Жіночий лікар хихикнув:
— Бабусю, вам би онуків няньчити, а не про “кохання” думати…
Вона просто дістала з сумочки телефон, який виглядав у її руках як витончений аксесуар, а не засіб зв’язку…
…Артем Денисович розглядав своє відображення в начищеній поверхні медичного лотка.
Він поправив ідеально укладений чубчик, ледь поглянувши на жінку, що сиділа навпроти.
У кабінеті пахло антисептиком і свіжим ремонтом, який Вероніка Павлівна колись допомагала спонсорувати.
Вона сиділа прямо, склавши руки на колінах, і уважно спостерігала за тим, як молодий лікар ліниво перегортає її медичну карту.
Йому було від сили років двадцять сім, і самовпевненість огортала його, як дорогий парфум.
Він нарешті відірвав погляд від лотка і втупився в результати аналізів, криво посміхаючись.
— Вероніка Павлівна, п’ятдесят два роки, — Артем Денисович зачинив папку з таким звуком, ніби ставив крапку в її біографії. — Ви серйозно хочете обговорити гормональну терапію для «підтримки тонусу»?
— Я прийшла за професійною консультацією, — її голос звучав рівно, без тіні роздратування. — Мої аналізи дозволяють підібрати схему, яка збереже якість життя.
Лікар відкинувся на спинку шкіряного крісла і раптом пшикнув у кулак, не приховуючи глузування.
Його очі бігали по її обличчю, вишукуючи зморшки, які вона вміло приховувала завдяки догляду та внутрішньому спокою.
— Бабусю, вам би онуків няньчити, а не про «кохання» думати, — видав він, і його голос рознісся по кабінету, вдаряючись об стерильно-білі стіни. — Природу не обдуриш, скільки б ви не витрачали на косметологів.
— Ви вважаєте, що після п’ятдесяти жінка повинна перестати існувати як особистість? — Вероніка повільно зняла окуляри в тонкій оправі.
— Я вважаю, що потрібно приймати свій вік адекватно, — він знову посміхнувся, демонструючи ідеальні зуби. — Ідіть додому, пийте кефір і не смішіть мої інструменти, марафони вам вже точно не бігати.
Вероніка Павлівна не стала сперечатися, не стала підвищувати голос і навіть не нахмурилася.
Вона просто дістала з сумочки телефон, який виглядав у її руках як витончений аксесуар, а не засіб зв’язку.
— О, скаргу пишемо? — Артем Денисович навіть не ворухнувся, продовжуючи глузувати. — У МОЗ чи відразу в газету «Сільське життя»?
Можете не старатися, — додав він, коли вона почала набирати номер. — У мене дядько в засновниках цієї клініки, мені ваші писанини по цимбалах.
Вероніка натиснула кнопку виклику і ввімкнула гучний зв’язок, поклавши телефон на край його столу.
У кабінеті пролунали гудки, які здавалися неприродно гучними в цій стерильній коробці.
— Так, слухаю, — пролунав низький, впевнений чоловічий голос, від якого Артем Денисович чомусь перестав посміхатися.
— Сашо, привіт, — Вероніка Павлівна дивилася прямо в очі лікарю. — У тебе є вільна хвилина? Я зараз у кабінеті тридцять п’ять.
— Є, — у голосі на тому кінці дроту почулася миттєва напруга. — Щось сталося? Тобі погано?
— Ні, зі мною все добре, — вона злегка нахилила голову набік. — Тут один молодий фахівець дуже переживає за мій вільний час і радить мені почати в’язати шкарпетки.
— Зараз буду, — коротко кинув голос, і зв’язок обірвався.
Артем Денисович нервово поправив халат, відчуваючи, як впевненість починає вислизати з-під пальців.
Він спробував повернути на обличчя маску зневаги, але губи його злегка тремтіли.
— Ой, ну страшно ж як! — вигукнув він, хоча в голосі вже не було колишньої сили. — Папіка покликали чи чоловіка-пенсіонера з тростиною?
— Зараз побачите, — Вероніка Павлівна знову наділа окуляри і почала розглядати плакат на стіні, немов лікаря більше не існувало.
Двері відчинилися рівно через хвилину, причому без жодного стуку, з коротким і різким звуком удару об стопор.
До кабінету увійшов Олександр Вікторович — головний лікар клініки, чоловік з важким поглядом і розворотом плечей, який змушував підлеглих випрямлятися.
Артем Денисович підскочив зі свого місця так жваво, що ледь не впустив стілець.
Його ручка покотилася по столу, зачепивши лоток, в якому він хвилину тому милувався собою.
— Олександре Вікторовичу! — забелькотів він, намагаючись зобразити робочу метушню. — А я тут…
Пацієнтці пояснюю протоколи вікових змін. Вона просто не так зрозуміла специфіку медичного гумору.
Головний лікар навіть не подивився в бік підлеглого, він пройшов повз нього, немов повз порожнє місце.
Олександр підійшов до Вероніки Павлівни, нахилився і дбайливо поцілував її в щоку.
— Привіт, мамо, — він уважно вдивлявся в її обличчя. — Тиск у нормі? Цей… естет тебе не сильно засмутив?
У Артема Денисовича відвисла щелепа, і в цей момент він став схожий на викинуту на берег рибу.
Звук краху його надій на блискучу кар’єру під крилом дядька-засновника був майже фізично відчутний.
— Мамо?! — сипло вичавив він, хапаючись за край столу. — Це… ваша мама? Але в картці інше прізвище…
— Я змінила прізвище після розлучення, — Вероніка Павлівна посміхнулася синові. — А твій співробітник, Саша, дуже турботливий. Він вважає, що в моєму віці життя закінчується кефіром.
Олександр Вікторович повільно повернувся до підлеглого, і його погляд став таким важким, що Артем, здавалося, став на кілька сантиметрів меншим.
— Артем, ти щойно зробив найбільшу помилку у своїй недовгій практиці, — голос головного лікаря вібрував від стримуваного гніву. — І справа навіть не в тому, що це моя мати.
— Я просто… я хотів як краще… — забелькотів лікар, відступаючи до стіни. — Статистика, ризики… я ж хірург за освітою, я звик до конкретики.
— Ти був хірургом, — відрізав Олександр. — Але, мабуть, забув, що лікар — це перш за все етика, а не тільки вміння тримати скальпель.
— Сашо, не треба так різко, — Вероніка Павлівна примирювально торкнулася рукава сина. — Хлопчик просто турбується про демографію. Він упевнений, що я підходжу тільки на роль бабусі.
— Дядько-засновник тебе не врятує, Артем, — Олександр дивився на нього як на прикру перешкоду. — За хамство і порушення деонтології у нас звільняють без розмов. Але мама у мене дійсно добра.
— Дуже добра, — підтвердила Вероніка Павлівна, і в її очах промайнув лукавий вогник. — Тому, Сашо, не звільняй його.
Переведи його на ділянку ведення жінок при надії, у філію на околиці, там якраз не вистачає робочих рук.
— Але я ж естет! Я операційний фахівець! — майже завив Артем, уявляючи нескінченні черги і скарги на токсикоз.
— Був естетом, став писарем, — жорстко підсумував Олександр. — Будеш заповнювати обмінні картки і слухати історії про печію. Рік. Без премій і надій на підвищення.
Артем Денисович, понуривши голову і волочачи ноги, пішов до виходу з кабінету, зачіпаючи плечем дверний косяк. Він більше не дивився в дзеркальні поверхні.
Олександр зачинив за ним двері, видихнув і сів на край столу, навпроти матері.
Він виглядав втомленим, але в його очах світилася щира любов.
— Ну, мамо, ти даєш, — він похитав головою. — Навіщо ти взагалі до нього пішла? Могла б відразу до мене зайти, я б порадив найкращого фахівця.
— Хотіла перевірити, як працюють твої кадри на «передовій», — Вероніка Павлівна загадково посміхнулася і відкрила сумочку. — Той хам мав рацію в одному: онуків няньчити — це добре.
— Мамо, про що ти? — Олександр нахмурився. — У мене поки що в планах тільки робота, ти ж знаєш.
— Не зовсім про твоїх дітей мова, Сашо, — вона дістала складений навпіл аркуш і поклала його на стіл перед сином.
Це був результат УЗД, зроблений вранці в іншій клініці, де її ніхто не знав.
Олександр взяв аркуш, пробіг очима по рядках, і його обличчя почало стрімко бліднути.
— Мамо… Що це? — його голос зірвався на шепіт. — Це… твоя дитина? Сім-вісім тижнів? Але як…
— Моя, — сяяла Вероніка Павлівна, і в цей момент вона виглядала молодшою за свого сина. — І мого нового чоловіка.
Він майже твого віку, до речі. Ми вирішили, що життя занадто коротке, щоб слухати поради про кефір.
Олександр схопився за серце та інстинктивно потягнувся до тонометра, що лежав на столі.
Його світ, побудований на суворих медичних протоколах, щойно перевернувся з ніг на голову.
— Мамо… Ти мене просто спантеличила, — видихнув він. — Я думав, ти пішла за вітамінами, а ти… Ти уявляєш, який це ризик у твоєму віці?
— Ризик — це прожити решту років, в’яжучи шкарпетки, — вона підвелася з крісла і поправила свою довгу спідницю. — А ти давай, приходь до тями.
— Тобі ще пологи у власної матері приймати, — додала вона, підходячи до дверей. — Ти ж у нас найкращий лікар у місті, я нікому іншому не довірюся.
І няньчити братика чи сестричку теж допомагатимеш, бо ми з чоловіком плануємо полетіти на Балі відразу після виписки.
Вероніка Павлівна вийшла з кабінету легкою, пружною ходою, залишивши сина в стані легкого шоку.
Вона знала, що він впорається, тому що вона виховала його сильним.
А в коридорі вона на секунду затрималася біля дзеркала. Вероніка Павлівна не шукала зморшок.
Вона просто дивилася в очі жінці, яка знала: списувати себе з рахунків — це найбільша помилка, яку можна зробити в житті.
По дорозі до виходу вона бачила Артема, який з понурим виглядом складав свої речі в коробку.
Він проводжав її поглядом, в якому більше не було ні краплі глузування — тільки усвідомлення того, що світ набагато складніший і дивовижніший, ніж написано в підручниках зі статистики.
Вероніка Павлівна вийшла на вулицю, вдихаючи свіже повітря на повні груди. Попереду було багато труднощів, безсонних ночей і косих поглядів, але її це не лякало.
У п’ятдесят два роки вона починала новий розділ, і цей розділ обіцяв бути дуже цікавим.
