Лідія побачила молодого високого чоловіка і не стрималася від подиву, так він був схожий на її перше кохання. Прямо один в один.
— Діма?! — тихо промовила вона.
— Ні, я його син. — Чоловік помітив білий халат між шарами пуховика і відійшов убік, запрошуючи її увійти.
— Хто там? — пролунав голос із кімнати, від якого Лідію кинуло в жар…
…— Таня, подивися, є хтось у коридорі? Ні? Тоді увімкни чайник і сходи до реєстратури за списком викликів, — попросила Лідія Вікторівна, коли останній за записом пацієнт вийшов з кабінету.
Лідія вже зробила запис у карті, випила чашку чаю з печивом, а медсестра ще не повернулася.
Нарешті, коли вона вже хотіла зателефонувати в реєстратуру, повернулася Тетяна, повна молода жінка з чорними красивими очима і темною косою до талії.
— Ой, Лідія Вікторівна, що коїться в реєстратурі! Одна пані там влаштувала такий скандал, — схвильовано почала розповідати Тетяна. — Вона запізнилася на прийом і вимагала, щоб її прийняли. Так кричала і обзивала всіх, просто жах.
— І що? Тобі теж дісталося, чи ти тільки глядачкою була? — незворушно запитала Лілія Вікторівна. — Хтось її прийняв?
— Ні, звичайно. Вона на пів години запізнилася, доктор Ковальов вже пішов на виклики. Алла Пилипівна переписала її до нас на завтра, — з винуватим виглядом сказала медсестра.
— А чому до нас? Вона ж до Ковальова була записана, як я розумію? І чого він так рано пішов? — незадоволено поцікавилася Лідія Вікторівна.
— Тому що доктор Ковальов із завтрашнього дня у відпустці, — трохи ображено відповіла Тетяна. — Я попередила її, що якщо запізниться знову, ми її теж не приймемо.
— Добре. Багато викликів сьогодні?
— Як завжди. — Тетяна зітхнула і поклала перед Лідією список пацієнтів з адресами.
Лідія почала читати і ставити проти кожного прізвища порядковий номер, будувати маршрут, щоб менше витрачати часу на дорогу і не кружляти по дільниці.
— Я б ні дня не працювала на пенсії. Наступного ж дня звільнилася б. Ох, і виспалася б тоді, — мрійливо сказала Тетяна.
— У тебе двоє хлопчиків. До того часу, як ти зберешся на пенсію, вони вже виростуть, одружаться і подарують вам з чоловіком онуків.
Спати не буде коли, — сказала Лідія. — А скоро чоловік теж вийде на пенсію, і ви вдвох цілими днями сидітимете вдома, набриднете одне одному гірше гіркої редьки.
Мені ось цікаво, хто з вас першим знову втече на роботу? — посміхнувшись, сказала Лідія.
— Ви праві, Лідія Вікторівна, — зітхнула Тетяна. — Ми у відпустці через три дні починаємо сваритися.
А під кінець так набридаємо одне одному, що з нетерпінням чекаємо, коли вийдемо на роботу.
Взагалі я вважаю, відпочивати потрібно окремо одне від одного. Як ви думаєте?
— То чому разом у відпустку їдете? Хто заважає відпочивати окремо? — запитала Лідія.
— Ну… А хлопчики? Мені ж з ними одній не впоратися, — пояснила Тетяна. — Та й чоловіка одного не можна залишити…
— Так, добре, мені час.
Лідія встала з-за столу, підійшла до шафи і почала одягатися. Вона спеціально купувала собі просторий верхній одяг, щоб можна було одягати прямо на халат.
Вона ще раз перевірила, чи все взяла, і вийшла з кабінету. На вулиці вже почало темніти.
Лідія бадьоро пішла за першою адресою, все ще розмірковуючи над словами Тетяни.
Вона теж в молодості не розуміла, навіщо пенсіонери переробляють, а якщо все ж йдуть з роботи, то починають ходити в поліклініку і магазини, як на роботу.
Наступного року вона теж стане пенсіонеркою, але навіть думки не допускала, щоб кинути роботу.
Вона ще повна сил, та й не хотілося одній сидіти вдома. Таких невдячних і сварливих пацієнтів, як та пані в реєстратурі, було набагато менше, ніж вдячних.
З багатьма з них за багато років роботи у Лідії Вікторівни встановилися цілком дружні стосунки.
Як вони будуть без неї? А що вдома робити одній? Блукати по кімнатах або магазинах?
Лідія завжди про щось розмірковувала, коли йшла на виклики, так час пролітав швидше.
Вона увійшла в під’їзд і почала підніматися вузькими сходами на третій поверх.
До Бориса Сергійовича, самотнього інтелігентного старого, вона ходила часто. У нього цілий букет хронічних захворювань.
Він відкрив їй двері і не став чекати, коли Лідія роздягнеться, шаркаючи зайшов до кімнати.
У квартирі Лідія бувала часто, знала, де що знаходиться. Вона відразу пройшла у ванну вимити руки.
— Ну, що сталося, Борисе Сергійовичу? — увійшовши до кімнати, запитала вона.
— Тільки не сердься, донечко, — винувато почав він. Старий завжди її так називав, хоч Лідія вже не була молодою випускницею медичного інституту. — Зі мною все гаразд.
Таблетки закінчилися, не подбав заздалегідь. Випиши рецепт, і все. Ноги болять, а в поліклініку йти…
— Не хвилюйтеся. Давайте, тиск виміряю, раз прийшла. — Вона дістала тонометр. — Високувато, — сказала Лідія через хвилину.
— Три дні не пив ліки, таблетки закінчилися, — зізнався старий.
— Зараз випишу рецепт. Діти не хочуть вас до себе забрати? Важко ж одному в такому віці.
— Кличуть, та я не хочу. Чого заважати їм? — відповів старий.
— Ось рецепт. Я написала мій особистий номер. Не загубіть. Дзвоніть, якщо щось знадобиться, не соромтеся. Домовилися?
— Дякую, донечко. Може чаю? — засуєтився старий.
— Наступного разу обов’язково з вами чаю вип’ємо, Борисе Сергійовичу. А зараз мені йти треба.
Лідія встала і пішла в передпокій. Коли вона вже одяглася, вийшов Борис Сергійович.
Їй було шкода таких самотніх людей. Їй теж погано самій, а що вже говорити про них. Лідія зітхнула.
«Щось я сьогодні багато зітхаю. Прямо перевиконала план по зітханнях», — подумала вона, спускаючись по сходах.
Наступним у списку значився Голіков І.М., двадцяти восьми років.
«А у цього що сталося?» Вона ще жодного разу не була у нього на виклику.
Зазвичай своїх пацієнтів вона запам’ятовувала, а адреси вже точно пам’ятала. «Знову прогульник?»
Якось один молодий чоловік викликав лікаря додому. Заливав по телефону про високу температуру, хворе горло і слабкість. Але виглядав він цілком здоровим.
На тумбочці біля дивана лежав градусник, температура на ньому дійсно була високою.
Лідія попросила виміряти ще раз, сама струснула градусник. Температура виявилася нормальною.
Хворий сказав, що прийняв ліки, не чекати ж весь день, коли лікар зволить прийти.
Потім зрозумів, що лікарняний йому не світить, почав вмовляти дати просто так, навіть гроші пропонував.
До нього приїхала дівчина з іншого міста, не хотілося з нею розлучатися, ось і вирішив симулювати хворобу.
А коли Лідія відмовилася дати лікарняний, такими словами її обзивав, що вона скоріше пішла.
Такі «пацієнти» запам’ятовувалися на все життя. Так, бувало всяке в її практиці.
Двері їй відкрив молодий симпатичний чоловік із запаленими очима. Вигляд у нього був дійсно хворий, він надривно кашляв.
Поки нічого страшного, але якщо не лікувати, могло закінчитися ускладненнями.
Лілія вислухала його, виписала ліки і зробила позначку в блокноті, щоб не забути виписати лікарняний.
Лідія йшла і вдивлялася в номери будинків, щоб не пропустити потрібний. Вже майже зовсім стемніло, запалилися вуличні ліхтарі, у вікнах будинків затишно горіло світло.
Хотілося швидше прийти додому, випити міцного гарячого чаю, лягти на диван, закутатися в плед і дивитися якийсь серіал.
Лідія зітхнула і відігнала від себе розслаблюючі думки. Попереду ще кілька викликів…
Вона дісталася до останнього будинку в списку вже досить втомлена. У ліфті розстебнула пуховик, подивилася в дзеркало на стіні кабіни.
Яскраве світло падало зі стелі, від чого підкреслювало всі зморшки на обличчі, та ще й давало тіні під очима. Лідія повернулася до дзеркала спиною.
Ліфт їхав плавно і безшумно. Його стіни ще не розмалювали. У будинку приємно пахло новобудовою.
Квартири тут, напевно, просторі, з великими кухнями, не те, що старі клітки, в яких жила і вона сама.
— Сьомий поверх, — повідомив динамік жіночим голосом, і двері плавно від’їхали вбік. Лідія ледь не відповіла «дякую».
Вона звірила номер квартири із записом у списку і натиснула кнопку дзвінка. Майже відразу клацнув замок і залізні двері відчинилися.
Лідія побачила молодого високого чоловіка і не стрималася від подиву, так він був схожий на її перше кохання. Прямо один в один.
— Діма?! — тихо промовила вона.
— Ні, я його син. — Чоловік помітив білий халат між шарами пуховика і відійшов убік, запрошуючи її увійти.
— Хто там? — пролунав голос із кімнати, від якого Лідію кинуло в жар.
— Доктор, — голосно відповів чоловік. — Руки ось тут можна вимити, — він відчинив двері у світлу і білосніжну ванну.
Ліда мила руки, намагаючись не дивитися в дзеркало. Вона і так знала, що виглядає втомленою і розпатланою.
«І чому не прочитала його прізвище? Або читала, але не звернула увагу. Треба було хоч вії підфарбувати і губи», — запізно пошкодувала вона.
Модний чоловік чекав на неї в коридорі. Він провів Лідію в кімнату, поставив поруч з диваном стілець.
Лідія сіла, намагаючись впоратися з хвилюванням, тільки потім підняла на нього очі.
Їхні погляди зустрілися. Постарів, але вона його відразу впізнала.
— Ліда?! — не запитав, а сказав він здивовано.
Лідія помітила його блідість, крапельки поту на лобі, важке дихання…
— Давно ЕКГ робили?
Вона обернулася до його сина. Той знизав плечима.
Ліда дістала з сумки стетоскоп. Професійна настороженість остаточно витіснила хвилювання від несподіваної зустрічі.
— Відкрийте йому груди, — скомандувала вона, намагаючись не зустрічатися поглядом з Дмитром.
— Ліда… — знову прошепотів він.
— Тихо, — суворо наказала вона, гріючи в долонях головку стетоскопа.
Потім приклала до лівого боку грудей Дмитра. Серце билося нерівно, з шумом проштовхуючи кров…
— Скільки часу слабкість? Які серцеві препарати приймали? — запитала вона.
— Які серцеві… Я застудився…
— Схоже на інфаркт, — перервала вона Дмитра.
Дістала з сумки телефон і почала викликати швидку допомогу.
— Інфаркт? — перелякано перепитав син.
— Дуже схоже. Не стійте, зберіть все необхідне для госпіталізації: капці, зручний одяг, мило, чашку з ложкою не забудьте.
— Ліда… Скільки ж років ми не бачилися?
— Багато, Діма. Тобі не можна хвилюватися. — Лідія опустила край сорочки, прикриваючи його груди.
— Ось як довелося зустрітися. Я шукав тебе… А ти, виявляється, жила весь цей час тут. У тебе інше прізвище? Ти заміжня?
— Тихо. Була. Ти ж теж одружився.
— Я… Ми розлучилися багато років тому. Син приїхав до мене в гості. А я ось… Ти не зникнеш більше?
— На мою думку, зник ти, — посміхнулася вона.
У цей момент у двері подзвонили, в квартиру увійшли лікар і фельдшер.
Поки лікар слухав Лідію, фельдшер збігав за носилками. Разом із сином вони спустили Дмитра вниз.
Він весь час піднімав голову, намагаючись побачити Лідію. Коли «швидка» поїхала, Лідія без сил поплелася на зупинку. Вона йшла і згадувала, ніби все було вчора…
…Вони вчилися в одному класі. Як часто буває, довго не звертали один на одного уваги, а в одинадцятому класі між ними раптом спалахнуло кохання.
Після випускного вечора він з матір’ю поїхав до Києва. Батько вже місяць жив там, отримавши підвищення.
Він подзвонив у день від’їзду, а Ліда була у бабусі, не встигла б приїхати і попрощатися.
Спочатку вони телефонували один одному. Але мама популярно пояснила дочці, що майбутнього у них немає.
— Ти з простої сім’ї, а у нього батько тепер шишка в Києві. Не дадуть вам бути разом, не сподівайся. Розірви перша, не так боляче буде.
І Ліда написала, що не кохає його, щоб більше не дзвонив.
Вона вступила до медичного, через рік познайомилася з майбутнім чоловіком. Він був спортсмен, подавав великі надії. Після того, як вони одружилися, його запросили до столиці.
Лідія спочатку в метро вдивлялася в обличчя людей, сподівалася зустріти Діму.
Потім вона народила сина і спогади відійшли на задній план.
Через кілька років чоловік на змаганнях отримав важку травму і пішов з професійного спорту. Став викладачем фізкультури в школі.
Ніколи нічим серйозним не хворів, а тут таке. Чоловік впав у депресію.
Ліда співчувала йому, прекрасно пам’ятала, як у школі недолюблювала фізкультуру, часто ухилялася від уроків.
Загалом, чоловік не витримав і наклав на себе руки.
Ми любимо в юності з усією пристрастю і трепетом пристрасної душі. Здається, що кохання подолає всі перешкоди.
Але батьки думають інакше. І все, життя проходить окремо.
Чоловіка вона любила, але не так, як Діму. У ній залишилася жалість до нього і образа, що втік від життя, залишив їх з сином одних…
…Вдома вона не могла перестати думати про Дмитра.
Через два дні вона зателефонувала до лікарні і дізналася, що його перевели до палати з реанімації. Зварила бульйон і поїхала до лікарні.
Але в палаті його не виявилося, відвезли на обстеження. Лідія залишила банку з бульйоном на тумбочці і поїхала на роботу.
Спочатку вона ходила по відділенню, прийом у поліклініці був у другу зміну. Коли жінка увійшла до кабінету, на столі стояв букет червоних троянд.
— Ой, Лідія Вікторівна, це вам. Приніс такий гарний чоловік… — Тетяна кокетливо закотила до стелі чорні красиві очі.
Лілія підійшла і понюхала квіти. Між бутонами вона побачила записку. Дістала і розгорнула. Тетяна боком присунулася до неї. Лідія відійшла до вікна.
«Ліда, як я радий, що ми зустрілися. Я вже не сподівався. Це доля. Пробач мене. Ти врятувала мені життя.
Я обов’язково одужаю і ми поговоримо. Я ніколи не забував тебе. За бульйон окреме спасибі».
Замість підпису намальовано сердечко. Ліда посміхнулася, склала листок і поклала в кишеню халата.
— Це від вдячного пацієнта чи шанувальника? — поцікавилася медсестра.
— Виклич першого за записом, — замість відповіді сказала Лідія Вікторівна.
Вони могли б прожити разом життя, у них були б спільні діти, але життя розпорядилося інакше.
Це тільки в кіно і книгах закохані всупереч усьому і всім залишаються разом. А в житті…
А може, ще не пізно?
