Як же тоді Макар злякався. Думав, що дружина буде скандалити, речі його збере і вижене.
Але ні, вона не кричала, посуд не била, спокійно вислухала його виправдання.
– Сам не розумію, що на мене найшло, – белькотів Макар, а сам про себе радів тому, що дружина у нього така розуміюча.
Макар Степанович уже багато років жив самотньо, пожинаючи плоди своїх помилок.
Колись Макар був першим хлопцем у селі. Його батьки були трудівниками сільського господарства, і хлопець дуже пишався тим, що і його батька, і матір поважають і цінують у колгоспі, де вони працювали.
Його батькові, Степану Степановичу, навіть пропонували посаду голови колгоспу, але чоловік відмовився, бо розумів, який тягар відповідальності ляже на його плечі, якщо він погодиться на таку непросту роботу.
Мати Макара тоді була сильно засмучена рішенням батька, довго пиляла його і ставила в приклад Кузьму Матвійовича, до якого пізніше пішла від Степана.
Батько Макара сильно з цього приводу не переживав, ні для кого не було секретом те, що сам чоловік не страждав від нестачі жіночої уваги, тому швидко знайшов дружині заміну.
І у Макара з’явилася мачуха, яка була старша за самого пасинка… всього на три роки.
Батько Макара постійно був у роз’їздах по сусідніх селах, вирішував виробничі та інші питання, а його молода дружина, Анфіса, занудьгувала.
Тоді вона і почала свої зазіхання на молодого пасинка, який, через вік і відсутність розуму, піддався на її провокації.
Так Анфіса деякий час перебувала у стосунках з Макаром.
Потім, коли вже повернувся батько, який нічого не підозрював про стосунки дружини і сина, Анфіса махнула рукою на нудного і такого прісного Макара.
Хлопець страшенно ревнував свою кохану, шантажував її і обіцяв все розповісти батькові, але жінка була впевнена в собі, а потім і зовсім… Вона виявилася при надії.
Макар підозрював, що батьком дитини з легкістю міг виявитися він сам, адже не дуже він був обізнаний у питаннях запобігання небажаній дитині. І за термінами все сходилося з його здогадками.
Але Анфіса була непохитна і показувала Макару кулак:
– Тільки спробуй Степану хоч словом обмовитися. Я тобі…
Макар боявся говорити батькові про те, що мав зв’язок з його молодою дружиною. Ще б пак, хто в селі не знав буйного характеру Степана Степановича?
Він і свою колишню дружину виганяв з дому за зраду з такими криками і погрозами, що жінка ще кілька місяців боялася хоч на десять метрів наблизитися до будинку Степана Степановича.
Однак, буйний і агресивний, чоловік був досить відхідливим, хоча часом було занадто пізно.
До того часу, коли Анфіса подарувала Степану сина, Макар вже виїхав із села.
За розподілом він потрапив до сусіднього селища, де, щоб не йти в армію, проходив навчання і виробничу практику, готуючись стати трактористом.
Однак трактористом так і не став, пішов вчитися далі. Він вступив до училища, де і познайомився зі своєю першою дружиною Лідою.
Ліда була скромною і тихою дівчиною, і часом здавалася Макару беземоційною і якоюсь амебною.
Часом хотілося схопити її за плечі і гарненько потрясти, щоб привести в більш адекватний стан.
— Ти схожа на рибу, — чесно говорив Макар Ліді, а та тільки мовчки дивилася на нього і стискала губи.
Проте дитина під серцем Ліди стала приводом для укладення шлюбу.
Але Макару було нудно поруч з нелюбою Лідою, тому він швидко завів собі на стороні віддушину, яка також швидко від нього залетіла. І він пішов з сім’ї.
Ліда тільки мовчки плакала, притискаючи до себе новонародженого Ваню, але не спробувала утримати свого чоловіка.
– Ти хоч би ойкнула або там повила. Дивишся на мене своїми порожніми очима, як ніби тобі взагалі все одно, що я йду.
У голосі Макара чулася досада, але Ліда продовжувала мовчати.
Незабаром після розлучення з Макаром вона вийшла заміж і поїхала в інше місто, забравши з собою Івана.
Макар не намагався знайти першу дружину, в той час він був дуже зайнятий своїм життям з яскравою і занадто активною Зінаїдою.
Друга дружина, на відміну від першої, була настільки емоційною, що часом Макару хотілося дати їй по голові, щоб вона хоч на годинку замовкла.
Якщо Ліда була спокійною і мовчазною, то Зіна була постійним джерелом звуку.
Вона співала, щось розповідала і часто розмовляла сама з собою.
Спочатку Макару було так незвично поруч з нею, тим більше, що зовні Зіна була набагато привабливішою за Ліду.
Але потім він зрозумів, що втомлюється від її розмов, занадто багато Зіни стало в його житті.
Жінка подарувала Макару сина, якого назвали Єгором, а коли дитині виповнилося три роки, Макар не витримав і пішов з сім’ї.
– І трінькаєш, і трінькаєш цілими днями, немов заведена. Все, набридла ти мені!
Тоді Зіна багато наговорила всього Макару, а на прощання викинула у вікно його речі.
Чоловік був злий, він кричав на адресу дружини образи, які чув весь район.
Тепер, коли Макар був самотній, він не міг визначитися, яка ж дружина була йому потрібна.
Зі спокійною було нудно, від активної він втомився.
Від обох мав синів, в житті яких він не брав жодної участі.
Так, Макар усвідомлював, що у нього були діти, але вони були з мамками, а його зовсім не цікавили…
Макар Степанович вважав, що дитина – це та, яка росте поруч з батьком.
А, раз вже так вийшло, що дитина живе з матір’ю, то вона і повинна була нести за свого сина всю відповідальність.
А Макар нічого і нікому не винен.
Кілька разів Макар навідувався до батька, який виховував молодшого сина, який був точною копією Макара.
Це змусило молодого чоловіка знову засумніватися в тому, чи не був його молодший брат його рідним сином, але хлопець швидко відкинув ці думки, тому що до чужих дітей йому не було ніякого діла. Втім, як і до своїх власних.
Анфіса, побачивши Макара, знову запалала почуттями, і чоловік не став чинити опір.
Одного разу у них вже був зв’язок. Що ж поганого було в тому, щоб знову скуштувати заборонений плід?
Жінка була ніжною і ласкавою, а Макар скучив за жіночим теплом і добрим словом.
– Перед батьком незручно, – зізнався він, а Анфіса тільки розреготалася.
– Ти думаєш, що твій татусь мені вірний? Та він – перший ходок у селі, хоч йому вже й під п’ятдесят. Не здивуюся, що він настрогав ще з десяток дітей по всій окрузі.
Макар промовчав, думаючи про те, що від батька йому дісталася тяга до жінок, причому найрізноманітніших.
А ось тяги до дітей Степан Степанович синові не передав, і Макар нарікав, бо дуже хотів мати дітей, але при цьому не міг зберігати стосунки з жінками.
А діти відразу ж потрапляли під виховні методи нових чоловіків, які воліли брати за дружин колишніх дружин Макара.
Так і міняв би Макар жінок немов рукавички, тільки ось відразу після тридцятиріччя зустрілася на його шляху та, яка з ніг на голову перевернула все його уявлення про те, як потрібно жити.
«Закохався чи що?» – дивувався Макар, дивлячись на нічим не привабливу Євгенію, відвести погляду від якої він не міг.
Жінка була заміжня, виховувала сина свого чоловіка, народженого в першому його шлюбі, була некрасивою, повненькою, але такою неймовірною, що Макар нічого не міг з собою вдіяти – його тягнуло до Євгенії так, як ніколи і ні до кого не тягнуло.
Старший механік в єдиному в селищі колгоспі, Макар вважав себе ласим шматочком для будь-якої жінки.
Тільки ось будь-яка тепер була йому не потрібна, він хотів тільки заміжню Євгенію.
Макар увивався за нею, відпускав сальні жарти на її адресу і взагалі поводився як підліток.
– Заспокойтеся вже, Макаре Степановичу, – одного разу попросила його Євгенія, – мені нецікаві ваші компліменти, і польових квітів більше не носіть мені. Я заміжня, чоловіка люблю, а таких, як ви, мені щиро шкода.
Ух, як зачепили тоді слова Євгенії Макара.
Він вирішив, що зробить все для того, щоб цю жінку з сім’ї забрати.
І вийшло…
Через два роки після всіх його старань Євгенія, нарешті, наважилася піти від чоловіка, а ще через півроку стала дружиною Макара.
– Що за опудало ти собі в дружини вибрав? – посміхалася Анфіса. – Навколо повно красивих баб, а ти на кікіморі одружився.
– Не лізь не в свою справу, – обірвав свою мачуху Макар, – краще за собою стеж.
Він любив Євгенію, оберігав її, став ідеальним сім’янином. Та й сама Євгенія була прекрасною дружиною: вірною, турботливою, чуйною.
Тільки ось дітей мати вона не могла, і про це Макар дізнався тільки через три роки після одруження.
– Ну ні і ні, – відгукнувся він, – у мене є два сини, мені вистачить. А з тобою ми будемо душа в душу жити і радіти, діти для цього зовсім не обов’язкові.
Євгенія з вдячністю дивилася на чоловіка, вона була його підтримкою і опорою, допомагала, коли захворів батько Макара.
Вона і службу організовувала, коли
Степана Степановича не стало.
Анфіса зовсім не вміла цього робити, та й не хотіла.
– Ще чого – цього … ховати, – тільки й змогла сказати вона, надувши губи.
Після того, як чоловіка не стало, Анфіса почала полювання на Макара.
Приходила до них з Євгенією додому, строїла колишньому пасинку оченята.
Макара вона дратувала, адже Євгенія й не знала про те, що було в минулому у її чоловіка з дружиною його власного батька.
І одного разу Анфіса свого домоглася.
Макар того дня прийшов з роботи втомленим, випив з приятелями по келиху пінного, завалився спати.
Навіть не відразу збагнув, що в ліжко до нього Анфіса прокралася…
Свою справу вдова знала, а Євгенія, повернувшись додому, застала свого чоловіка в обіймах Анфіси.
Як же тоді Макар перелякався. Думав, що дружина буде скандалити, речі його збере і вижене.
Але ні, вона не кричала, посуд не била, спокійно вислухала його виправдання.
– Сам не розумію, що на мене найшло, – белькотів Макар, а сам про себе радів тому, що дружина у нього така розуміюча.
Тільки ось через тиждень, повернувшись додому, Макар не виявив у будинку ні речей Євгенії, ні її самої.
Тільки записка з короткою фразою: «тобі буде краще з тією, у якої від тебе дитина».
– Навіщо ти їй про Пашку розповіла? – кричав на Анфісу Макар, хапаючись руками за голову. – Адже це навіть не точно!
– Щоб ти цю страшилину не бачити поряд з тобою! – відповіла Анфіса. – Подивися на неї і на мене! Я – красива. А твоя товстуха тільки на шиї твоїй бовтається, ноги звісивши.
Як не намагався відшукати Євгенію Макар, так і не зміг її знайти.
З ніг збився, переживав, проклинав себе останніми словами, але, втративши свою любов, так її більше і не знайшов.
А через багато років, зустрівши колишнього чоловіка Євгенії вже зовсім в іншому місті, куди Макар Степанович приїхав до старшого сина, він дізнався про те, що його Євгенії вже немає на цьому світі.
Того дня зникла і надія Макара на те, що він знову зможе стати щасливим.
У нього були діти, була робота, було житло і гроші, але не було найголовнішого – кохання і надійного жіночого плеча поруч.
Не було і вже не буде, з цим Макар Степанович змирився, живучи на самоті і повертаючись у пам’яті до уривків минулого.
Сам винен – нічого вже не змінити.
