Люба завжди мріяла про доньку. З самої юності бачила себе тільки мамою дівчинки.
Заміж вона вийшла пізно, тому її мрія довго не здійснювалася. Але буквально через кілька місяців після одруження з’явилися всі симптоми омріяного стану, і похід до лікаря це підтвердив.
А через вісім місяців Люба народила… Хлопчика. Вона навіть ошелешилася від цих перших слів акушерки.
— Як, у мене хлопчик? — здивувалася вона. — Має ж бути дівчинка!
У ті роки в поліклініках малих містечок не було апаратів УЗД, що допомогли б визначити стать дитини. Але і без цього Люба була на сто відсотків впевнена в тому, що в неї буде дівчинка.
— Обміну та поверненню не підлягає, — м’яко пожартувала та посміхнулася акушерка.
Чи то від розпачу, що у неї народився хлопчик, чи то просто за збігом різних обставин, але на сьомий день після пологів, тільки-но виписавшись з пологового будинку, Люба потрапила до лікарні з дуже серйозним запаленням.
Вона довго не хотіла їхати — не могла залишити на чоловікові і свекрусі новонародженого Микитку, тому потрапила до лікарні, коли температура була під сорок.
Її терміново відправили на чистку, потім кілька днів вона лежала під крапельницями. Одужала доволі швидко, але проблеми зі здоров’ям з того дня довго переслідували її.
І саме це злощасне запалення, на думку лікаря і за переконанням самої Люби, призвело до того, що більше дітей у неї не було, як вони з чоловіком не намагалися в подальшому.
Микита ріс чудовим хлопчиком – добродушним, товариським, дуже славним.
Люба хоча і зітхала іноді про нездійснену мрію про доньку, в цілому була щаслива в своєму материнстві.
Минали роки, і ось Микита давно вже перестав бути хлопчиком, а став цілком успішним молодим чоловіком.
Син закінчив вуз за спеціальністю програмування, влаштувався на високооплачувану роботу…
На думку Люби, тут би вже час і одружитися, дивись, і онучка у неї з’явиться. Але Микита з цією справою не поспішав.
Ні, дівчат у нього було багато, так що пару разів Люба навіть зганьбилася, назвавши Олену Катею, а Катю Олею. Але, мабуть, серед усієї цієї безлічі дівчат так і не знайшлася та єдина.
А потім Микита поїхав до столиці. Йому запропонували чудову посаду, про яку він міг тільки мріяти.
Звичайно, батьки були раді за нього, але розставання з єдиним сином здавалося Любі справжньою катастрофою.
Чоловік в останні роки сильно захопився дачею і пів року проводив там, а Люба не особливо полюбляла сільські принади життя і віддавала перевагу походам в театр і на виставки.
Вечорами ж вона звикла вести ґрунтовні розмови з сином за чашкою чаю і смачненьким печивом чи пирогом.
Тепер же вона відчула наближення самотності, а разом з нею і старості. Тільки їхній улюбленець кіт Буся і залишався з нею.
Через рік, зрозумівши, що Микиту в рідне місто тепер ніякими смаколиками не виманити, батьки зібралися їхати до нього в гості.
Син сам запропонував і купив їм квитки. Постало одне питання – з ким залишити Бусю. І тут допоміг Микита:
— Давай я когось із своїх знайомих дівчат попрошу, — запропонував він.
Люба погодилася, робити нічого – всі її подруги, як на зло, теж роз’їхалися, і просити було зовсім нікого.
Через пару годин син передзвонив і повідомив:
— Все, мамо, я знайшов. Пам’ятаєш Олену? Тільки це, можна вона у вас поживе? А то у неї там проблеми якісь…
— Гаразд, — невпевнено промовила Люба. — Нехай поживе, якщо потрібно.
— І ще, у Олени донька маленька, нічого? Вона обіцяла, що та Бусю не ображатиме і малювати на стінах теж не буде.
Люба занепокоїлася — залишити квартиру невідомій дівчині, та ще й з дитиною? Але вона була доброю жінкою, і почувши, що у дівчини проблеми, подумала, що може й справді варто пустити її.
Вони їхали на цілий місяць, термін великий, хто ще погодиться за котом стільки прибирати та голувати його.
— Нехай приїжджає, — зважилася Люба.
Коли Олена приїхала, Люба відразу її згадала — їй завжди подобалася ця жвава і весела дівчина, така схожа за вдачею на її сина.
«Ідеальна пара б вийшла», — вкотре подумала вона.
За руку Олена тримала дівчинку років двох, а в другій руці величезну валізу. Олена відразу кинулася дякувати за можливість пожити цілий місяць, обіцяла доглядати за котом і тримати все в порядку.
Люба не стала ходити околясами і поцікавилася, що ж у дівчини за труднощі такі, що їй жити ніде.
І Олена все чесно розповіла – народила дитину в цивільному шлюбі, з чоловіком розлучилася, аліменти він платить копійчані, а в садок доньку ще не беруть.
Живе у подруг, іноді у батьків вдома, але там цілий натовп живе – у двокімнатній квартирі батьки, сестра Олени та її чоловік, і двоє їхніх дітей.
Ось візьмуть доньку в садок, вона вийде на роботу і зможе зняти кімнату та жити спокійно, нікому не заважати.
До Києва Люба поїхала спокійна – Олена здалася їй досить серйозною і відповідальною.
Так воно і було – коли вони з чоловіком повернулися додому, все було в ідеальній чистоті і порядку.
А кіт Буся – ось зрадник! – замість того, щоб ластитися до господині, впевнено застрибнув на коліна до Олени і задоволено там замуркотів.
Валіза Олени була вже зібрана і стояла біля порога.
– І куди ти зараз підеш, дитинко? – запитала Люба.
– До батьків знову, – зітхнула Олена. – Більше нікуди поки що.
Люба трохи подумала, подивилася невпевнено на чоловіка і сказала:
– Якщо хочеш, залишайся у нас. Ми зовсім не будемо проти. Правда, Ігор? Місця у нас багато…
Чоловік розсіяно кивнув – він завжди погоджувався з Любою, що б вона не запропонувала.
Олена почервоніла, розгубилася і сказала:
— Та що ви, ми вам заважати будемо… Я б, звичайно, з радістю, але…
— Як ти нам заважатимеш, — відмахнулася Люба. — У Ігоря дачний сезон вже на носі, він знову до зими там пропадатиме, а мені все ж не одній тут нудьгувати.
Так і вирішили — Олена з донькою поживуть поки тут, до осені, а там дівчинці якраз виповниться три рочки, зможе піти в садок і проблеми Олени почнуть потихеньку вирішуватися.
Восени Олена нікуди не поїхала – за цей час Люба так прив’язалася до малечі та її мами, що й чути не хотіла про жодний переїзд.
Люба й сама собі в цьому не зізнавалася, але здійснилася її давня мрія – тепер у неї ніби була донька.
Ні, звичайно, у Олени була своя мама, яка кілька разів приїжджала в гості і теж дуже сподобалася Любі.
Олена була їй як дочка, якою вона могла б стати, вийшовши заміж за Микиту.
Але Микита так ні на кому і не одружився, а ось Оленка вийшла заміж через три роки, і тільки тоді з’їхала від Люби.
Але часто приїжджала її провідати, а ще частіше залишала маленьку Вірочку погостювати – та називала Любу бабусею і дуже любила. Мрії все-таки іноді здійснюються…
