Людмила дивилася на дочку по відеозв’язку і не впізнавала її. Сіре обличчя, запалі очі, ключиці стирчать з-під футболки.
І це — її Аня? Її дівчинка, заради якої вона двадцять років не купувала собі нове пальто?
— Мамо, ну як тобі крісло? Зручне?
— Дуже, донечко. Дуже тобі дякую.
Насправді Людмила не розуміла, навіщо їй крісло за двадцять дві тисячі.
Їй і на старому табуреті нормально сиділося. Але хіба Ані це поясниш?
— Я тебе ще записала до ортопеда на четвер. Спина як?
— Все добре, не турбуйся.
— Мамо, ти завжди так кажеш. Сходи, нехай подивляться.
Людмила кивнула, хоча знала — прийом коштує як половина її пенсії.
Сперечатися з дочкою марно. Аня все одно зробить по-своєму. Завжди робила.
— А ти сама як? Виглядаєш втомленою.
— Нормально. Проект здаємо.
Навіть зараз, розмовляючи з матір’ю, Аня поглядала кудись убік. Напевно, на робочі файли.
У свої шістдесят три Людмила мала відчувати себе щасливою.
Нова квартира замість хрущовки. Санаторій у Трускавці минулого року. Телевізор, про який вона й мріяти не могла.
Дочка — успішна дизайнерка зі своєю студією.
А вона лежала ночами без сну і думала: щось пішло не так.
***
Коли Ані було шість, Людмила працювала на трьох роботах.
Зранку — прибиральницею в школі. Вдень — в реєстратурі поліклініки. Ввечері шила постільну білизну на замовлення.
Руки боліли так, що іноді вона не могла застебнути ґудзики на власному пальто.
Чоловік пішов, коли доньці виповнилося два. Просто зібрав речі і поїхав до іншої жінки.
Аліменти платив перший рік, потім перестав. Людмила не стала його шукати. Гордість не дозволяла.
Вона економила на всьому. На собі — в першу чергу.
Одне зимове пальто носила дванадцять років, поки підкладка не розповзлася остаточно.
Зате в Ані завжди була тепла куртка і нормальні чоботи.
— Мамо, а чому ти собі нічого не купуєш? — запитувала Аня в старших класах.
— Мені нічого не треба. Ось ти виростеш, закінчиш навчання — тоді і куплю.
— А що купиш?
— Ще не знаю. Щось гарне.
Аня тоді подивилася на неї так уважно, що Людмилі стало не по собі. Ніби дочка прийняла якесь рішення. Важливе.
Людмила не надала цьому значення. А даремно.
***
У санаторії, куди Аня відправила її минулого року, сусідки за столом запитували, ким працює її чоловік.
— Чоловіка немає. Дочка — дизайнер.
— Пощастило вам з донькою.
— Пощастило, — погоджувалася Людмила.
А потім поверталася в номер з видом на холмики і думала про те, що Ані тридцять два роки.
Що вона жодного разу не привозила до матері жодного молодого чоловіка.
Що на питання про особисте життя завжди відповідає: «Мамо, ну яке особисте життя, у мене ж студія».
Людмила тоді вперше подумала: а раптом це через мене?
***
Аня закінчила школу з медаллю. Вступила на бюджет сама, без репетиторів.
До п’ятого курсу вже заробляла більше, ніж Людмила на всіх своїх роботах разом узятих.
— Мамо, давай я тобі допомагатиму.
— Не треба, донечко. Краще на себе витрачай.
— Мені нічого не потрібно. А тобі потрібно відпочити.
Через три роки після інституту Аня відкрила свою студію. Ще через п’ять у неї працювало вісім осіб.
— Мамо, я тобі квартиру купила, — сказала вона одного разу по телефону, ніби йшлося про нову кофту.
— Як купила? Навіщо?
— Тому що в твоїй хрущовці стелі два з половиною метри і труби течуть. Переїжджаємо.
Людмила хотіла заперечити, сказати, що вона звикла, що їй і так добре.
Але Аня вже надсилала фотографії. Два вікна у великій кімнаті. Простора кухня. Засклена лоджія.
— Анечка, це ж скільки грошей…
— Не твоя турбота. Ти своє відпрацювала.
Людмила тоді заплакала. Від щастя, як їй здавалося. Тепер вона розуміла — від страху.
***
У червні Аня приїхала в гості. Людмила не бачила її три місяці. І жахнулася.
Дочка схудла кілограмів на п’ять, не менше. Шкіра сіра, ніби нежива. Очі червоні від недосипання.
— Анечка, ти хворієш?
— Ні, просто втомилася. Проект здавали. Два тижні майже не спала нормально.
— Як це — не спала?
— По три-чотири години. Терміни горіли.
Людмила дивилася на дочку — і бачила себе. Себе тридцятип’ятирічну, яка засинала за швейною машинкою і прокидалася від болю в затертій шиї.
— Анечка, а навіщо тобі цей проект?
— Як навіщо? Гроші хороші.
— А тобі мало?
Аня замовкла. Потім тихо сказала:
— Мало не мало, але ти ж розумієш, скільки коштувала твоя квартира? Мені потрібно працювати.
Людмила сіла і відчула, як щось обірвалося всередині.
— Доню… Я не просила тебе про це.
— Знаю. Але я хочу. Ти стільки років працювала на мене. Тепер моя черга.
— Я не хочу, щоб ти повторювала моє життя.
***
Вони сиділи на кухні один навпроти одного. Чай давно охолов.
— Мамо, я не розумію. Ти незадоволена?
— Я бачу, як ти вбиваєшся. Ось цього і боюся.
— Чого?
— Я все життя працювала на тебе. Думала — так правильно. Мати повинна все віддати дитині. А тепер розумію, що навчила тебе поганому.
Аня дивилася на неї з образою. Людмила продовжувала, хоча кожне слово давалося з трудом:
— Я мріяла, що ти виростеш щасливою. Сім’я, діти, якась радість. А ти замість цього мене утримуєш. І себе гробиш.
— Що в цьому поганого?
— Те, що ти не живеш. Ти лише працюєш.
— Це одне й те саме.
— Ні, донечко. Зовсім не одне й те саме.
Людмила раптом згадала один випадок. Ані тоді було років десять. Старі туфлі розвалилися, потрібні нові до школи, а грошей немає.
— Аня, ходи поки в кедах.
— Мамо, в кедах не можна. Форма.
Увечері Людмила випадково знайшла під Аніним ліжком пластикову банку з-під цукерок. У банці лежали гроші. Дрібні, але назбиралося пристойно.
— Аня, звідки це?
— Відкладала. Ти ж казала, що коли виросту, ти собі щось купиш. Ось. На туфлі вистачить.
Людмила тоді розплакалася. Туфлі купила, звичайно. Не собі — дочці.
А зараз дивилася на дорослу Аню і розуміла: нічого не змінилося. Тільки масштаб інший.
Замість пластикової банки — рахунок у банку. Замість дитячої дрібниці — великі гроші. А суть та сама.
Дочка так і не навчилася жити для себе. Тому що мати не навчила.
***
— Анечка, досить.
— Чого досить?
— Досить на мене працювати. Досить себе не жаліти.
Аня підхопилася.
— Мамо, я для тебе стараюся! Ти заслужила нормальне життя!
— Я нічого особливого не робила. Просто тебе ростила. Як усі матері.
— Як усі? Ти на трьох роботах пахала! Собі нічого не купувала! Я пам’ятаю, як ти взимку в осінньому пальто ходила, бо на нове грошей не було!
— Це був мій вибір.
— І це тепер мій вибір, мамо.
Вони стояли одна навпроти одної. Дві вперті жінки. Людмила бачила в дочці себе — і це лякало її найбільше.
— Аня, я не хочу, щоб через двадцять років ти сиділа одна і шкодувала, що не пожила для себе.
— Не буду шкодувати.
— Будеш. Я знаю. Тому що сама так живу.
— У якому сенсі?
— Я все життя відкладала. На потім. Ось виросте Аня — тоді поживу. Ось стане на ноги — тоді відпочину.
А потім виявилося, що життя минуло. І я не пам’ятаю в ньому нічого, крім роботи.
— Мамо, у тебе хороше життя. Квартира, санаторій…
— У мене немає головного. Тебе щасливої немає.
Аня заплакала. Тихо, майже беззвучно — просто сльози потекли по щоках.
— Я так хотіла, щоб тобі було добре…
— Мені добре. Вже давно. Квартири цієї мені на три життя вистачить. Та мені інше потрібно.
— Що?
— Онуків хочу няньчити. Хочу, щоб ти приїжджала просто в гості, а не зі звітами про перекази. Хочу бачити тебе веселою. Закоханою. Живою.
— Мамо, які онуки… Мені тридцять два, я навіть не зустрічаюся ні з ким.
— В цьому і проблема, доню. І це моя вина.
— При чому тут ти?
— Я тобі показала, що любов — це коли себе не шкодуєш. Що любити — означає жертвувати. А це неправда, Аня. Любити — це радіти. Жити. А не тліти від втоми.
Аня посміхнулася крізь сльози.
— Той Діма, з яким я зустрічалася… Він так і сказав. Що йому потрібна дівчина, а не робоча конячка.
— І що ти йому відповіла?
— Що він правий і нехай шукає свою нормальну.
— А він був правий, доню. Правда — був.
Людмила сіла поруч з дочкою. Взяла її за руку. Рука була холодна і худа.
— Знаєш, про що я мріяла, коли тебе ростила?
— Про що?
— Щоб ти була щасливішою за мене. Не багатшою. Щасливішою.
— Мамо, я щаслива.
— Ні. Ти виснажена. Це різні речі.
Аня довго мовчала. Потім ледь чутно сказала:
— Я не вмію по-іншому.
— Я тебе цього навчила. Пробач мене.
— Ти не винна.
— Винна. Я показала тобі, що кохати — це жертвувати собою. А треба було показати інше.
Перед від’їздом Аня обійняла матір. Людмила відчувала під руками кожну кісточку.
— Мамо, я спробую.
— Що спробуєш?
— Жити для себе. Хоч трохи.
— Дуже тебе прошу, донечко.
— Тільки ти тоді теж.
— Я?
— Ти коли востаннє робила щось просто так? Не тому що треба, а тому що хочеться?
Людмила замислилася. І не змогла пригадати.
— Ось бачиш, — Аня слабо посміхнулася. — Ми обидві не вміємо. Обидві все життя віддавали і не навчилися брати.
— Але можемо навчитися.
— Можемо.
Вони стояли в дверях — дві жінки, схожі одна на одну більше, ніж їм хотілося б визнати.
— Дзвони частіше, — сказала Людмила.
— Буду. І ти дзвони. Просто так. Не тільки коли щось сталося.
Аня пішла. Людмила зачинила двері, повернулася на кухню. Постояла біля вікна, дивлячись, як дочка сідає в машину.
Потім заварила собі чай. Не тому що треба. Просто захотілося.
Дивне це було відчуття — робити щось для себе. Напевно, саме цьому їм обом тепер належало вчитися.
