Дізналася, що чоловік знову допоміг сестрі й продав його машину…
…Годинник зник у четвер.
Ліда помітила це не відразу. Спочатку з’явилося просто невиразне відчуття, що у вітальні чогось бракує.
Погляд ковзнув по полиці, зачепився за порожнє місце між весільною фотографією та вазою з сухоцвітами, і серце стиснулося.
Антикварний годинник із золотим маятником, подарунок від бабусі Максима на їхнє весілля, зник.
— Максе! — крикнула вона в коридор, відчуваючи, як усередині все зв’язується в тугий вузол. — Максе, де годинник?!
Він вийшов із кімнати з винуватим обличчям.
Цей вираз Ліда знала надто добре: трохи опущені куточки губ, блукаючий погляд, руки в кишенях джинсів.
Так він виглядав завжди, коли робив щось, про що вона не мала дізнатися.
— Лідо, послухай…
— Де. Годинник?
Максим провів рукою по волоссю. Жест відчаю, знайомий до болю.
— Світлані потрібні були гроші. Її знову звільнили, розумієш? Їй нічим платити за квартиру, господарка погрожувала викинути речі на вулицю…
Ліда відчула, що терпіти це більше не в силах.
— Ти продав наш годинник, — промовила вона повільно, ніби куштуючи слова на смак. — Подарунок твоєї бабусі. На наше весілля. Ти продав його, щоб заплатити за квартиру своєї сестри?
— Лідо, вона моя сестра! Я не міг кинути її в біді!
— А мене ти можеш?
Він кліпнув, ніби не зрозумів питання.
— Що?
— Кинути мене в біді. Ти можеш?
— Яка дурниця! До чого тут це?
Ліда опустилася на диван. Ноги раптом стали ватяними.
Світлана. Вічна Світлана з її вічними проблемами. Тридцять два роки, дві вищі освіти — і жодної роботи довше ніж на пів року.
То начальник самодур, то колектив токсичний, то графік незручний.
А між звільненнями — зламані машини, раптові хвороби, невідкладні операції для чергових безпритульних тварин.
І щоразу Максим діставав гаманець.
Ліда заплющила очі, згадуючи. Ось їхній медовий місяць, який вони провели в передмісті замість омріяної Італії, бо Світлані терміново знадобилися гроші на лікування зубів.
Ось їхня річниця, коли замість ресторану вони сиділи вдома з піцою, бо у Світлани поцупили сумку з усіма документами і треба було відновлювати.
Ось минуле літо, коли вони відмовилися від відпочинку, бо Світлані знадобилася застава за орендовану квартиру.
— Ти обіцяв, — тихо сказала Ліда. — Минулого разу ти присягався, що більше не будеш.
— Я намагався!
— Намагався?! Максе, це була твоя бабуся! Цей годинник… він понад сто років належав вашій родині!
— Тепер твоїй, — втомлено виправив він. — Бабусі не стало, Лідо. А Світлана жива, і їй потрібна допомога.
— Світлана доросла! Їй тридцять два! Коли вона нарешті почне сама вирішувати свої проблеми?!
— Вона не така сильна, як ми.
Максим сів поруч, спробував узяти її за руку. Ліда відсунулася.
— Не така сильна? Чи просто знає, що завжди є хтось, хто за неї все розгребе?
— Ти несправедлива.
— Та невже? — Ліда підхопилася з дивана. — Я несправедлива?! Я працюю, беру понаднормові, відкладаю кожну копійку, відмовляюся від відпустки, від нового одягу.
Та від усього, щоб ми могли накопичити на власну квартиру, на нормальний відпочинок!
А ти роздаєш наші гроші, продаєш наші речі, жертвуєш нашим майбутнім заради того, щоб твоя сестра могла вкотре послати начальника й піти з роботи!
— Вона не навмисно…
— Навмисно! — голос Ліди зірвався на крик. — Вона прекрасно знає, що ти завжди виручиш! Що можна жити як заманеться, бо в неї є брат-дурник, який розплачуватиметься за всі її забаганки!
Максим зблід.
— Не смій так говорити про Світлану.
— А як мені говорити? Як називати людину, яка свідомо паразитує на своєму братові?
— Вона моя родина!
— А я?! — Ліда відчула, як по щоках течуть сльози. — А я хто?! Я теж твоя родина, Максе! Або була… Вже не знаю.
Вона розвернулася й пішла до спальні. Максим не пішов за нею.
Ліда сіла на ліжко й втупилася в стіну.
Цей годинник був на фотографії над комодом: їхнє весільне фото, де вони стоять обійнявшись, молоді й щасливі, а на задньому плані видно полицю з подарунками.
Золотий маятник годинника яскраво виблискував на знімку.
Бабуся Максима передала його з такою урочистістю. «Нехай ваш спільний час буде довгим і щасливим», — сказала вона тоді, і Ліда розплакалася від розчулення.
Тепер цей час минув. Проданий за місячну оренду квартири в спальному районі.
Ліда дістала телефон і відкрила чат із мамою.
«Мамо, у тебе є документи на машину Максима?»
Відповідь прийшла за хвилину: «Так, звісно. А що?»
Машина. Чорна Audi, гордість Максима. Оформлена на маму Ліди, щоб платити менше податків. Цілком законна схема, якою користувалися багато хто.
«Можеш завтра зранку приїхати? Мені потрібні документи».
«Лідочко, щось сталося?»
«Все гаразд, мамо. Просто приїжджай, будь ласка».
Вона поклала телефон і лягла на ліжко, не роздягаючись. Сльози висохли. Всередині оселилася дивна, холодна порожнеча.
Уранці Максим спробував помиритися.
— Лідо, ну давай поговоримо нормально, — він приніс їй каву в ліжко, як робив колись, на початку їхніх стосунків. — Я розумію, що ти засмучена…
— Засмучена, — повторила вона тоном, від якого він здригнувся. — Гарне слово.
— Я куплю новий годинник! Знайду схожий, антикварний, я…
— Не треба.
— Лідо…
— Сказала — не треба. Іди на роботу, Максе. Запізнишся.
Він постояв у розгубленості, потім зітхнув і пішов. Ліда дочекалася, поки за ним зачиняться двері, і зателефонувала мамі.
— Мамо, ти виїхала?
— Так, донечко. Буду за годину. Тільки поясни, навіщо тобі документи на машину?
— Поясню при зустрічі.
Мама приїхала рівно за годину. Маленька, енергійна, з туго затягнутим пучком сивого волосся. Вона окинула Ліду оцінювальним поглядом і нахмурилася.
— Що він накоїв?
— Звідки ти знаєш, що це він?
— Лідо, я тебе тридцять років знаю. Такий вираз обличчя у тебе буває тільки через чоловіків. Розповідай.
Ліда розповіла. Про Світлану, про годинник, про всі ці роки, коли вона терпіла, вірила й сподівалася.
Мама слухала, і її обличчя ставало дедалі суворішим.
— І що ти хочеш зробити? — запитала вона, коли Ліда замовкла.
— Продати машину.
— Його машину?
— Так.
— І?
— І поїхати. На море. Надовго. На всі гроші.
Мама помовчала, потім відкрила сумочку й дістала папку з документами.
— Тримай.
— Мамо…
— Тримай, кажу. Машина оформлена на мене. Можу робити з нею що завгодно. А раз я хочу допомогти дочці продати її й поїхати на море, то так і буде.
Ліда обійняла її — міцно, відчайдушно.
— Дякую.
— Нема за що. Хочеш, я з тобою побуду?
— Ні. Мені потрібно побути насамоті.
Продати машину виявилося простіше, ніж Ліда думала. Вона виклала оголошення на спеціалізованому сайті, і вже за дві години пролунав перший дзвінок.
Покупець приїхав увечері. Молодий хлопець із палаючими очима, для якого ця Audi була мрією.
Він ходив навколо автівки, гладив капот, заглядав під днище.
— Вона в ідеальному стані, — сказала Ліда.
— Бачу. А чому продаєте?
— Особисті причини.
Він не став розпитувати далі. Добре, що не став. Ліда й сама не знала, що б відповіла.
Угода зайняла годину. Хлопець віддав гроші, вона передала ключі та документи. Все чесно, все законно.
Машина належала її мамі, мама дала доручення на продаж, договір купівлі-продажу склали правильно.
Коли чорна Audi зникла за поворотом, Ліда відчула неймовірне полегшення.
Вона повернулася до квартири й почала збирати речі. Літні сукні, купальники, сонцезахисний крем. Паспорт, гроші, банківська картка.
Максим повернувся з роботи о восьмій. Ліда вже стояла у передпокої з валізою.
— Ти куди? — він втупився в неї.
— На море.
— Яке море? Лідо, про що ти? На які гроші?
— Я продала твою машину, — спокійно відповіла вона.
Максим зблід.
— Що?!
— Ти продав наш годинник. Я продала твою машину. Справедливо, як на мене.
— Ти… ти не могла! Вона оформлена на твою матір!
— Могла. І зробила. Документи були в мами, машина юридично її. Все абсолютно законно.
— Лідо, це немислимо! Поверни її негайно!
— Ні.
— Як «ні»?! Це моя машина!
— Годинник був нашим. Ти його продав. Машина була оформлена на маму. Я її продала. Яка різниця?
Максим схопився за голову.
— Ти з’їхала з глузду! Мені машина потрібна для роботи!
— А мені годинник був потрібен для душі. Але ти про це не подумав.
— Лідо, зрозумій, Світлані справді не було куди подітися!
— А мені куди подітися? — вона зробила крок до нього. — Максе, я втомилася. Втомилася бути на другому місці.
Втомилася від того, що моя думка нічого не варта. Втомилася терпіти, сподіватися, чекати, коли ти нарешті встановиш кордони.
— Я встановлюю!
— Брешеш. Ти обіцяєш, клянешся, божишся. А потім Світлана телефонує, і ти знову дістаєш гаманець. Або, як цього разу, сімейну реліквію.
— То що тепер? Ти мстишся мені?
Ліда похитала головою.
— Не мщуся. Просто роблю те саме, що й ти. Допомагаю рідній людині. Собі.
— Продавши мою машину…
— Продавши машину моєї мами, яку ти використовував. Є різниця.
Він дивився на неї, і в його очах було нерозуміння. Щире, повне нерозуміння.
— Ти справді не бачиш, що не так? — тихо запитала Ліда.
— Бачу, що ти поводишся як дитина!
— Ні, Максе. Дитина — це той, хто вважає, що світ обертається навколо нього та його проблем.
Дитина — це Світлана, яка в тридцять два роки не може втриматися на роботі й вимагає, щоб брат розплачувався за її інфантильність. А я доросла. І я прийняла рішення.
— Яке рішення?
— Поїхати. Надовго. Подумати.
— Про що думати? Про розлучення?
Слово зависло в повітрі. Ліда не очікувала, що він вимовить його першим.
— Не знаю, — зізналася вона. — Чесно не знаю, Максе. Мені потрібен час.
— Скільки?
— Не знаю й цього.
Вона взяла валізу й попрямувала до дверей.
— Лідо, зачекай!
Вона обернулася. Максим стояв посеред передпокою — розгублений, чужий.
— Я кохаю тебе, — сказав він.
— Я теж тебе кохаю, — відповіла Ліда. — Але кохання замало, коли в парі троє.
— Нас двоє!
— Нас троє, Максе. Ти, я і Світлана. І я втомилася боротися за те, щоб бути головною жінкою у твоєму житті.
Вона вийшла за двері й зачинила їх. Тихо, без зайвого гуркоту.
Море зустріло її шумом хвиль і запахом солі. Ліда винайняла невеликий будиночок на березі. Білі стіни, тераса з видом на воду, благословенна тиша.
Вона прокидалася на світанку, пила каву під крики чайок, годинами гуляла пляжем, збираючи мушлі.
Максим телефонував щодня. Спочатку часто, потім рідше, потім знову без упину. Ліда не брала слухавку. Їй потрібна була тиша.
За тиждень прийшло повідомлення від Світлани.
«Лідо, ти зовсім озвіріла? Через тебе Макс на нервах, працювати не може! Поверни машину негайно!»
Ліда подивилася на екран і видалила повідомлення, не відповівши.
Ще за три дні зателефонувала мама.
— Лідочко, як ти?
— Добре, мамо.
— Він дзвонив мені. Просив вплинути на тебе.
— І?
— А я сказала, що пишаюся тобою.
Ліда посміхнулася крізь сльози.
— Дякую, мамо.
— Донечко, а ти впевнена, що все правильно робиш?
— Ні. Але вперше за довгий час я роблю те, чого хочу сама. А не те, чого від мене чекають.
Дні складалися в тижні. Ліда читала, плавала, думала. Згадувала їхній із Максимом початок.
Університет, перше побачення, перший поцілунок під дощем.
Як він дарував їй ромашки, бо троянди здавалися йому занадто банальними.
Як вони мріяли про будиночок біля моря, про дітей, про собаку.
Коли з’явилася Світлана? Вона завжди була поруч. Молодша сестра, улюблениця батьків.
Після їхньої втрати Максим узяв на себе роль опікуна. Це було природно, правильно.
Але роки минали, а Світлана так і залишалася вічною дитиною. І Максим дозволяв їй це.
Ліда дістала телефон і написала йому. Вперше за три тижні.
«Максе, мені потрібно, щоб ти чесно відповів. Якби Світлана попросила тебе обрати між нею і мною, кого б ти обрав?»
Відповідь прийшла за годину.
«Це нечесне запитання. Вона моя сестра».
«А я?»
«Ти моя дружина».
«І хто важливіший?»
Три крапки. Довгі, важкі три крапки.
«Я не можу так обирати».
Ліда поклала телефон. Відповідь була вичерпною.
Вона повернулася за місяць. Квартира зустріла її тишею і пилом.
Максима не було вдома. Ліда розпакувала валізу, прийняла душ, заварила чай.
Він прийшов увечері. Схудлий, із темними колами під очима.
— Ти повернулася, — сказав він, зупинившись у дверях.
— Повернулася.
— Надовго?
— Не знаю.
Вони сіли на диван. На той самий, де місяць тому Ліда дізналася про продаж годинника.
— Я сумував, — тихо сказав Максим.
— Я теж.
— І що тепер?
Ліда подивилася йому в очі:
— Тепер ти обираєш. Сім’ю зі мною. Або вічне рятування Світлани.
— Лідо…
— Не перебивай. Я дещо зрозуміла за цей місяць. Я кохаю тебе. Все ще кохаю. Але я не можу жити в любовному трикутнику.
Не хочу прокидатися зі страхом, що ти знову віддаси щось наше заради неї. Не хочу відкладати наші мрії, бо у твоєї сестри чергова криза.
— Вона моя сестра!
— А я твоя дружина! І якщо ти хочеш, щоб я нею залишалася, тобі доведеться розставити пріоритети.
Максим мовчав. Ліда бачила, яка внутрішня буря в ньому вирує.
— Вона не впорається сама, — сказав він нарешті.
— Впорається. Якщо не матиме вибору. Люди дивовижно швидко вчаться давати собі раду, коли за них перестають усе вирішувати.
— А якщо ні?
— Тоді це її вибір і її наслідки. Не твої.
Він сховав обличчя в долонях.
— Я не можу просто кинути її.
— Я не прошу кидати. Я прошу навчитися казати «ні». Пояснити, що в тебе своя сім’я, свої плани, своє життя.
— Вона образиться.
— Нехай. Образа мине. А от шлюб після такого може й не викарабкатися.
Ліда звелася на ноги.
— Я дам тобі час подумати. Тиждень. Якщо за тиждень ти все ще вважатимеш, що твій обов’язок — рятувати Світлану від наслідків її вчинків, я піду. Назавжди.
— Ти серйозно?
— Цілком.
Вона пішла до спальні й зачинила двері.
Тиждень тягнувся болісно. Максим ходив похмурий, майже не розмовляв. Ліда бачила, як важко йому дається кожен день.
На п’ятий день зателефонувала Світлана.
— Лідо? Це ти отруїла Максові мізки?
— Привіт, Світлано.
— Він відмовився мені допомогти! Сказав, що мені пора самій вирішувати свої проблеми! Це твої підступи?
— Мої, — спокійно відповіла Ліда.
— Та як ти смієш! Він мій брат!
— І мій чоловік. І якщо ти хочеш зберегти стосунки з братом, перестань використовувати його як банкомат.
— Я не використовую!
— Використовуєш. Світлано, тобі тридцять два роки. Дві вищі освіти. Ти розумна, здібна дівчина. Але ти звикла, що завжди є хтось, хто підстрахує. Час дорослішати.
— Ти… ти…
— Я бажаю тобі успіху. Справді бажаю. Але не за рахунок мого шлюбу.
Ліда натиснула відбій. За хвилину до кімнати увійшов Максим.
— Світлана дзвонила?
— Так.
— Що ти їй сказала?
— Правду.
Він сів на ліжко поруч із нею.
— Я відмовив їй. Сьогодні вранці. Вона просила грошей на новий телефон — старий розбила. Я сказав «ні».
Ліда повернулася до нього:
— І як ти почуваєшся?
— Жахливо. — Він спробував усміхнутися. — Наче я зрадник.
— Ти не зрадник. Ти просто нарешті поставив себе на перше місце. І нас.
— Вона так кричала…
— Вона звикне. Або ні. Це її вибір.
Максим узяв її за руку.
— Лідо, я думав. Багато думав. І ти маєш рацію. Я перетворив наше життя на філію благодійного фонду імені Світлани. Це було несправедливо щодо тебе. Вибач мені.
— Максе…
— Не перебивай, дай договорити. Я продав годинник, і це було підло. Він був важливий для нас обох, а я розпорядився ним одноосібно.
Я обіцяв раз за разом, що все зміниться, і порушував слово. Я ставив комфорт сестри вище за наші плани.
І я зрозумів: якщо продовжу в тому ж дусі, то втрачу єдину жінку, яку по-справжньому кохаю.
У Ліди защеміло в горлі, а до очей підступили сльози.
— Ти справді це усвідомив?
— Справді. І я хочу все виправити. Хочу, щоб ти залишилася. Хочу накопичити на квартиру. Хочу їздити у відпустку.
Хочу жити з тобою, а не в режимі вічного очікування чергової кризи Світлани.
Ліда міцно обійняла його.
— Я теж цього хочу.
Вони сиділи так довго й мовчали, слухаючи дихання одне одного.
— А машину ти справді продала? — тихо запитав Максим.
— Так.
— І не повернеш?
— Життя біля моря виявилося недешевим. Гроші скінчилися. Майже.
Він хмикнув:
— Зрозуміло. Значить, тепер на метро.
— На метро.
— Заслужив, напевно.
— Ще й як.
Максим поцілував її в щоку.
— Накопичимо на нову. Разом. І оформимо вже на нас обох.
— На нас обох, — погодилася Ліда.
І вперше за довгий час вона повірила, що у них дійсно все вийде.
