— Любить вона! — аж підскочила Зоя Іванівна. — Стара коза! На десять літ за нього старша! Що ти йому дати можеш, окрім своїх проблем? Наречена, теж мені, знайшлася!
***
На сходовій клітці, біля самих дверей, поміж торбами та іншим багажем, стояли Дмитро і Марія Степанівна.
Жінка, що виглядала помітно старшою за свого супутника, нервово стискала ручку невеликого чемоданчика на коліщатках.
— Може, все ж таки не треба, Дмитре? — тихо, майже благально прошепотіла вона. — Я боюся…
— Не бійся, — твердо відповів Дмитро, дивлячись на двері. — Це і мій дім теж. — І рішуче натиснув кнопку дзвінка.
На кухні в Ніни Петрівни затишно булькотів борщ для її Дмитрика, єдиного сина.
Сьогодні він обіцяв бути раніше. “Хлопчик мій”, — посміхнулася вона своїм думкам, передчуваючи, як його обійме.
Різкий дзвінок у двері змусив її здригнутися. Ніна Петрівна поспішила відкрити.
На порозі стояв Дмитро, а поруч із ним — незнайома жінка, з погаслим і зацькованим поглядом. Біля їхніх ніг нагромадилося кілька валіз.
Дмитро ступив уперед, затуляючи собою супутницю, і випалив слова, які приголомшили Ніну Петрівну, наче грім серед ясного неба:
— Мамо — це Марія Степанівна. Тепер вона житиме з нами.
Не чекаючи відповіді, він підхопив частину багажу й рішуче увійшов до квартири, злегка відтіснивши приголомшену матір плечем.
— Маріє, заходь, не бійся… — кинув він через плече своїй супутниці, яка боязко ступила слідом за ним через поріг.
1. Важка розмова
Тиша у вітальні аж дзвеніла.
Ніна Петрівна, бліда, з відсутнім поглядом, застигла посеред кімнати.
Марія Степанівна сиділа на стільці біля стіни, втиснувшись у нього так, ніби хотіла стати невидимою; вуха в неї палахкотіли.
Дмитро нервово ходив по кімнаті.
Спочатку в Ніни Петрівни промайнула дика думка: може, в жінки біда? Пожежа? Пограбували? І Дмитрик, добре серце, просто дав їй прихисток на якийсь час?
— Мамо, та ти сядь, чого ти, — порушив мовчання Дмитро.
Ніна Петрівна механічно опустилася на краєчок дивана.
Не встигла вона сісти, як син продовжив, кваплячись викласти все:
— Ну, загалом, так… Ми з Марією Степанівною… з Марією… колеги. Вона бухгалтер у нас… У неї… проблеми з чоловіком. Дуже серйозні. Їй довелося піти, жити зараз зовсім ніде.
У серці матері блиснула слабка надія. “Просто допомогти”, — подумала вона з полегшенням. — “Мій хлопчик…”
Але Дмитро продовжив, і надія розбилася вщент:
— І… ми з Марією… ми разом. У нас усе серйозно. І будемо жити разом. Тут. Поки…
Ніна Петрівна відчула, як крижаний холод сковує її зсередини. Разом? Із цією… жінкою?
Вона дивилася на сина і не впізнавала його. Марія Степанівна сиділа все так само, зіщулившись, дивлячись у підлогу. Їй було відчайдушно соромно.
Настала важка пауза. Стук серця відлунював у вухах Ніни Петрівни.
— Мамо, ти… чаю, може, поставиш? — голос Дмитра прозвучав невпевнено.
Вона не розчула. Ніби була під водою.
— Чайник постав, кажу! — повторив син трохи голосніше.
— Та… та… — Ніна Петрівна піднялася, як автомат, і пішла на кухню. Ноги були ватяними.
Дмитро провів її поглядом і, кивнувши Марії, повів її до своєї кімнати.
Залишившись сама на кухні, Ніна Петрівна притулилася чолом до холодного кахлю. Думки вихором неслися в голові:
“Боже мій… звідки вона? Як так? Приворожила… точно приворожила! Мій Дмитрик не такий! Він би сам… А ця… прилаштуватися хоче! До хлопчиська мого…”
Сльози образи та безсилля душили її.
2. Холодний чай
Чай пили на кухні. Точніше, пив його один Дмитро, намагаючись виглядати бадьоро.
Ніна Петрівна сиділа на чолі столу й свердлила Марію Степанівну важким, немигаючим поглядом.
Марія час від часу винувато опускала очі, м’яла серветку й кидала короткі, перелякані погляди на Дмитра.
— Мамо, ну годі, — не витримав Дмитро. — Ми все одно шукатимемо квартиру. Як знайдемо — з’їдемо. Це тимчасово.
— А скільки вам років, Маріє… Степанівно? — раптом крижаним тоном запитала Ніна Петрівна, дивлячись прямо в очі суперниці.
Марія спалахнула до коренів волосся.
— Сорок… п’ять, — прошепотіла вона.
Ніна Петрівна схопилася за серце.
— Господи! Сорок п’ять! Дмитрикові тридцять п’ять! Синочку, та що ж це таке?! Що за напасть на нашу родину?!
Дмитро схопився.
— Мамо, припини! Вік не головне! Ми любимо одне одного і в нас усе серйозно!
Але Ніна Петрівна його вже не чула. Вона дивилася на Марію з неприхованою ворожістю.
Увечері з кімнати сина довго лунав приглушений шепіт.
Ніна Петрівна лежала у своєму ліжку без сну, дивлячись у стелю. Сльози тихо котилися по щоках.
Вона плакала про сина, про зруйновані надії, про свою самотність і про ту чужу жінку, яка так безцеремонно вдерлася в їхнє життя.
3. Явлення бабусі
Вранці на столі стояла тарілка з бутербродами і записка:
“Обід у холодильнику. Пішла до подруги”.
Ніна Петрівна вирішила не стикатися з ними вранці. У Дмитра та Марії був вихідний.
Несподівано в двері знову подзвонили.
Наполегливо, вимогливо.
Дмитро відкрив. На порозі стояла його бабуся, Олександра Захарівна, мати Ніни Петрівни.
Бадьора, незважаючи на вік, і відома своїм сварливим характером і гострим язиком.
— Ба? А ти чого без дзвінка? — здивувався Дмитро.
— Ще чого бракувало! — фиркнула бабуся, рішуче входячи до квартири й оглядаючи все хазяйським поглядом. — Тут же, не пани живуть… аудієнції заздалегідь запитувати!
З наполегливістю бульдозера вона пройшла на кухню, несучи в руках важкі сумки з продуктами.
У коридорі її погляд натрапив на Марію, яка вийшла з кімнати онука.
— А це ще хто? Сусідка? Чи з Галчиної роботи? — безцеремонно запитала Олександра Захарівна, навіть не привітавшись.
Марія зніяковіла. Дмитро поспішив забрати сумки.
— Ба, це Марія Степанівна. Вона… з моєї роботи. І тепер вона живе в нас.
Бабуся замерла.
Перевела нерозуміючий погляд з онука на Марію, потім знову на онука. Її очі звузилися.
— Продукти розібрати допомогти? — боязко запропонувала Марія, простягаючи руки до сумки.
— А ну — руки прибрала! — різко відсмикнула сумку Олександра Захарівна. До неї, здається, дійшло. — Ти, чи що, красуне, з Дмитриком моїм жити зібралася? Га?
Марія почервоніла ще густіше.
— Виходить… так.
— Ой лихо, і від цього не легше… — пробурмотіла собі під ніс Олександра Захарівна й витримала паузу, немов обмірковуючи подальший план дій.
Потім з фальшивою безтурботністю повернулася до онука:
— Дмитрику, а хлібчика ж я й не купила! Збігай, внучку, в сусідній дім, там свіжий завезли. А то як же я без хліба?
— Ба, ну потім! — Дмитро зрозумів маневр і не хотів залишати Марію одну.
— Сходи, сходи, я сказала! — Бабуся вміла настояти на своєму.
Дмитро приречено зітхнув, квапливо накинув куртку.
— Я швидко, Маріє, тут поруч, — кинув він і вискочив за двері.
4. Під прицілом
Щойно за онуком зачинилися двері, Олександра Захарівна змінилася.
Вона повернулася до Марії, яка так і залишилася стояти посеред кухні.
— А ну сядь! — рикнула бабуся, вказуючи на табуретку.
Марія здригнулася і хотіла щось заперечити з (розповідь спеціально для сайту – цей день) ввічливості, але Олександра Захарівна гаркнула так, що Марія мимоволі підкорилася:
— Сядь, сказала!!!
Марія опустилася на табуретку.
Бабуся підійшла до столу, оперлася на нього обома руками і, нависнувши над Марією, зашипіла їй прямо в обличчя:
— А тепер, голубонько, викладай! Як сюди пробралася? Чого тобі треба від хлопця? Все викладай, а я подумаю, що з тобою робити!
І Марія, затинаючись і червоніючи, почала розповідати.
Про чоловіка, який пив і піднімав руку. Про те, як вкотре втекла, коли він напідпитку знову поліз руки розпускати. Про те, що йти було нікуди…
— А-а-а, значить, жити ніде стало? — уїдливо коментувала бабуся. — І вирішила хлопця молодого охмурити? На все готовеньке, в теплу квартирку стрибнути? Думала, сирітка він у нас, захистити нікому?
— Ні, що ви… У нас… у нас справжні почуття! Люблю його… — намагалася заперечити Марія, але голос її тремтів.
— Любить вона! — аж злетіла Олександра Захарівна. — Стара коза! На десять літ за нього старша! Чого ти йому дати можеш, окрім проблем своїх? Наречена, теж мені, знайшлася!
— Навіщо ви так зі мною?! — Марія не витримала й тихо заплакала, закривши обличчя руками.
5. Точка кипіння
Грюкнули вхідні двері.
За секунду на порозі кухні з’явився Дмитро.
Йому вистачило одного погляду на заплакану Марію та розлючену бабусю, щоб миттєво все зрозуміти.
— Годі!!! — закричав він так, що шибки забряжчали. — Годі, я сказав!
— Ах, годі?! — Олександра Захарівна миттєво (розповідь спеціально для сайту – цей день) переключилася на онука, переходячи на голосіння. — Дурний ти, Дмитре! Вона тебе пальчиком поманила, а ти як телятко за нею поплівся!
Ця лисиця останнє в нас забрати хоче!
Як Петрика мого не стало, батька твого, ти один у нас залишився чоловік у родині, найрідніший!
А ця гадюка і тебе забрати хоче! Ніби не дівку молоду знайшов, сім’ю створив! А то ж привів… козу драну!
Хай забирається звідси негайно!
Дмитро підійшов до Марії, обійняв її за плечі.
Вона притиснулася до нього, схлипуючи.
— Ми підемо, — твердо сказав він, дивлячись на бабусю холодним поглядом. — Але разом з Марією!…
За тиждень Дмитро й Марія винайняли невелику квартиру на іншому кінці міста і з’їхали. Ніна Петрівна мовчки дивилася, як син виносить останні сумки.
Бабуся стояла поруч, підібгавши губи.
Ніхто з них не допоміг і не сказав жодного слова на прощання.
Відтоді вони живуть окремо.
Мати й бабуся Марію так і не прийняли. Дзвонять Дмитру рідко, а якщо й бачаться, то вдають, що Марії поруч із ним просто не існує.
Дмитро розривається між любов’ю до Марії та почуттям провини перед матір’ю, але назад дороги немає.
Як вважаєте, чи правильно вчинив Дмитро, привівши Марію в дім без дозволу?
Чи можна зрозуміти матір і бабусю в їхньому несприйнятті? Як би ви порадили їм далі жити?
