Мамі було 68, коли я її побачила вперше. Вона останнього сина народила в 47 років. Пізня дитина. Я за останнього і вийшла…
Сільські жінки відцвітають рано. І якось раптово.
Вчора ще була кров з молоком, яскрава, густобровою — і ось сива і життям згорблена.
Дивного в цьому нічого немає. Чим життя важче, тим більше слідів на обличчі.
Пам’ятаю, знайшла фотографію молодої свекрухи і остовпіла — рідкісна красуня.
А ось впізнала я її вже зігнутою бабусею у вічно вицвілій хустці. Сухонька до прозорості, смаглява до чорноти. Яка вже там краса.
Але коли при мені вимовляють «справжня жінка», я бачу свою свекруху.
І була в ній якась таємниця. Таємниця вже в тому, що спекотну, смагляву красу успадкував тільки один син із семи дітей.
А в інших дітях, онуках і онучках кипить кров незнайомого мені свекра. Синьоокі, блідолиці і волосся відливає помітною рудиною. Працьовиті, сильні, жорсткі, вони мало відрізнялися тягою до навчання або знань.
Їхній світ був і є окреслений колом села, ніби за його межами нічого більше немає.
Ні-ні, вони звичайно читали і телевізор дивилися, але якось дуже вибірково. Тільки те, що може стати в нагоді.
Вони і пишалися тим, що завжди працювали руками. Що цим рукам була підвладна важка техніка і лопата, що ці руки могли видоїти сотню корів.
Робоча сім’я з тим чудовим почуттям гордості за свою «працьовитість», яке практично не зустрінеш нині.
Але ось мама дивувала тим, що в рідкісні хвилини відпочинку у неї в руках завжди була книга.
Найчастіше ці хвилини припадали на перекус. І книга стояла, притулена до чайника або банки з молоком. Мама їла і читала. Ось така зовсім інтелігентна шкідлива звичка — їсти за читанням.
Книги мама приносила з бібліотеки в сітці з комірками, знаєте таку — авоська. І вони дивно виглядали там, якось безглуздо, неправильно чи що…
Одного разу я бачила, як вона витирає сльози кінцем хустки, сидячи над оповіданням Василя Стефаника «Святий вечір». Я теж колись над ним ревіла. Про що відразу й повідомила.
Свекруха відреагувала дивно, вона прибрала книгу і засуєтилася. Засоромилася? Чого? Книги? Чому? Адже вона їх любила.
Я пам’ятаю, як вона зраділа моєму непрактичному приданому — ящикам з книгами. Як перебирала їх, змітала пил з корінців, як змусила сина зробити полиці.
Ще мене завжди дивувала її грамотна, чиста мова — з масою приказок і прислів’їв, співучістю східного діалекту, але без жаргонізмів і лайки, і без грубих порушень орфоепічної норми.
Причому, іноді всупереч звично-сільській вимові. Якщо для всіх були «шофера і директора», то мама вимовляла чітко «шофери, директори».
Дивували і її рухи — без суєти, неквапливі, сповнені якоїсь незбагненної внутрішньої гідності…
І ще те, як вона відгукувалася про чоловіка — з повагою, але ніби з відчуженням, чи що…
Ось він був відверто некрасивий. Коренастий, невисокий, з рисами обличчя великими, але такими, ніби їх навмисно зібрали на маленькому личку.
Непропорційний ніс, великі губи, очі під низькими бровами. Я бачила його лише на фото. І чомусь це обличчя справило скоріше відразливе враження.
Мама називала його на ім’я та по батькові. Завжди. Якось обмовилася, що він був старший за неї на 16 років.
І все… таємниця. Яку я так і не розкрила до кінця. Мама ні в якому разі не хотіла розповідати про себе.
Трохи відкрилася завіса, коли на похорон мами приїхав її молодший брат. Він жив у місті, працював гірським інженером.
І це від дядька Ігоря я дізналася, що їхній батько був військовим чи то служив, але був репресований.
Мама часто згадувала про якесь прокляття або гріх, що на ній лежить. Саме тому у її синів не було хлопчиків.
І останню страшну хворобу — рак — вона сприймала як спокуту гріхів, переконуючи мене, що коли її не стане, у нас будуть діти.
І обов’язково хлопчики. Так і вийшло. Але я відволіклася у своїх припущеннях. Про те, що відомо.
Дядько Ігор розповідав, що їх із сестрою відправили в дитячий будинок. Ігор був занадто малий, він не пам’ятав, куди поділася мама?
Але пам’ятає, що до дитячого будинку вони жили у великій квартирі, і те, що в дитячому будинку сестра опікувалася братом, як могла. Приносила за пазухою вкрадені з кухні шматочки хліба і картоплю.
А потім після дитбудинку вже викрала. Просто відвезла і все. Вони дуже довго їхали кудись на поїзді. І опинилися на лісоповалі. У ліспромгоспі.
І сестра йшла на роботу дуже рано і часто не ночувала вдома. І заміж Ольга, судячи з усього, вийшла зовсім молодою.
Ігор ріс у родині Ольги та Миколи, поки не закінчив сім класів. Ось і вся історія. Не залишилося ні фотографій батьків, нічого…
По батькові у свекрухи було — не її. Змінили. Чому? Хто тепер скаже.
Мамині подруги на похоронах згадували, що мама знала безліч віршів. Була співачкою і часто чоловік просив її заспівати.
Мама співала українські пісні. Чому українські? Бо інших не любила, не дивлячись на те, що вони жили на сході.
Я в молодості років не розпитувала. Судячи з яскравої краси, в роду у неї були чорняві, темноокі предки. А вже чи корінними вони були українцями?
І чомусь бачиться мені вся ця ситуація дуже простою і страшною по суті.
Мама виходила заміж лише тому, що треба було піднімати на ноги молодшого брата. Зміна по батькові — напевно з тих же міркувань, щоб не знайшли.
Так і опинилася дівчинка, швидше за все, з інтелігентної родини в селі. І з усією завзятістю прийняла вона і село, і нелюбого чоловіка.
Прийняла так, що буквально розчинила своє «я» в чоловічому. Розчинилася ще й з почуття самозбереження.
Сховалася навіть від самої себе. Її доля — це зліпок з історії країни. З її лісоповалами, репресіями, силою духу, жертовною любов’ю, і … вічною сонячною надією, поки світ стоїть.
Ніби сама історія штовхає наших жінок на нескінченність хресної дороги заради брата, синів, чоловіка…
Цікаво, а чи жила коли-небудь свекруха для себе? Хіба-що в далекому дитинстві…
Втім, наших бабусь ніхто тоді не вчив «Любіть себе. Живіть для себе».
Ось вони і не вміли. На велике щастя для дітей, онуків. У них в крові була жертовність.
Велика сила і велика слабкість справжньої жінки і була в цьому вмінні жертвувати.
Будь-який психолог скаже, що це в корені невірно. В корені!
Можливо… Але цікаво, що сталося б з країною, якби раптом наші бабусі і мами в лиху годину рішуче взялися жити для себе?
Якби не відривали останній шматок, щоб нагодувати дітей? Якби не працювали на абсолютно не жіночих роботах. Якби берегли руки, фігуру, шкіру від вітрів, морозів, праці?
Хто знає, а може, тоді настав би час дочок і онучок. Час, коли можна жити для себе?
Я ж шалено вдячна мамі за те, що вона зробила свого часу для нас з чоловіком.
У той момент, коли раптом проти мене повстали численні брати і сестри — міську взяла, білоручка, ще й освічена…
Мама встала стіною, прикривши наш шлюб тендітним, худим до знемоги тілом:
— Він її кохає, тож відчепіться від них!
Від нас і справді відчепилися. Якби не було цього перепочинку, хто знає, чи вдалося б стати своєю для тепер уже близьких родичів?
Вона ніколи не лаяла мене при синові. І його при мені. Більше того, його бурчання про підгорілу картоплю чи невдалі пироги мама завжди вгамовувала:
— Що ж ти за себе дівчину взяв? Одружився б на сорокарічній, вони все вміють.
І здається мені, що сама проживши з нелюбом, вона з усіх сил берегла нашу любов.
Любов свого пізнього і дуже улюбленого сина, берегла навіть від нього самого. Та що там, берегла і від мене…
І ось уже двадцять років, як її немає на світі, а дня не минає, щоб я про неї не згадав. Ніби вона все ще поруч. Все ще береже наше кохання…
Старенька, суха, яка втратила всю красу на лісоповалі і в селі, і все одно незмірно красива.
