Марина вперше почула це слово від Тамари Андріївни рівно через три дні після переїзду.
— Зозуля, — сказала вона тихо, але з отрутою. — Дітей народжувати — не сумки тягати. А виховувати хто буде?
Марина стояла біля раковини, мила посуд після обіду.
Пальці зісковзнули з мильної кромки порцеляни — чашка вдарилася об край мийки і задзвеніла. Не розбилася, але в Марини всередині ніби щось обірвалося.
— Я після нічної зміни, — глухо відповіла вона, не повертаючись. — Я тільки прийшла і дуже втомилася.
— Та хоч з командировки. Все одно — зозуля вона і є зозуля. Свого хлопчика кидаєш на чужу тітку, як непотрібну річ.
Спиш потім, не чуєш ні плачу, ні питань. Йому мама потрібна, а не привид у халаті!
Марина стиснула губи, витерла руки і вийшла. Її тіло хотіло лягти на ліжко і заснути, але всередині все тремтіло.
Тамара Андріївна була як цвіль — непомітна, але проникаюча всюди. Своїми отруйними словами, поглядами, зітханнями.
Коли вони переїхали в її двокімнатну квартиру, Вадим сказав:
— Це тимчасово. Потерпимо. Вона допоможе з Артемом, поки ти ночами працюєш.
Він обійняв її міцно, як колись на самому початку сімейного життя.
— У мами непростий характер, але вона добра. Просто, скажімо, прямолінійна.
Вадим був її якорем, її вибором, її «за» в списку нескінченних «проти», які накопичувалися у шлюбі.
З ним вона вірила, що все налагодиться.
Тільки він все частіше затримувався на роботі, і все частіше, повертаючись, йшов надовго у ванну. Ніби змивав з себе не робочий пил, а провину.
Одного вечора Марина почула, як Тамара Андріївна каже Артему:
— Мама знову пішла. У неї, бачиш, важливі справи. А тобі хто казку розповість? Бабуся розповість. Бабуся завжди поруч, на відміну від декого.
Її син, її хлопчик — чотирирічний, Артем, худенький, з маминою родимкою на шиї — сидів біля вікна, міцно тримаючи в руках плюшевого зайця.
Він нічого не відповів. Тільки подивився на бабусю так, ніби щось у ньому вперше заворушилося — легкий укол сумніву.
— Я не кидаю його, і ти це прекрасно знаєш, — сказала Марина Вадиму вночі. — Але я не можу не працювати.
— Мама просто хвилюється, — буркнув він. — Вона все життя одна тягла мене. Ти повинна її зрозуміти.
— А хто зрозуміє мене? Адже я теж жива.
Він мовчав.
Марина зрозуміла — в цьому домі їй підтримки не буде.
Наступного ранку свекруха простягнула їй газету:
— Ось. Оголошення. Потрібна доглядальниця. День — через два. Хоч ночами будеш з дитиною. А не тинятися по лікарнях серед недолугих і залежних.
— Я медсестра, — стримано сказала Марина.
— Медсестра, яка не може навчити дитину цифрам і буквам і навіть не знає, як називається улюблений мультик у Артема.
Він мені сам сказав це: «Бабуся знає, а мама — ні».
Марина стояла, притиснувши долоні до живота, ніби намагалася утримати в собі щось важливе.
— Я не зозуля, — прошепотіла вона.
— Ні, — посміхнулася Тамара. — Ти — недбала мати. А знаєш, за таке навіть позбавляють батьківських прав. Я тут дізналася, з ким можна поговорити.
В середині буднього дня до них прийшли — дві жінки в строгих пальтах і з беземоційними обличчями.
Одна — молодша, з планшетом і різким голосом, друга — старша, мовчазна.
Біля порога Тамара Андріївна зустріла їх, як довгоочікуваних гостей.
— Проходьте, — сказала вона ласкаво. — Ми вас чекали.
Марина дізналася про візит випадково: повернулася раніше з чергування, забула вдома перепустку.
Відчинила двері — і завмерла. Дитини не було чутно, а в кімнаті — чужі голоси.
— Що відбувається? — запитала вона, заходячи.
— Ви — Марина Сергіївна? — молодша з жінок подивилася на неї як лікар на пацієнта в стадії загострення. — Ми з органів опіки. Надійшла скарга. Поговоримо?
Марина відчула, як земля йде з-під ніг.
— Ви часто залишаєте дитину на бабусю, так?
— Працюю ночами. Я медсестра.
— А вдень ви спите?
— Іноді. Але я готую, прибираю, проводжу час із сином. Ми малюємо, читаємо…
— А з ким Артем, коли ви на зміні?
— З бабусею.
— Вадим Сергійович каже, що часто не може вас знайти — ви відключаєтеся.
— Я сплю. Тому що я працюю по дві ночі поспіль.
Питання були липкими, чіпкими. Як комарі, сідали в найболючіші місця.
Марина відповідала, не вірячи, що це відбувається з нею. У власній родині.
Коли жінки пішли і Тамара Андріївна закрила двері, вона відразу сказала:
— Час дорослішати, дівчинко. Тут не курорт. Дитина — це не іграшка.
— Ви… ви дійсно це зробили?
— Я захистила онука. Від тебе. Ти, Марино, як зозуля. Ти така мати, як я балерина. Артем тебе більше боїться, ніж любить.
Марина стиснула кулаки.
— Ви знищуєте мене…
— Я виховую тебе, а не знищую. Тому що Вадим — ганчірка, а ти — безвідповідальна. Дитині потрібна стабільність.
Марина схопила сумку, вийшла в коридор. Там було темно. Лампа над дверима блимала.
Вона не плакала. Просто стояла і дихала.
І раптом з кухні тихо долинуло:
— Мамо, ти прийшла?
Марина заплющила очі.
Потім скинула туфлі, повернулася. Посміхнулася. Сіла поруч з ним.
— Прийшла. І я не піду. Обіцяю.
Вночі вона не спала.
Сиділа за ноутбуком і шукала: «Як подати на розлучення». «Права матері». «Оскарження опіки».
Вона не хотіла війни. Але зрозуміла — що війна вже йде повним ходом.
Вони з сином пішли рано вранці.
Марина надягнула на Артема стару куртку, поклала в рюкзак паспорт, свідоцтво про народження, трохи готівки і три дитячі книжки — улюблені.
Він позіхав і тер очі, але не задавав питань. Просто тримав її за руку.
— Ми поїдемо з тобою до моєї подруги — прошепотіла вона. — У неї дуже добре і спокійно.
На вулиці йшов мокрий сніг. Холодний, липкий, колючий. Марина міцно тримала дитину за руку.
У голові шуміли тривоги: «Чи встигну? Чи не зупинять? Що, якщо Вадим заявить про викрадення?»
Але автобус під’їхав. Вони сіли. І поїхали мовчки.
Артем притиснувся до матері. І вперше за довгий час Марина відчула — він поруч, він з нею, і він її.
Кімнатка в передмісті була маленькою: ліжко, маленький комод, електроплитка на підвіконні.
Ванна кімната — загальна. Господиня — пенсіонерка з вічно увімкненим радіо. Але це був простір свободи. Без Тамари. Без Вадима. Без жаху.
— Нам тут буде добре? — запитав Артем, загорнувшись у ковдру.
— Тут… нам з тобою буде по-справжньому спокійно, — відповіла вона.
Через три дні спокійного життя, в двері увірвалися двоє в формі, за ними — Вадим.
Обличчя — сіре, пом’яте, ніби він теж не спав вічність.
— Ти з’їхала з глузду?! — закричав він. — Ти вкрала дитину?!
— Я — його мати.
— А тепер ти — викрадачка. Поліція вже в курсі.
Марина не чинила опору. Артема забирали, а вона стояла на холодній підлозі, босоніж, стискаючи ковдру, на якій він щойно сидів. І не плакала.
Її викликали до суду.
— Небезпеки для дитини не було, але мати порушила правила опіки, — читав суддя з папірця. — Дитина тимчасово передається під відповідальність батька.
— Я люблю його, свого сина, — сказала Марина. — І це було не викрадення. Це — відчай.
— Вам призначать порядок спілкування. Ви зможете бачитися з ним.
Але з тих пір все було інакше. Вадим не дозволяв зустрічей, хоча суд дав добро, Тамара робила вигляд, що Артем постійно хворіє. Подарунки не передавалися. Листи не читалися.
Марина знітилась. Не як винувата мама, а як жінка, у якої вирвали серце.
Але одного разу, коли Марина їхала в маршрутці, поруч з нею сів хлопчик з мамою. Хлопчик запитав у матері:
— Мамо, а якщо ти підеш, або я загублюся, ти мене знайдеш?
І жінка відповіла:
— Я ніколи не піду. Я завжди буду поруч, навіть якщо ти мене не бачиш.
Марина стиснула ремінь сумки і вперше за місяці вирішила не здаватися. НІ ЗА ЩО !!!
Минув майже рік.
Жінка зняла житло в сусідньому районі, влаштувалася на роботу в приватну клініку — денні зміни.
Знімала студію з вікном на захід, де вечорами висіло рожеве світло.
Щовечора вона писала Артему листи. Але не відправляла — просто складала в коробку.
Листи були різними: про те, як минув день, що вона готувала, як згадала, як він сміявся, коли падав перший сніг. Іноді — просто «пробач». Іноді — «я поруч».
— Марино, ти могла б спробувати через суд повернути сина, — сказала їй колега Олена, юрист за першою освітою. — Хочеш, я тобі допоможу?
— Не зараз, — відповіла Марина. — Суд не змусить сина захотіти мене бачити. Я хочу, щоб він сам підійшов до цього.
Іноді вона йшла до дитячого садка, де добре знала охоронця. Сиділа на лавці і дивилася, як діти виходять на прогулянку.
Артем виріс. Став серйознішим. Вона бачила, як бабуся приводила його, а Вадим — ні.
Одного разу Артем зупинився, ніби щось відчув. Подивився в бік. Вона ховалася за газетою. Він подивився повз — і пішов за вихователькою.
Вона майже звикла до цього життя — бути матір’ю в тіні. Поки одного разу не пролунав дзвінок.
— Марина? Це Вадим.
Пауза.
— Нам треба поговорити.
Він зустрів її в кафе, в якому колись вони любили сидіти. Замовив чай з лимоном і, не дивлячись їй в очі, сказав:
— Мама в лікарні. У неї інсульт. Я на роботі по вуха загруз. Розумієш, я… не справляюся.
Він виглядав старшим — зморшки, згорбленість, розгубленість.
— Артем… він почав питати про тебе. Каже, бачив тебе. На вулиці. Біля садочка.
Марина затамувала подих.
— Я не прошу тебе повертатися. Просто… я хочу, щоб ти мені допомогла. Ти ж хочеш його бачити?
Це була не зустріч. Це було народження заново.
Артем стояв на порозі. Потім зробив крок у бік матері.
— Привіт, — тихо сказав він.
Марина не обійняла його відразу. Вона присіла.
— Привіт, мій хлопчику.
Він простягнув їй малюнок — зайця і жінку. Підпис: «Мама».
Вони гуляли в парку. Їли морозиво. Говорили ні про що. Вона не питала його ні про що, не говорила: «Я страждала». Тільки слухала.
— А бабуся… вона тепер не говорить, весь час мовчить, — сказав він.
— Ти її любиш?
— Так. Але я за тобою дуже сумував. Я думав — ти про мене забула.
Марина похитала головою.
— Я писала тобі щодня. Тільки не знала, куди надіслати листи.
Він подумав.
— А можна мені тепер іноді до тебе?
Марина не плакала. Просто кивнула.
І вперше за довгий час — відчула, що вона оживає.
— А ти вмієш малювати зайця? — запитав Артем, тримаючи коробку з крейдою.
— Думаю, так, — відповіла Марина, сідаючи поруч на гарячий асфальт.
Сонце щедро лилося на майданчик між будинками. У повітрі пахло липнем і чимось домашнім.
Марина не була тут господинею, але вперше за довгий час не відчувала себе чужою.
Артем з натхненням почав креслити контури.
— У нього будуть вуха ось такі. Довгі. А поруч — мама, тобто ти. Але не бабуся. Так можна?
— Звичайно можна, — посміхнулася вона.
Він малював старанно, ніби від цього залежало щось важливе.
Марина дивилася — на його похмуре чоло, на ніс, який зморщувався, коли він помилявся, на долоню, в якій крейда підточувалася з кожним штрихом.
Все було її. Він був її.
Тепер вона забирала його щовихідних. Іноді — навіть посеред тижня. Вадим більше не сперечався.
Він дивився на них так, ніби усвідомлював: втратив щось, що не можна повернути.
Але Марина не мстилася. Не дорікала. Пройшла повз все це.
— Мамо, а ти пам’ятаєш, як ми жили втрьох?
— Пам’ятаю.
— А ти плакала, коли мене забрали?
— Звичайно, мій рідний.
Він помовчав.
— Я відчував, — прошепотів він, — ніби ти поруч, але не можеш до мене підійти. А потім я почав тебе забувати. І мені стало страшно.
Марина не витримала. Обійняла його.
— Я ніколи тебе не забувала. Я просто чекала, коли ти мене знову знайдеш.
— Знайшов, — сказав він, обіймаючи Марину за шию.
Увечері Артем знову малював маму і зайця. А поруч — будинок. І хмара. І напис по-дитячому кострубатий:
«Я і мама вдома».
Марина пригорнула малюнок і подумала: «Він знову називає мене мамою. І це означає, що я перемогла».
