Пронизливий жовтневий вітер бив в обличчя колючими краплями дощу. Аріна дивилася на поїзд, що віддалявся, і всередині все стискалося від розчарування.
– Запізнилася…
Вперше за п’ятнадцять років регулярних поїздок додому – запізнилася.
«Немов у якомусь кошмарі», – подумала вона, машинально поправляючи вибите вітром пасмо волосся.
Платформа виглядала безлюдною і похмурою, лише жовті ліхтарі відбивалися в калюжах, малюючи химерні візерунки.
– Наступний поїзд тільки вранці, – байдуже кинула касирка, не відриваючись від кросворду. – Може, автобусом?
«Автобусом… – Аріна скривилася. – Шість годин тряски по розбитій дорозі? Ні, вже точно ні».
Телефон завибрував – дзвонила мама. Аріна завагалася, дивлячись на екран, але відповісти не наважилася.
Навіщо хвилювати? Краще просто повернутися додому – ключі завжди при ній.
Таксі мчало порожніми вулицями, і місто за вікном здавалося декорацією – нереальним, плоским.
Водій щось бурмотів про погоду і пробки, але Аріна не вслухалася. Всередині зростало дивне відчуття – суміш тривоги і передчуття.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихала знайомі з дитинства запахи: смаженої картоплі з третього поверху, прального порошку, старого дерева. Але зараз в цій звичній мелодії з’явився якийсь фальшивий акорд.
Ключ повернувся в замку несподівано туго, ніби двері пручалися. У передпокої панувала темрява і тиша – батьки явно спали.
Аріна навшпиньки пройшла до своєї кімнати, намагаючись не шуміти. Увімкнувши настільну лампу, вона озирнулася.
Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмідь на ліжку – релікт дитинства, з яким мама так і не розлучилася. Але щось було не так. Щось змінилося.
Може, справа була в тиші? Не у звичайній нічній тиші, а в якійсь іншій – щільній, гнітючій, схожій на передгрозову тишу. Немов будинок затамував подих, чекаючи чогось.
Аріна дістала ноутбук – робота нікуди не поділася. Але, потягнувшись до розетки за столом, випадково зачепила якусь коробку. Та зісковзнула з полиці, розсипавши вміст по підлозі.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з вицвілими марками.
І фотографія – стара, із загнутими куточками. Молода мама – зовсім дівчинка – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.
Перша сльоза впала на фотографію, перш ніж Аріна усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – розмашистий, впевнений, абсолютно чужий.
«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Кожен день думаю про тебе, про нашу…
Вибач, навіть писати страшно – про нашу дочку. Як вона? Схожа на тебе? Чи пробачиш ти мені колись за те, що поїхав?»
Серце забилося як божевільне. Аріна схопила наступний лист, потім ще один. Дати – 1988, 1990, 1993… Все її життя було розписане в цих листах чужим почерком.
«… бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більшим за неї саму. Я не наважився підійти…»
«… п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віра, може, настав час?..»
У горлі стояв ком. Аріна машинально увімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило з темряви старе фото.
Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібною увагою. Високе чоло, розумні очі, трохи глузлива посмішка.
Господи, та у неї ж його ніс! І цей характерний нахил голови…
– Аріночко? – тихий голос матері змусив її здригнутися. – Ти чому не попередила, що…
Віра Павлівна завмерла в дверях, побачивши розсипані по підлозі листи. Фарба злилася з її обличчя.
– Мамо, хто це? – Аріна підняла фотографію. – Тільки не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…
Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.
– Микола… Микола Сергійович, – голос звучав глухо, ніби з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилася в минулому…
– Історія? – Аріна майже кричала пошепки. – Мамо, це ж все моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…
– Тому що так було потрібно! – у голосі матері прорвався біль. – Ти не розумієш, тоді все було інакше. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.
Тиша обрушилася на кімнату важкою ковдрою. Десь далеко прогримів поїзд – той самий, на який Аріна сьогодні запізнилася.
Випадковість? Або доля вирішила, що настав час правді вийти назовню?
Вони просиділи до самого світанку. За вікном повільно світлішало небо, а в кімнаті витав гіркуватий запах остиглого чаю і недомовлених зізнань.
– Він викладав зарубіжну літературу, – Віра Павлівна говорила тихо, немов боячись злякати спогади. – Прибув за розподілом до нашої школи.
Молодий, чарівний, декламував вірші напам’ять… Всі дівчата втрачали голову поряд з ним.
Аріна дивилася на матір і не впізнавала її. Куди поділася її звична витримка? Перед нею була зовсім інша жінка – юна, пристрасна, з блиском в очах.
– А потім… – мати запнулася. – Я дізналася, що при надії. Ти навіть не уявляєш, що почалося!
Його батьки категорично проти «провінційної інтрижки», мої наполягали на репутації…
– І ви просто… здалися? – Аріна не могла приховати розчарування.
– Його перевели в інше місто. Терміново, без пояснень. А через місяць познайомили з твоїм… – вона замовкла, – з Сергієм Петровичем. Надійна людина…
«Надійний, – відлунням пролунало в голові Аріни. – Як старий комод. Як люстра. Як все в цій квартирі».
– Але листи… Навіщо ти їх зберігала?
– Тому що не змогла викинути! – вперше за ніч у голосі матері прорвався справжній біль. – Це було все, що залишилося. Він писав щомісяця, потім рідше… Але писав.
Аріна взяла останній лист. Дата – три роки тому.
«Дорога Віра! Я переїхав до Умані, купив будинок на Липовій вулиці. Можливо, колись… Завжди твій, Н.»
– Умань, – повільно промовила Аріна. – Це ж всього чотири години їзди звідси?
Мати здригнулася:
– Навіть не думай! Аріночко, не треба турбувати минуле…
– Минуле? – Аріна підвелася. – Мамо, це не минуле. Це сьогодення. Моє сьогодення. І я маю право знати його.
За вікном остаточно світало. Новий день вимагав рішучих дій.
– Я вирушаю туди, – твердо заявила Аріна. – Сьогодні ж.
І вперше за цю нескінченну ніч вона відчула, що робить правильний вибір.
Місто зустріло Аріну холодним вітром і мрячним дощем.
Воно здавалося застиглим у часі: старі двоповерхові будинки, рідкісні перехожі, тихі вулички, ніби зійшли зі сторінок провінційних романів.
Липова вулиця знаходилася на околиці. Аріна йшла повільно, вдивляючись у номери будинків. Серце калатало так, що, здавалося, його стукіт чути на всю вулицю.
Будинок 17. Невеликий, охайний, із фіранками на вікнах і жовтими айстрами в палісаднику. Хвіртка була не зачинена.
«Що я йому скажу? – промайнуло в голові. – Здрастуйте, я ваша дочка?»
Але вирішувати не довелося.
На ганок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підвів очі, і книга випала з його рук.
– Віра? – прошепотів він. – Ні… не Віра…
– Я Аріна, – її голос тремтів. – Аріна Сергіївна… хоча тепер я не впевнена в своєму по батькові.
Микола Сергійович зблід і схопився за перила ганку.
– Господи… – тільки й зміг вимовити він. – Заходь… заходь же!
У будинку пахло книгами і свіжозвареною кавою. Всюди стояли полиці, заставлені томами книг.
На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюблена картина Аріни з дитинства.
– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився з чашками. – Але уявляв його тисячу разів інакше…
– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося само собою.
Він завмер, тримаючи турку над плитою.
– Тому що був слабкий, – просто відповів він. – Тому що повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.
У його голосі був такий щирий біль, що в Аріни защеміло серце.
– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись над її головою, – щороку в твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…
Він підвівся і відчинив двері в сусідню кімнату. Аріна не стримала здивованого вигуку.
Уздовж стіни вишикувалися акуратні стоси книг, кожна прикрашена стрічкою-закладкою.
– Перше видання «Аліси в Країні чудес» – тобі на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з авторськими ілюстраціями – на сім… Я вибирав те, що хотів би прочитати разом із тобою.
Аріна провела пальцями по корінцях. Тридцять років невисловлених слів, тридцять років непрочитаних історій.
– А це… – він дістав пошарпаний томик, – твоя перша публікація. Літературний альманах, оповідання «Листи в нікуди». Я впізнав твій почерк – ти пишеш так само, як я.
– Ви стежили за мною? – Аріна не могла зрозуміти, злитися їй чи плакати.
– Не стежив. Просто… існував поруч. Як відлуння, як відображення в рябому дзеркалі.
Вони розмовляли до самого вечора. Про книги і вірші, про нездійснені надії і втрачені шанси.
Про те, як він спостерігав за її випускним – ховався за деревами у дворі школи. Про те, як надсилав анонімні відгуки на її перші статті.
Коли за вікном опустилася темрява, Аріна раптом усвідомила, що вже кілька годин називає його «татом». Це слово саме злітало з губ, природне, як повітря.
– Мені час, – вона підвелася. – Мама, мабуть, місця собі не знаходить.
– Передай їй… – він запнувся. – Хоча ні. Я сам напишу. В останній раз.
Біля хвіртки він раптово окликнув її:
– Аріна! Ти… зможеш колись пробачити мене?
Вона обернулася. У сутінках його силует здавався розпливчастим, немов танув у тіні.
– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам треба багато чого надолужити.
Через тиждень Віра Павлівна отримала лист. Останній. У ньому було всього три слова: «Приїжджай. Я чекаю».
А ще через місяць вони вперше зібралися за одним столом – всі разом.
І виявилося, що кохання, як стара книга, не втрачає своєї цінності з часом. Потрібно лише набратися сміливості і відкрити першу сторінку.
