Люді довелося переїхати, тому що весь двір її засуджував.
Невідомо, звідки вони тільки дізналися про те, що вона подала до суду на свою сестру, але ця новина швидко розлетілася завдяки вечірнім посиденькам на лавочках.
І скоро з нею вітався тільки глухуватий сусід Леонід Іннокентійович, якому були неважливі всі ці дворові плітки.
Суд Люда виграла, отримала частину своєї спадщини і відкрила вклад, відсотки з якого були непоганим доповненням до її зарплати продавця у книжковому магазині.
Нарешті можна було перестати рахувати копійки від зарплати до зарплати.
Сестра останні три роки доглядала за хворою матір’ю, і вони там вирішили, що спадщина повинна дістатися їй.
Старша дочка жодного разу не з’явилася біля ліжка немічної матері, так що і спадщини вона не заслужила.
Тільки ось мати себе зовсім немічною не вважала, з дарчою все тягнула, заповіт склала неправильно і на словах.
Загалом, Люда легко все це оскаржила, хоча молодша сестра в суді і насідала на те, що у неї четверо дітей, а у Люди нікого немає, могла б, між іншим, до себе матір забрати.
Але це тільки в телевізійних передачах в суді перетрушують всю брудну сімейну білизну.
А на ділі вислухали факти, розглянули документи і постановили: поділити все навпіл.
У свої сорок років Люда виглядала непогано, але з особистим життям у неї так і не склалося.
Був один одружений чоловік, який регулярно з’являвся на горизонті, але це не рахується.
Тому вечори Люда проводила за книжкою, сидячи біля вікна – у неї був перший поверх, вона сама так захотіла.
Їй подобалося підглядати за бурхливим життям на вулиці, на хвилину відволікаючись від свого читання.
Ось і зараз вона дивилася, як чорнобривий хлопчик років восьми відібрав у дівчаток у рожевих сукнях морозиво і весело його поїдав.
Це був, здається, сусідський хлопчик, принаймні, вона бачила, як він відкриває старі двері, обтягнуті коричневими ромбами, і кричить комусь: «Це я, Ігор!».
Дівчатка відчайдушно ридали, а Люда, начитавшись героїчного роману, вирішила діяти.
Вона встала і вийшла у двір, без зайвих слів схопила хлопчика за вухо і потягла його в під’їзд.
Хлопчик кричав і виривався, але хватка у Люди була залізна.
Вона натиснула на дзвінок у сусідській квартирі, не дочекалася відповіді і вже хотіла постукати.
Вона чула бурмотіння телевізора, значить, господарі вдома, але тут помітила, що двері й не зачинені. Люда подумала, що ніколи не бачила, щоб хтось звідси виходив.
Вона обережно штовхнула двері і запитала:
— Гей! Є хто-небудь?
У квартирі було похмуро, пахло димом і чорною кавою. Хлопчик продовжував несамовито кричати, і тут з кімнати виїхав інвалідний візок.
У ньому сидів чоловік невизначеного віку, в червоній футболці і чомусь у кепці.
— Дядько Вова. Я не винен! — закричав хлопчик.
Люда, нарешті, відпустила його вухо, і він ойкав і потирав його.
— Що тут відбувається? — чоловік незадоволено поглядав на Люду.
— Це ваша дитина? — суворо запитала вона.
— Ну, припустимо, моя, — відповів чоловік.
Люда перевела погляд на хлопчика і дуже здивувалася — його очі раптом так засяяли, немов він побачив новорічну ялинку.
— Ваш хлопчик у дівчаток морозиво відібрав! Проведіть виховну бесіду, будь ласка!
— Так, — простягнув він. — Ігор, ти морозиво брав?
Обличчя хлопчика вмить стало червоним, як і його вухо, і він промовив:
— Я ненавмисно…
Чоловік на візку спритно рушив уперед, так що Люда навіть відскочити не встигла, а ось хлопчик не розгубився — шмигнув за двері і зник.
Люда розгублено стояла посеред коридору.
— Він бездомний, — раптом пояснив чоловік. — Прибився ось… Каву будеш?
Люда ледь не втратила дар мови, але тут її охопила цікавість – дивна якась історія. І вона погодилася.
Виявилося, що її сусід Вова якось побачив хлопчика у вікно і попросив збігати в магазин за хлібом.
— Мені було цікаво, — зізнався він, — чи принесе він хліб, чи візьме гроші і зникне. Я ж бачив, що це вуличний хлопчисько.
Він прибіг, в одній річці хліб, в іншій здача. Ну, я віддав йому здачу і нагодував його супом і тим самим хлібом.
Він тепер забігає час від часу, а я ніби як за ним хоч трохи приглядаю, опікую.
Люда замислилася і запитала:
— Офіційно чи як?
Вова розсміявся:
— Та хто ж мені його офіційно дасть, інваліду…
Люда потім розпитала у бабусь на лавочці і дізналася, що Вова впав у шахту ліфта на будівництві, ось і не ходить тепер.
Дружина від нього пішла, а більше у нього нікого і немає. Соціальний працівник до нього ходить, та хлопчина ніби якийсь шастає.
Ця історія засіла у Люди в голові і довго не давала їй спокою.
Вона сама жила теж одна, і якщо щось трапиться, теж буде нікому не потрібна.
Наступного дня вона спекла пиріг і заглянула до Вови, потім ще раз і ще. Він виявився чудовим співрозмовником, багато читав книг, тож їм було про що поговорити.
Іноді заглядав й Ігор, сидів тихо і слухав їх. Одного разу, коли хлопчик втік, Вова подивився у вікно і сумно промовив:
— А у мене самого такий ось пацан вже міг би бути.
Люда подумала, скільки б було зараз її пацану…, але говорити про це не стала.
Замість цього вона запитала:
— А ти не пробував ще когось собі знайти? Не всі ж такі, як твоя колишня.
Вова подивився на неї з подивом:
— Ти про що? А, ти, напевно, думаєш, що вона через це пішла, — він вказав на свої ноги. — Та ні… Тут інше. Розповім, якщо хочеш.
Юлька моя — добра душа. Як яку тварину на вулиці побачить — відразу додому тягне. А я… Ну не любитель я цих блохастих.
Вона їх прилаштовувала всіх, у нас угода була — довше тижня ніхто у нас не живе. А потім вона знайшла цього пса — кошлатий, вухо порване, лисий якийсь.
Ніхто, коротше, його не взяв. І вона давай випрошувати — залишимо його собі. А я в позу встав — або він, або я. І ти уяви, що — вона його вибрала.
— Як? — ахнула Люда. — Вона через собаку від тебе пішла? І ти теж хороший — ну, міг би потерпіти песика заради коханої.
Вова гірко посміхнувся.
— Так я і погодився. Повернув її через три дні, сказав, що на все згоден. Але вона так з цією собакою няньчилася, стільки уваги їй приділяла…
Не знаю, що на мене найшло. Тільки поки вона на роботі була, я його…
Він опустив голову, і Люда побачила, як затремтіли його плечі.
— Вона не пробачила мене, — глухо сказав Вовка. — Та я й сам себе не пробачив…
А Люда раптом згадала яскраве світло в операційній, страх, від якого її било дрібне тремтіння, суворі очі матері, завуча школи, яка не могла допустити ганьби своєї неповнолітньої дочки.
Що ж, у кожного свій гріх. Вона простягнула руку, поклала Вові на плече.
Наступного дня Люда пішла в банк і майже всі гроші зі спадщини переказала на рахунок сестри.
А потім пішла і записалася на курси майбутніх опікунів.
