дивляться.
Тепер, після роботи в її квартирі, Іван і Галина гуляли в парку, їли в вуличних кафе і не могли ніяк наговоритися.
— Галко, ми звичайно не дуже старі, але тепер у нас набагато менше часу, ніж тоді, коли ти мені відмовила.
Може все-таки ти погодишся стати моєю дружиною, може тобі це сподобається? — запропонував їй зовсім несподівано Іван.
— Я була тоді така дурна, тепер буду розумнішою і не відмовлюся більше від щастя бути з тобою, — сказала Галина.
Вано відразу змусив її переїхати до себе, немов боявся, що вона передумає.
А з дочкою у Галини Костянтинівни стосунки самі собою налагодилися.
Коли живеш життям своїх дітей і онуків, цього не цінують.
Робіть те, що вас радує, будьте з тими, з ким вам тепло… І тоді все буде добре!
