Приїхавши до міста в лікарню на обстеження, Лідії довелося зупинитися в родичів по лінії її батька. Не бачилися понад двадцять років, і Віра, подивившись на неї, не змогла стриматися:
— Лідо! У тебе досі ця кофтинка ціла. Я двадцять років тому на тобі її пам’ятаю, навіть пам’ятаю, що ти її тут і купувала, а ти все ходиш у ній? Це як?
Вона втратила вигляд, розтягнулася, вицвіла. Та й соромно в такій ходити, я б не змогла. Купи собі щось нове, пристойніше…
Ліда стояла, як рак червона, не знала, що й відповісти, а потім заплакала.
— Ну-ну, Лідо, вибач, я не подумала, що так ображу тебе. Але чесно кажучи, я б не вдягла таку річ, тим паче до лікарні, в люди.
Але я чомусь підозрюю, що в тебе не все гаразд у житті, — говорила вже лагідно Віра, розуміючи, що справді в Ліди якісь проблеми.
Лідія, трохи заспокоївшись, промовила:
— Так, Вірочко, живемо з чоловіком тридцять років, і нічого хорошого я не бачила у своєму житті. Ні від чоловіка, ні від свекрухи.
Все тому, що я дуже скромна й нерішуча, не можу за себе постояти. Ось і ношу по двадцять із лишком років речі. Та мені вже нічого й не треба.
Ліда була з багатодітної родини, вона молодша, четверта.
Жили в селі. Була в неї невеличка вада: коли хвилювалася, трохи заїкалася. Мати казала, що в дитинстві її налякав сусідський бик, тому так і сталося.
Ця вада супроводжувала її все життя, це було не надто помітно, але вона через це комплексувала.
Коли вчилася в школі, Ліда переживала, що однокласники будуть з неї сміятися, намагалася вчити уроки, щоб біля дошки відповідати й не хвилюватися.
Руку сама ніколи на уроках не піднімала.
Після закінчення школи не пішла далі вчитися, теж через це.
— Як я буду складати заліки, іспити, захвилююся, почну заїкатися. Ні, я краще влаштуюся на роботу, — думала Ліда після закінчення школи.
Влаштувалася в районному місті в котельню оператором і все життя там працювала.
Не хотіла міняти місце роботи, тут вона прижилася, її всі знали. Наодинці з собою думала:
— Напевно, мене й заміж ніхто не візьме. Така я скромна. Але не можу себе перебороти, соромлюся і все тут.
Якось одного разу Валентина, колега Лідії, жінка вже за п’ятдесят, раптом стала придивлятися до неї. Валентина давно була розлучена й жила з сином Павлом. Той часто підвозив матір на роботу, іноді зустрічав.
Одного разу Валентина підійшла до Лідії:
— Слухай, я давно до тебе придивляюся. Ти скромна дівчина, працьовита.
Моєму Павлові якраз і потрібна така дружина. Він все вибирає, копається, а вибрати не може. Вирішила я взятися за цю справу. Зараз складно знайти хорошу дівчину. Давай-но я вас познайомлю.
Ліда розгубилася, навіть спочатку подумала, що вона сміється з неї, але ні, все серйозно.
Того ж дня Павло зустрів матір з роботи, а вона запросила Ліду з собою.
— Ходімо, Лідо. Пашка довезе нас додому, зайдеш до нас у гості, посидимо, поговоримо.
— Ой, тітко Валю, якось несподівано, соромлюся я так одразу й у гості.
— А ти не соромся, я тебе запрошую, а Павло в курсі, ми вчора з ним домовилися.
Ліда червоніла й блідла в гостях у Валентини, а Павло базікав. Але все-таки сподобався він їй.
Потім ще зустрічалися з ним. І незабаром він запропонував одружитися.
— Завтра поїдемо в село до твоїх батьків, і я попрошу в них твоєї руки.
Ліда зовсім розгубилася.
— Якщо погоджуся за нього вийти заміж так швидко, а раптом щось не так із ним. Я ж його зовсім не знаю, зустрічалися дуже мало.
А якщо відмовлюся, а раптом залишуся одна на все життя. Я навіть не можу сказати, що люблю його, і він мені не зізнавався.
Вона погодилася в надії, що батько, швидше за все, буде проти й не дасть згоди.
Після роботи Павло зустрів їх із матір’ю, і вони поїхали до батьків Ліди.
У них уже були готові подарунки для майбутніх родичів. Виходить, що вони навіть і не сумнівалися, що батьки погодяться.
Ліда здивувалася, як тепло прийняли Павла з матір’ю її батьки.
Їй навіть здалося, що вони одразу здогадалися, з якого приводу ті приїхали.
Коли Валентина озвучила, з якої нагоди вони тут, її батьки зраділи.
— Моєму синові подобається ваша донька, тому ми й приїхали просити руки вашої доньки, — висловилася мати, а Павло теж додав: — Так, просимо руки вашої доньки.
Так вийшло, що Ліду навіть толком і ніхто не питав, чи хоче вона заміж, усі вирішили за неї — і Валентина з Павлом, і батьки.
Ось так і вийшла заміж Ліда. Була біла весільна сукня, яку вибрала для неї свекруха з сином, вони навіть і не спитали, чи подобається їй сукня.
Весілля здебільшого готували теж вони, тому з їхнього боку було гостей удвічі більше, ніж з боку нареченої.
Можна було, звісно, Ліді порадіти, що основний клопіт взяли на себе Павло зі свекрухою.
Але й у подальшому сімейному житті з її думкою ніхто ніколи не рахувався.
Після весілля молоді жили, звісно, з Валентиною в її квартирі. Парадом повністю командувала свекруха, і перечити було марно. Як вона скаже, так і буде.
Ліда виконувала домашні справи: готувала, прибирала, прала, прасувала.
Але все робила під пильним керівництвом Валентини, потрібно було робити саме так, як вона скаже.
Свекруха вела всі підрахунки. Лідія навіть не знала, скільки отримував чоловік, бо всі гроші віддавав матері.
Якось спробувала запитати:
— Павлику, а яка в тебе зарплата?
— А навіщо це тобі знати? — грубо спитав він. — Чого тобі не вистачає?
Більше Ліда не ставила запитань. Просто іноді говорила свекрусі, що їй потрібно дещо з одягу купити, а та відповідала:
— Походиш ще й у цьому. До речей стався акуратно.
Час минав. Чоловік ніколи не ходив разом із дружиною навіть до магазину. І гості до них не приходили, і до батьків у село він її одну не відпускав.
— А що тобі там робити, тільки плітки збирати та мене обговорювати? Будеш там із батьками кістки мені перемивати.
Але сам постійно десь пропадав.
У вихідні його не було вдома, висипався й ішов у своїх справах, не розповідаючи дружині куди й навіщо.
Вона вже чекала дитину, а коли питала:
— Чому ти пізно прийшов, я не спала, переживала й чекала на тебе?
— А хто тебе просив чекати на мене? Лягай і спи, — грубо відповідав чоловік.
Зʼявилася на світ донька. Павло раптом захотів будувати будинок у селі, Ліда була дуже рада, нарешті житимуть окремо від свекрухи.
Але хоч і будував він будинок для них, проте якось поступово став віддалятися від дружини. Ліда знову чекала дитину, тут вже зʼявився у родині син.
Переїхали у свій будинок. Але щастя Ліда так і не відчувала, бо чоловік так і не бував удома, приїжджав пізно.
Одного разу Лідія йшла з магазину з сином, зупинила її знайома:
— Лідо, ти або не помічаєш справді нічого, або робиш вигляд, що тобі все одно.
— Це про що ти? — спитала знайому.
— Так Павло твій відкрито зраджує тобі, на машині своїй постійно з іншою жінкою катається.
Ліді важко було це чути, але, опанувавши себе, махнула рукою й пішла додому. Пізно ввечері спитала чоловіка:
— Пашо, це правда, що в тебе інша жінка?
Павло спалахнув і розлютився:
— А ти поменше збирай плітки, хто тобі це сказав? Ми з цією жінкою разом працюємо, ось іноді підвожу її.
А ти на себе в дзеркало хоч дивишся, на кого стала схожа? Розпустила себе, ходиш, як баба столітня, ну кому ти потрібна така?
Ліда довго плакала, не могла заснути, на той час вони вже спали в різних кімнатах.
— Якщо я така погана, навіщо тоді він одружився зі мною? — думала вона.
Але роки минали, а вони так і жили далі.
Діти виросли, донька вийшла заміж, потім і (розповідь спеціально для сайту Цей День) син одружився. Ліда, залишаючись наодинці з собою, часто замислювалася й нарешті до неї дійшло:
— Адже я тільки зараз зрозуміла, що моєму чоловікові потрібна була зручна жінка, домробітниця. Щоб я готувала, прибирала, й ростила дітей.
А Павло жив своїм життям. Тому він і вибрав мене в дружини, знаючи про те, що я все терпітиму, вірніше, свекруха йому мене порадила.
Саме про це й розповідала Лідія Вірі, та уважно слухала.
— Знаєш, Віро, якщо подивитися збоку, то схоже, що в нас ідеальна сім’я. Великий будинок, тримаємо худобу, садимо город, чоловік працює на хорошій посаді, зарплата, напевно, хороша. Я навіть і не знаю яка.
Усі гроші в нього в руках і у свекрухи. Двоє дітей, у будинку все є. А що ще потрібно для повного щастя?
Але насправді – це тільки вистава для чужих очей.
Живемо з чоловіком тридцять років, навіть трохи більше, а він усе життя мені зраджував. А я все знала й терпіла, мовчала.
Він мене й за людину напевно не вважав, і свекруха теж. Я в них у всьому винна.
А що я могла зробити, куди б пішла? Добре хоч працювала, але картку свою віддала синові, йому все грошей не вистачає, так чоловік вирішив. Я своєї зарплати й не бачу.
Продукти й усе інше купує чоловік, купує те, що вважає за потрібне.
А що потрібно мені, це нікого не хвилює. Так і живемо. Чесно кажучи, мені вже нічого й не потрібно.
Віра слухала, широко розплющивши очі.
— Лідо, так жити не можна. Тебе за людину навіть діти не вважають, уже не кажучи про чоловіка й свекруху.
Але ти сама хоч би пожаліла себе. Адже більша частина життя вже минула, у тебе скоро пенсія.
Не здумай свою пенсію віддати чоловікові чи дітям.
Вони цього не заслужили. Я б на твоєму місці давно втекла від такого чоловіка. Дивись, якщо що, приїжджай до нас.
Але Віра розуміла, що Лідія своє життя не змінить, так і житиме до кінця життя безвольною та покірною.
А чоловікові тільки цього й треба.
Але прийде ще старість, і невідомо, що чекає попереду Павла, а йому доведеться розплачуватися за образи, завдані дружині.
