— Синку, — вона підійшла до нього, — я не проти твого щастя. Але ця дівчина… вона не та, хто тобі потрібен.
— Чому? — спалахнув він. — Тому що вона не така, як ти хочеш?
— Тому що вона не любить тебе, — тихо сказала Людмила. — Вона любить цю квартиру…
…— Людмила Петрівна, а можна мені залишитися на ніч? — Світлана облизала губи і прикрила очі, вдаючи збентеження. — Дощ такий сильний, а гуртожиток далеко…
Максим підвів голову від підручника і подивився на матір вичікуючи.
Людмила Петрівна помітила, як він нервово ковтнув.
— Звичайно, дитинко, — відповіла вона, намагаючись не показувати роздратування. — Постільна білизна в шафі.
Світлана поцілувала Максима в щоку — довго, демонстративно.
Людмила відвернулася до плити, де кипів чайник. Щось у цьому поцілунку було неправильним, фальшивим.
За три місяці знайомства дівчина жодного разу не назвала її просто по імені. Завжди ця нудотна ввічливість, ці розраховані жести. Навіть зараз, просячи залишитися, вона не дивилася в очі.
— Мамо, а що у нас завтра на вечерю? — Максим відклав конспект убік.
— Не знаю ще, — Людмила поставила чашки на стіл. — Може, сходимо разом до магазину?
— Ой, а я вмію готувати гречану кашу! — втрутилася Світлана. — Максиме, хочеш, завтра приготую?
Максим кивнув, але Людмила помітила, як він скривився. Її син не терпів гречку з дитинства. Невже Світлана за три місяці цього не помітила?
— Максим не дуже любить гречку, — м’яко зауважила вона.
— Та годі, мамо, — швидко відповів син. — Буду їсти.
Світлана переможно посміхнулася і поклала руку на плече Максима. Власницьким жестом.
Людмила налила чай і помітила, як дівчина оглядає кухню. Погляд чіпкий, оцінюючий — ніби складає інвентар.
— У вас така затишна квартира, — промовила Світлана. — Двокімнатна, так? У хорошому районі.
— Так, нам пощастило, — відповіла Людмила. — Ми тут вже п’ятнадцять років живемо.
— Ого, який великий термін! — Світлана зобразила здивування. — А дача у вас є?
Максим смикнув плечем. Людмила відчула, як напружилася.
— Є, — коротко відповіла вона.
— Напевно, дуже гарна. — Світлана нахилилася вперед. — Велика?
— Звичайна дача, — Людмила встала з-за столу. — Мені завтра рано вставати.
Тієї ночі вона довго лежала без сну, прислухаючись до звуків із сусідньої кімнати.
Син зі Світланою про щось шепотілися, іноді дівчина сміялася — голосно, театрально.
Вранці Людмила прокинулася від звуку води, що лилася. У ванній співала Світлана — фальшиво, але із задоволенням.
Максим сидів на кухні похмурий, тикав ложкою в тарілку з кашею.
— Як справи, синку? — Людмила погладила його по голові.
— Нормально, — буркнув він. — Мамо, а можна… можна не сьогодні в магазин? Мені потрібно в бібліотеку.
— Звичайно, — вона присіла поруч. — Максиме, все гаразд?
Він підвів очі — втомлені, якісь загублені. І в них промайнуло щось, що змусило серце матері стиснутися.
— Мамо, — тихо почав він, — а ти… ти ж мене ніколи не виженеш?
Людмила здивувалася.
— Що за дурниці? Звичайно, не вижену. Це ж твій дім.
— Точно? — він схопив її за руку. — Навіть якщо я одружуся?
З ванної долинув сміх Світлани. Людмила все зрозуміла.
— Синку, — вона накрила його долоню своєю, — це наш з тобою дім. Завжди буде наш.
Максим кивнув, але не відпускав її руку. У передпокої затріщали підбори — Світлана збиралася йти.
— Максиме, поцілуй мене! — крикнула вона з коридору.
Він скривився, але встав і пішов прощатися. Людмила чула, як вони обіймаються, як Світлана щось швидко каже йому на вухо.
— До побачення, Людмила Петрівна! — проспівала дівчина, заглядаючи в кухню. — Дякую за гостинність!
І знову ця нудотна посмішка, ці подяки через силу.
Двері грюкнули. Максим повернувся до кухні, сів на те саме місце, знову взявся за ложку.
— Мамо, — сказав він, не піднімаючи очей, — Світланка хоче, щоб ми одружилися.
Людмила завмерла з чашкою в руках.
— А ти хочеш?
Пауза затягнулася. Максим м’яв хліб у пальцях, не відповідаючи.
— Не знаю, — нарешті пробурмотів він. — Вона каже, що це правильно. Що ми вже дорослі.
— Максиме, — Людмила сіла навпроти, — подивися на мене. Ти її кохаєш?
Він підвів очі, і вона побачила в них розгубленість дитини.
— Я… я думаю, що так. Вона красива, розумна… Всі хлопці на неї дивляться.
— Це не відповідь на моє запитання.
Максим відклав ложку і прикрив обличчя руками.
— Мамо, вона хоче, щоб ми жили тут. Разом. А ти… щоб ти переїхала на дачу.
Людмила відчула, як холоне кров.
— Вона так сказала?
— Вона пояснила, що це нормально. Що молодій родині потрібен простір. Що тобі на дачі буде краще — повітря, город…
— І ти погодився?
— Я… — Максим підвів голову. — Я сказав, що подумаю.
Людмила встала і підійшла до вікна. У дворі гралися діти, їхні мами сиділи на лавочках. Звичайний осінній день, звичайне життя.
Тільки в неї в грудях все горіло від образи і страху.
— Максиме, — сказала вона, не обертаючись, — це мій будинок. Я його купувала, я тут живу вже півтора десятка років. Це місце наших з тобою спогадів.
— Я знаю, мамо, — голос сина тремтів. — Але вона каже…
— Що каже Світлана? — Людмила повернулася до нього. — Що я повинна звільнити місце для вас двох?
Максим не відповів. Він сидів, опустивши голову, і вона бачила, як напружені його плечі.
— Синку, — вона підійшла до нього, — я не проти твого щастя. Але ця дівчина… вона не та, хто тобі потрібен.
— Чому? — спалахнув він. — Тому що вона не така, як ти хочеш?
— Тому що вона не любить тебе, — тихо сказала Людмила. — Вона любить цю квартиру.
Максим підхопився, відсахнувся від матері.
— Не кажи так! Ти її не знаєш!
— А ти знаєш? — Людмила підійшла ближче. — Скажи мені, що вона любить? Яка у неї улюблена книга? Який фільм? Про що вона мріє?
Максим відкрив рот, але не відповів. Людмила бачила, як в його очах промайнуло розуміння.
— Вона мріє про окрему квартиру, — продовжила вона. — Про те, щоб не знімати кути в гуртожитку. Про те, щоб не працювати після інституту. Максим, ти для неї — спосіб отримати все це.
— Ні! — він хитав головою. — Ти просто ревнуєш!
— До чого ревную? — Людмила відчула, як голос стає твердим. — До того, що вона хоче вижити мене з власного будинку?
У коридорі задзвонив телефон. Максим кинувся до нього, ніби рятуючись від розмови.
— Алло? — почула Людмила його голос. — Ах, Світланко, тут такі справи…
Вона підійшла до дверей, прислухалася. Максим говорив тихо, але вона розрізняла окремі слова: «мама», «не згодна», «не знаю, що робити».
А потім до неї дійшов голос Світлани — дівчина кричала в трубку так голосно, що було чутно кожне слово:
— Скажи цій старій, що мені плювати на її думку! Ми одружимося і будемо жити, де захочемо! А якщо вона не згодна — нехай збирається на дачу!
Людмила відстрибнула від дверей. Значить, так. Значить, маски скинуті.
Максим повернувся в кухню блідий. Він уникав дивитися в очі матері.
— Що вона сказала? — запитала Людмила.
— Нічого особливого, — пробурмотів він. — Просто… просто хвилюється.
— Максиме, — Людмила взяла сина за руки, — я все чула.
Він смикнувся, але мама не відпускала.
— Синку, невже ти не бачиш? Ця дівчина використовує тебе. Вона не запитала, що ти відчуваєш. Вона просто вирішила за тебе.
Максим мовчав, але в його очах Людмила побачила сльози.
— Мамо, — прошепотів він, — я так втомився. Вона постійно каже, що я повинен робити. Як жити, з ким дружити, що думати…
Людмила обійняла сина, і він притиснувся до неї, як маленький.
— Чому ти мовчав?
— Боявся, що ти скажеш «я ж казала», — схлипнув він. — І ще… ще боявся, що залишуся один.
— Дурний, — вона гладила його по голові. — Ти не залишишся один. Знайдеш дівчинку, яка буде кохати тебе, а не твою квартиру.
Вони так і сиділи, обійнявшись, поки знову не задзвонив телефон. Максим підняв слухавку.
— Алло! Ні, не приходь. Я… я все вирішив. Ми не підходимо один одному.
Людмила чула, як дівчина кричить у слухавку, але Максим спокійно завершив дзвінок.
— Все, мамо, — сказав він. — Більше вона не прийде.
Минуло пів року. Максим познайомився з Катериною в бібліотеці — тихою дівчиною з медичного факультету.
Вона часто приходила до них в гості, завжди з цукерками або печивом, завжди в тапочках, які приносила з собою.
Людмила дивилася, як син розповідає Катерині про свої плани на майбутнє, як дівчина слухає його з непідробним інтересом, і розуміла: ось вона, справжня любов.
Без розрахунку, без вимог, без спроб переробити людину під себе.
— Людмила Петрівна, — сказала якось Катерина, допомагаючи мити посуд, — а можна я буду приходити до вас на вихідні? Максим розповідає такі цікаві історії з дитинства…
Людмила посміхнулася. Ця дівчинка хотіла пізнати її сина, зрозуміти його, а не отримати вигоду.
— Звичайно, дитинко, — відповіла вона. — Приходь. Ми будемо раді.
І це було правдою. Вони дійсно були раді.
