Андрійко покохав Віту без тями, зовсім втрати голову та здоровий глузд. І його, на відміну від багатьох чоловіків, зовсім не бентежила наявність у неї синочка.
Андрійко й сам часом поводився, як хлопчисько.
Та й, зрештою, кажуть, що чоловіки ніколи не дорослішають по-справжньому. Тому він легко знайшов спільну мову із шестирічним Матвійком.
Вони разом гралися, складали конструктори, наввипередки ганяли алеями парку на самокатах.
Напевне, коли любиш свою жінку, то любиш і все, що їй дороге.
Ось і Андрійко невдовзі зловив себе на думці, що полюбив Матвійка, всім серцем, як власного сина.
Та й той його обожнював, адже рідний батько зовсім не брав участі у його вихованні.
Щоправда, мати Андрія не схвалювала вибору сина.
— Ну куди тобі дівчина з дитиною? Захочете потім спільного малюка, а з цим що робитимете?
— Мамо, — аж обурився Андрійко, — ось у тебе двоє синів. І що, коли зʼявився в тебе я, ти перестала любити Сергійка?
— Порівняв! — сплеснула мати руками. — Ви ж мені й батькові рідні! А цей тобі ніколи рідним не стане! І я його приймати не збираюся.
— Матусенько, — обійняв син свою матір, — та ти просто не знайома з Матвійком. Він класний хлопчина. Культурний, чемний, скромний. Тобі він точно сподобається.
— От не маю я жодного бажання з ним знайомитися, — буркнула вона, зовсім не розчулившись від обіймів сина, — і я дуже сподіваюся, що ти одумаєшся. Виховувати треба своїх дітей, а не чужих.
Андрій відійшов убік і похитав головою.
— Я Віту кохаю. І Матвійка люблю. І впевнений, що колись і ти їх полюбиш.
Але мати ще довго не погоджувалася знайомитися з дівчиною сина та її дитиною.
І лише коли Андрійко заїкнувся про те, що збирається одружитися з Вітою, мати, зрозумівши, що сина вже не переконати, дозволила привести їх у гості.
Вони їй одразу не сподобалися. Віта весь час усміхалася, і пані Галині здавалося, що усмішка в неї награна.
А Матвійко зовсім не був схожий на Андрія в дитинстві.
Він, звісно, і не мусив бути схожим, але так, хоча б, може вона й змогла б із цим змиритися.
Але син був чорнявий, як і всі в їхній родині, а Матвійко — білявий із кучериками, як янголятко. От тільки все одно він не подобався жінці.
Весь вечір вона до нього прискіпувалася.
То він чіпає не те, що треба, то їсть неакуратно, то до логопеда його слід записати, бо не зрозуміло, що він там белькоче.
Андрійкові було жахливо незручно. Він бачив, що й Віті дуже незатишно на цій вечері, тому незабаром вони зібралися додому.
А помітивши, як син зав’язує Матвійкові шнурки, пані Галина невдоволено фиркнула.
— Тепер ти в нас прислуга? — вставила вона їдкий коментар. А потім звернулася до хлопчика: — Самому вчитися треба! Чому за тобою чужі дядьки доглядають?
— Мамо! — гаркнув Андрій. — Це вже занадто!
Удома він вибачився перед Вітою.
— Я сподівався, що ви їй сподобаєтеся, і вона відкине так з вами спілкуватися. Пробач за цю вечерю.
— Перестань, — усміхнулася дівчина. — Усе гаразд. Твоя мама й не мусить Матвійка любити. Його навіть власна бабуся не любить, що вже про чужу казати…
Незважаючи на невдоволення пані Галини, Андрійко та Віта одружилися.
Чоловік, бачачи, що ставлення мами до нерідного онука не змінюється, намагався приїжджати в гості без сім’ї. І щоразу з порога йому ставили одне й те саме запитання:
— Коли вже свою дитину заведете?
— Матвійко теж свій, — бурчав Андрій.
— Він син твоєї жінки, а не твій. А вона й рада: знайшовся дурник, який узяв її з таким причепом.
Невдовзі й візити Андрійка до мами практично зійшли нанівець.
Вона кликала його в гості, але чоловік відмовлявся приїжджати, пояснюючи це тим, що вона погано відгукується про його сім’ю.
Мабуть, пані Галина все ж сумувала за сином, тому перед Великоднем вона зателефонувала йому й покликала їх усією родиною відзначити свято разом.
— Твій брат із дружиною та дітками будуть, і ти приїжджай. З Вітою та Матвійком, — невдоволено додала вона.
— Не знаю, мамо, — зітхнув Андрійко.
— Та годі тобі… Сергійко візьме Костика й Марійку, вони з Матвійком приблизно одного віку. Їм разом весело буде.
Насправді, Матвій й справді добре спілкувався з двійнятами брата. З Сергієм вони бачилися часто, їхні дружини здружилися, а сам брат не бачив нічого поганого в тому, що Андрій виховує чужу дитину.
— Я, наприклад, вважаю, що ти молодець. Якщо дівчину кохаєш, то й її дитину мусиш, як мінімум, приймати, а як максимум, виховувати, як свою. До того ж, це ж хлопчак, а йому чоловіча рука потрібна.
Андрійко подумав, що якщо там буде Сергій з родиною, то, можливо, й мама поводитиметься пристойно.
Звичайно, він обговорив усе з Вітою, і та, неохоче, погодилася. Але чомусь їй здавалося, що цей Великдень вона не забуде…
Почалося все досить добре.
Жінки готували салати, чоловіки й діти крутилися поруч, більше заважаючи, ніж допомагаючи.
Пані Галина не чіплялася до Віти, чому Андрій був невимовно радий.
До Матвійка вона жодних почуттів не виявляла, але й не сіпала його. Вже добре.
Перший неприємний момент трапився, коли накривали на стіл. Діти брата крутилися поруч з Галиною, смикаючи її з будь-якого приводу.
— Бабусю! Ба! Бабусюню!
Матвійко, звісно, все це чув, і, мабуть, йому теж захотілося так її назвати. І якщо іншим дітям можна, то чому йому ні.
Він підійшов до пані Галини з якимсь проханням і назвав її бабусею.
Дорослі перезирнулися й усміхнулися.
Це виглядало дуже мило. Та ось тільки самій пані Галині це не припало до душі.
— Я тобі не бабуся. Для тебе я — пані Галина. Запам’ятав?
— Так, — засмучено відповів Матвійко.
Андрій тут же відволік хлопчика, а на маму подивився з докором.
Зрештою, шкода їй, чи що, що дитина її бабусею назве?
Але незабаром про це всі забули й сіли за стіл. Розмова йшла легко, діти гралися, чекаючи, коли вже можна буде йти гратися після святкового обіду.
І ось тут пані Галина згадала, що у неї приготовані подарунки для внуків. Вона тут же усміхнулася, витягуючи яскраві коробки.
— А що я приготувала для своїх любих онучат? — спитала вона, простягаючи Костикові й Марійці по подарунку. Діти тут же почали їх відкривати, а Матвійко дивився з цікавістю здалеку.
Андрій чекав, що мама й Матвійкові щось приготувала, хай не таке дороге й велике.
Дитині ж головне увага. Але мама сіла за стіл, як ні в чому не бувало, навіть не глянувши в бік хлопчика.
— А мені буде подарунок? — тихо спитав Матвійко в Андрія.
Чоловік починав злитися.
Це вже якась показна байдужість! Могла б їх тоді й не кликати!
— Мамо, — голосно звернувся він (розповідь спеціально для сайту Цей День) до неї. — Мені здається, ти забула, що тут ще одна дитина, може, ти йому теж щось вручиш?
Андрійко сподівався, що мама зараз виправиться й хоча б подарує дитині коробку цукерок, які були в неї приховані про всяк випадок.
— Я тільки онукам подарунки купила, — розвела вона руками, — нехай Матвійкові його бабуся дарує.
— Мамо! — заступився за брата Сергій. — Ти поводишся негарно.
— А чому я повинна стороннім дітям щось дарувати? — обурилася вона. — Може, мені ще на вулицю вийти й усіх зустрічних дітей вітати?
Андрій взяв Матвія за руку й кивнув Віті в бік виходу.
Вони почали збиратися, слухаючи, як старший брат сперечається з мамою.
Але Андрієві було вже все одно. Він зрозумів, що мама невиправна. І якби вона просто не приймала Матвійка як свого онука, він би все зрозумів.
Але влаштовувати такі показові виступи, ображати хлопчика й відкрито виражати неприязнь він не дозволить.
Матвійкові наступного дня Андрійко купив подарунок і сказав, що бабуся передала.
Так, брехня, але дитина була щаслива, що й (розповідь спеціально для сайту Цей День) про неї не забули.
З того дня Андрій спілкувався з матір’ю лише телефоном.
І навіть коли в них із Вітою зʼявилася спільна донечка, він не хотів кликати маму в гості знайомитися. Образа досі була сильною.
Тоді Віта наполягла, що так не можна.
Не можна позбавляти доньку бабусі.
Неважливо, які в них стосунки, але якщо вона її любитиме, то нехай бачаться.
Андрій все ж покликав маму, але одразу сказав їй, що в них двоє дітей. І якщо вона хоче бачитися з онучкою, то не повинна робити вигляд, що Матвійка не існує.
Він не просить її любити його прийомного сина, але, як мінімум, поважати його вона зобов’язана.
Напевно, бабуся й справді злякалася, що їй заборонять спілкуватися з онучкою, бо, приїхавши, вона привезла два подарунки: для новонародженої дівчинки й для Матвійка.
Невідомо, чи зможе пані Галина колись переступити через себе, але одне вона усвідомила напевно: її син не дасть скривдити свою сім’ю.
І якщо для цього потрібно буде викреслити матір із життя, він це зробить. А їй цього дуже не хотілося.
