Жахливий сюрприз з’ясувався випадково…
У моєї молодшої чотирирічної сестри, Люськи, вилізла пупкова грижа. Лікарі сказали – не затягувати. Чим раніше прооперують, тим краще.
Люська без тата навідріз відмовлялася їхати до лікарні. Дочекалися його з рейсу, і тато провів її до самої операційної.
– Татку, ти мене тут чекатимеш? – ридала сестричка.
– Куди я подінуся, люба? Звичайно, чекатиму. Чому ти плачеш, ти ж така хоробра у мене?
– А де я плачу? Я просто зітхаю!
І її відвезли. Нескладна планова операція. Але батьків попросили здати кров у банк крові – це було обов’язковою умовою.
– А у неї ж тільки з одним з нас збігається група крові? – запитав тато. – Може, ви спочатку візьмете проби? Щоб ми вам зайву не здавали.
– Крові зайвої не буває! – твердо сказав лікар.
Мама з татом здали кров. Мама була бліда, здавалося, ось-ось і зомліє.
Потім не могла всидіти на місці. Бігала в процедурну, розмовляла з медсестрою.
Потім вже і Люсю вивезли з операційної, тато пішов зустрічати, як обіцяв.
Сидів з нею весь вихідний. Мама ніби заспокоїлася, провідала дочку і повезла мене додому, хоч я і відмовлявся.
– Я теж можу з нею сидіти, – вперто наполягав я.
Мені тоді вже виповнилося одинадцять років. Люсю, свою маленьку світловолосу сестру, я любив більше за всіх на світі. Напевно, навіть більше за маму і тата.
А як її можна було не любити? Ангел. Світловолосий ангел нашої родини.
Уявіть собі маленький районний центр з районною ж лікарнею.
Так, новою, повністю обладнаною – навіть банк крові був, щоб йому… Але селище воно і є селище.
Минуло рівно три дні – Люся вже була вдома, тато збирався в рейс. Пішов купити чогось погризти в дорогу. А прийшов… схожий на грозову хмару.
– Татку… – закричала Люська з дитячої (у неї ще був постільний режим), – Ти приніс мені мої улюблені зефірки.
Батько залишив пакет з магазину в коридорі. Велів мені швидко йти в дитячу. Взяв матір за лікоть і завів у кухню.
– Коля… Коля… ти чого?
А в кухні була розмова, про яку я дізнався тільки через роки – тоді ми з Люською нічого не розуміли.
Вона була ще мала, а я слухався батька. У дитячу так у дитячу.
Люся заплакала і почала вимагати татка і зефір, я запропонував їй почитати. Слава Богу, вона погодилася…
…У кухні Коля, крутячи шаленими очима, підійшов до Зіни так близько, що вона втиснулася в стіну. Більше нікуди було відступати.
– Це правда? Що Люська не моя?
– Та як… та що… Коленька, ти в своєму розумі? Що ж ти таке говориш?
– А я тобі поясню, що говорю. У мене кров друга позитивна, у тебе – перша позитивна.
А у неї – він мотнув головою в бік дверей – третя негативна. Якщо щось наплутали, то можна і перездати.
Зіна рішуче відсунула чоловіка, підійшла до столу, сіла. Опустила голову на руки і простогнала:
– Сволоти. Ну просила ж! Чого їм всім треба? Заздрять, Коленька, нашому життю. У нас все є. І дітки он які гарненькі.
– Просила значить… ну, зрозуміло.
Він вийшов з кухні, на якій залишилася плакати мама Зіна. Всього-то раз і оступилася… від нудьги… з інженером у відрядженні.
Чоловік весь час у рейсах, та в рейсах. Це тільки в кіно чоловік-далекобійник – красиво і романтично. А в житті – холодно і тужливо.
Зіна вирішила, що треба щось робити! Адже він, мабуть, у своїх рейсах теж не був зразковим чоловіком. По стільки днів катається.
Вона підхопилася і побігла за Колею, але його вже й слід прохолов. На столі самотньо лежала коробка із зефіром.
Після рейсу батько серйозно зі мною поговорив. Просив піти з ним.
– Тату, а як я… а Люся? Мама? А ти не можеш залишитися?
На мене ніби поклали важку скелю. Скелі складаються з гірських порід – я дивився відео. І скеля на моїх плечах теж була неоднорідною.
Там був страх втратити батька. Страх перед вибором.
Виходить, когось я все одно втрачав. Порахувавши нехитре рівняння в голові, я вирішив залишитися.
Люся + мама було більше за кількістю, ніж один тато. Хоча, за значенням могла переважити і одна сестра.
Батько часто зустрічався зі мною. Про Люську він ніби забув. Я нічого не розумів, але знав: міг би батько мені пояснити, що відбувається – пояснив би.
Сестра спочатку тужила і плакала, на неї було боляче дивитися. Але потім стала питати про батька все менше і менше.
Вона замикалася в собі і проводила весь час зі своїми іграшками.
Я не розумів дослівно, за що на її голову випала ця кара, але здогадатися міг. Що ж стосується мами…
Мама збожеволіла. Реально збожеволіла…
Вона почала тягнути в будинок з вулиці всякий мотлох. Спочатку нешкідливий і, начебто, корисний у господарстві. А потім уже і все підряд.
На нас їй стало абсолютно наплювати. Мати сиділа над своїми сміттєвими багатствами. Щось шепотіла, перебирала.
Як молода і красива жінка могла за півтора року перетворитися на це – я не розумів.
Але батькові нічого не говорив. Про мене, іноді і про Люську, дбала сусідка. З їжею я скудно розбирався на аліменти від батька.
А ось із запахом, який просочив всю нашу квартиру…
У школі наді мною всі сміялися, але я намагався не вступати у відкриті конфлікти.
– Тітонько Машо, навчіть мене прасувати? – постукав я до сусідки.
– Глібе, та тобі б для початку випрати… – морщила ніс сусідка.
– Марно. Я прав. Але мені завтра до батька, і треба якось виглядати пристойно…
– Так він що… – ахнула сусідка. – Нічого про маму вашу не знає?
– Я не буду йому нічого говорити. Він пішов, а значить це не його справа!
Вона пропустила мене до своєї квартири, потім подумала і веліла:
– Люсю теж веди. Я вас приведу до ладу. І взагалі, принесіть до мене речі. Будете переодягатися у мене. Чим можу…
Так і зробили. Тепер я хоч не смердів на всю школу, як безхатько.
Але турботлива тітка Маша вирішила цим не обмежитися. Вона пішла до батька і присоромила його.
Тато зустрів мене після школи.
– Чому ти мовчав?
– А що? Ти б повернувся?
– Ні. Але ти можеш жити зі мною.
– А сестра?
Батько мовчав. Я негативно похитав головою і пішов у бік дому.
– Зачекай! Люся ж може жити у бабусі.
– У бабусі новий чоловік. Їй не до нас.
– Зрозуміло, в кого… – почав батько і замовк.
Тато все ж зробив спробу поговорити з колишньою тещею.
– Коля, ти здурів? Навіщо мені маленькі діти, у мене, можна сказати, друга молодість.
– Але Люся ваша онука!
– Шкода…
– Що?! – здивувався батько.
– Шкода, що материнство очевидне, а батьківство – ні. От якби у мене був син, а у нього діти – так хтозна, мої онуки чи ні. – відверто насміхалася бабуся. – А тут і справді моя. Та тільки у мене своє життя.
– Так. Як я міг одружитися на Зінці? Треба було просто уважніше подивитися на вас…
Одного ранку я прокинувся і не знайшов матері вдома. Вся її купа мотлоху була на місці – мама не засмітила тільки нашу з Люською кімнату – а її самої не було.
Я відкрив кватирку, морозне повітря трохи розбавило запах. Нагодував Люську, щось поїв сам.
Відвів сестру до сусідки:
– Мами немає, а мені б до школи.
– Як немає? – здивувалася Маша. – Мороз на вулиці який. Де ж вона?
Моя бідолашна божевільна мати закінчила свої дні на далекому звалищі…
Як і чому вона замерзла замість того, щоб йти додому – ніхто не знав.
Сусідка Маша сказала, що тепер за нами прийде спеціальна служба і там вже будуть вирішувати.
І служба прийшла. Жінка подивилася на нашу квартиру і повернулася до Маші:
– А… ми не могли б у вас все оформити?
– Будь ласка, проходьте, – знизала плечима сусідка.
– Так, стоп! Ніхто нікуди не проходить. – почув я голос батька, який піднімався сходами. – Прошу вибачення. Тільки що з рейсу. Це мої діти.
– І квартира ваша? – хмикнула жінка з опіки.
Тато навіть не став заглядати всередину. Просто сказав мені:
– Збирайся давай. Поїдемо додому. Тут потім розберемося.
– А Люся? – завмираючи від жаху, запитав я.
– Звичайно. Люся, ти теж збирайся.
Сестра відліпилася від стіни, яку підпирала, і невпевненими кроками підійшла до батька.
– Тату?
– Що, люба?
– Це справді ти?
Батько підхопив сестру на руки і притиснув до себе, важко зітхнувши.
– Це я. І я тут. Все добре.
– Не йди більше, тату! – завила Люся.
Я завмер. Зараз вона всіх здасть, і сувора жінка забере нас, незважаючи на наявність живого офіційного батька.
Але тітка втратила до нас інтерес і про щось пліткувала з Машею. А батько тримав Люську на руках, і по його обличчю текли сльози.
Він так намагався образитися, в тому числі на сестру, так довго намагався триматися подалі, але любов до неї перемогла все інше.
Любов до нас, до його дітей.
– Не піду. Я нікуди більше від вас не піду, – трохи схлипуючи, вимовив він.
