Ліза здивовано дивилася на стареньку:
— Я так і не зрозуміла, що вам потрібно?
— Та ось познайомитися зайшла, та млинців тобі принесла на сніданок. Я твоя сусідка, Катерина Петрівна.
— О сьомій ранку прийшли знайомитись?
— Так на роботу ж треба збиратися, коли ж іще. Нормальні люди зранку снідають і йдуть працювати.
Ліза не вважала себе нормальною людиною. Вона звикла працювати ночами, а вставати в обід.
Дівчина створювала ілюстрації, і вночі, в тиші, приходили найкращі ідеї.
Лізі було прикро, що її розбудила якась там сусідка. Вона знала, що вже навряд чи засне, а це означає, що сьогодні робоча продуктивність буде дорівнювати нулю.
— Ну заходьте знайомитися. На роботу я не збираюся, так що чаю випити з вами час знайдеться.
Катерину Петрівну не треба було довго вмовляти. Вона була самотньою і завжди була рада поговорити.
— Лізонька, ти нещодавно в’їхала? Не бачила тебе.
Раніше тут жила літня пара, а потім квартира стояла порожня. І чого стояла, коли можна було здавати і гроші гребти.
— Так ось і вирішили гроші гребти! Здали її мені. Я якраз захотіла від батьків окремо пожити, ось так тут і опинилася.
— А я тут із заміжжя живу…
Дві години розповідала про своє життя Катерина Петрівна. Ліза втомилася, але вигнати сусідку не могла, не дозволяло виховання.
Старенька виявилася цілком милою і доброзичливою, тільки аж надто балакучою. Побачивши, що дівчина почала позіхати, сусідка зібралася додому.
— Ой, заговорила я тебе, піду. Заходь, не соромся! Я завжди вдома. Важко вже ходити далеко, ноги зовсім не ті.
Після відходу сусідки, Ліза вирішила сходити погуляти поки по незнайомому їй району.
Рішення про переїзд дівчина давно виношувала в своїй голові. Батьки ніяк не хотіли миритися з її роботою ночами. Бачите, вона не дає їм спати.
Та Ліза нікому не заважала — малювала тихенько у себе в кімнаті. А може це був привід, і батьки просто хотіли позбутися дорослої дочки.
У свої двадцять сім років вона жодного разу не думала про те, щоб жити окремо. Її цілком все влаштовувало.
Однак останній рік мати почала чіплятися до Лізи з кожного незначного приводу: то вона довго спить, то в магазин не ходить, то не готує, то на дачу не їздить.
Всі причіпки переростали в скандали і жити з батьками стало неможливо. Тому, як тільки трапився хороший варіант, вона, не роздумуючи, переїхала.
По закінченню прогулянки, Лізі зовсім перехотілося спати, і вона вирішила попрацювати. Але це їй не вдалося. Знову пролунав стукіт у двері.
— Лізонька, ходімо пообідаємо, одній мені нудно.
— Я попрацювати хотіла… Ну добре, ходімо.
Того дня дівчина так і не сіла за роботу. Добре, що терміни не піджимали і можна було трохи полінуватися.
Наступний день почався знову зі стуку. Тільки тепер стукали не в двері, а в стіну.
— Та щоб вас! Тут взагалі дадуть мені поспати?
Стукіт не припинявся, і дівчина вирішила встати та поснідати, а можливо і попрацювати, в найближчому кафе.
Опинившись в досить милому закладі неподалік, Ліза сумно зітхнула. Всього кілька днів без батьків, а вона вже сумує за рідним домом.
Хотіла зателефонувати матері, але швидко передумала — ще вирішить, що дочка не може жити самостійно.
У кафе теж не вдалося попрацювати. Люди, що проходили повз, тільки й робили, що відволікали її. Вона не звикла працювати в таких умовах. Їй потрібна тиша.
Піднімаючись до квартири, дівчина зустріла Катерину Петрівну.
— Ой, напевно, ми тебе розбудили? Онук приходив поличку прибити, а він зранку тільки може. Увечері ніяк.
— Розбудили, розбудили, — пробурмотіла Ліза.
Таке сусідство починало її дратувати. День пролетів непомітно. Ліза намагалася малювати, але виходила якась нісенітниця.
Самостійне життя з кожним днем здавалося якоюсь дурістю і було непереборне бажання повернутися до звичного життя.
Весь наступний день Ліза провела в квартирі і старанно працювала. На стукіт і голос сусідки не відповідала.
Раптом, ввечері пролунав скрегіт дверей. Виглянувши в передпокій, дівчина онімівши — замість дверей тепер була дірка.
— Ой, дитинко, як я за тебе злякалася. Ти чому не відповідаєш, вже думала, що сталася біда. Ось майстра і викликала. Ой, яка неприємність. Зараз заново поставимо.
У Лізи зник дар мови. Їй хотілося накричати на стареньку за її ініціативу, а з іншого боку, ніби як та хвилювалася за неї.
До полуночі тривала ця дверна пригода, ще й заплатити майстру довелося подвійну ціну.
Кілька днів було спокійно. Катерина Петрівна гостювала у родичів і не дошкуляла Лізі.
Дівчина з жахом передчувала приїзд старенької і нові неприємні події. І вони не змусили себе чекати.
Разом із сусідкою приїхав її онук. Тепер музика гуркотіла цілий день.
— Можна зробити тихіше? — у Лізи вже лопнуло терпіння.
— Ой, заважає тобі Ванечка, так? Та ти як я — одягни беруші і нічого не чути тоді. Не переживай, він скоро поїде.
Ванечка поїхав тільки через тиждень. Весь цей час Ліза тільки й робила, що гуляла та спала, перебувати вдома було неможливо.
Вона жила тут всього місяць, а вже хотілося тікати звідси без оглядки.
— Катерина Петрівна! Ви можете не приходити до мене? — набралася Ліза сміливості. — Ви не даєте мені спати вдень і працювати ввечері! Якщо мені щось знадобиться — я сама прийду до вас і попрошу.
— Ну добре.
Сусідка стиснула губи і пішла. Дівчина зраділа, що вдалося так швидко домовитися. Тепер на неї чекає спокійне і розмірене життя.
Однак вранці знову пролунав стукіт у двері.
— Громадянка Симонова?
— Так…
— Я місцевий дільничний, Ілля Миколайович. На вас надійшла скарга.
— На мене? Від кого? Та я нічого такого не роблю!
— Як не робите? А ось сусіди пишуть, що ви їм спокійно жити не даєте. То шумите ночами, то погрожуєте.
Ліза була обурена.
— Кому це там я не даю жити?
Катерина Петрівна виглянула зі своєї квартири:
— Добрий день, Ілля Миколайович! Ось яка галаслива сусідка нам дісталася. Господарям дзвонила, але вони й слухати нічого не хочуть, трубки кидають!
— Розберемося. Можна увійти?
Ліза відступила. Старенька теж приготувалася заходити, але дільничний її зупинив.
— Ви йдіть відпочивайте, Катерина Петрівна. Розберуся і відразу до вас.
— Ви вже суворіше з цією молоддю!
Ліза не могла зрозуміти, як за короткий час сусідка з милої і доброї перетворилася на злісну стару.
Ілля Миколайович виявився молодим, приємним чоловіком.
— Ви б це, Лізонька, їхали звідси. Життя вона вам не дасть.
— Хто не дасть? Катерина Петрівна?
— Саме вона.
І місцевий дільничний почав розповідати про стареньку цікаві речі.
Літня пара, в чиїй квартирі дівчина жила, вирішили продати свою квартиру і виїхати в інше місто.
Катерина Петрівна відразу вирішила придбати її для свого онука. Однак сусіди навідріз відмовилися продавати їй житло.
За роки сусідства вони стільки від неї витерпіли і вирішили теж насолити. Однак і продати їм її не вдалося.
Коли приходили потенційні покупці, старенька вже була напоготові: під’їзд перетворювався на звалище. Вона навіть приводила місцевих безхатьків.
Все це відлякувало людей, а Катерина Петрівна була тут як тут:
— Може все ж я куплю?
Та господарі були категорично проти. Вони вже люто ненавиділи стареньку.
Тоді вони вирішили здавати квартиру. Яка різниця студентам, в яких умовах жити, думали вони.
Але і тут сусідка придумала свій план. Спочатку вона була милою і доброю, а потім починала доводити мешканців: скарги на сусідів від неї були у всіх інстанціях.
Ніхто не міг витерпіти це довго і люди з’їжджали. А старенька раділа.
Ліза слухала розповідь і не могла повірити в почуте — хіба можуть люди бути такими дволикими.
— А ви знаєте, я, напевно, все-таки тут залишуся. — У дівчини з’явився блиск в очах. — Якщо я впораюся зі старенькою, значить я все зможу!
Дільничний сумно подивився і пішов. Бачив він таких азартних у своєму житті і нічим хорошим це не закінчувалося.
Однак у Лізи все вийшло.
Спочатку вона зв’язалася з господарями і домовилася про купівлю квартири. Вони дуже зраділи і з задоволенням позбулися такої нерухомості.
Довелося, звичайно, влізти в борги, але навіть це не злякало дівчину.
Потім вона познайомилася з усіма сусідами і ненавмисно повідомила, що Катерина Петрівна дуже погано себе почуває і їй потрібна допомога.
У соціальні служби дівчина теж повідомила про самотню бабусю, яка потребує уваги.
Катерина Петрівна дуже здивувалася, коли всі до неї почали приходити і пропонувати свою допомогу та підтримку.
Спочатку вона відмовлялася, але потім увійшла у смак. Тепер старенька грала іншу роль – роль безпорадної і немічної. Їй сподобалася загальна турбота людей.
А Ліза нарешті змогла спокійно жити і працювати.
Вона помирилася з батьками, які були дуже здивовані самостійністю дочки. Облаштувала свою квартиру і навіть зайнялася своїм особистим життям – дільничний став частим гостем у неї.
Коли вони зустрічаються з Катериною Петрівною, старенька зазвичай підморгує і каже:
— Ну Лізо! Ну хитра дівка ти!
