Мене звати Макс. Мені п’ять років і один місяць. Я точно знаю, бо мама записала на холодильнику — на папірчику з ведмедиком.
Там ще написано: “Макс любить молоко і боїться темряви”. Це правда.
Моя кімната — маленька. Там є ліжко, на якому спить і мій динозавр Ру, і лампа у формі місяця.
Вночі вона світить так тихенько, що мені не страшно, навіть якщо чути звуки з вулиці. Вікно у мене високе, я не дістаю, але мама іноді піднімає мене, і я дивлюся, як люди йдуть додому.
Всі з пакетами. А ми — іноді без.
Сьогодні ранок. Я прокинувся сам. Мама ще спить. Вона останнім часом спить багато. Я став тихенько на носочки і зазирнув у її кімнату.
Вона лежала на боці, закутана в ковдру аж до підборіддя. Її дихання було тихе-тихе, як шелест листя на вулиці.
— Мамо… — прошепотів я, але вона не відповіла.
Я не лякаюсь. Просто вже знаю: треба дати їй поспати.
Потім, коли прокинеться, вона посміхнеться і скаже: “Максику, ти мій герой, ти сам снідав?”.
А я відповім: “Так. Я вже великий”.
Я взяв свою миску, налив трохи молока. Не дуже багато — його залишилося небагато в пляшці.
Я навчився тримати пляшку двома руками, бо коли пролив на кухонну підлогу, мама дуже втомлено дивилася на мене. Не сварила. Просто зітхнула. І це було страшніше, ніж якби кричала.
Я сів за стіл. Ру сидів навпроти, я налив йому уявного чаю.
— Ру, сьогодні ти повинен поводитись чемно, — сказав я, — бо мама дуже втомлена. І не можна голосно стрибати, добре?
Ру не заперечував. Він завжди слухається.
В квартирі було тихо. Дуже тихо. Лише шум холодильника, тікання годинника і моє дихання.
А ще іноді я чую, як кашляє мама. Вона думає, я не чую, коли вона у ванній плаче. Але я чую… І тому стараюсь бути хорошим.
Я навчився сам зав’язувати шнурки. І знайшов одну з маминих банок з супом. Вона написала маркером: “На випадок, якщо мене не буде вдома”.
Але вона ж є вдома. Просто спить. А я вмію розігрівати суп. Треба натиснути дві кнопки в мікрохвильовці.
Поки грівся суп, я сидів на підлозі біля дверей у ванну. Чомусь мені там спокійніше.
Там завжди пахне маминим шампунем — він пахне зеленим яблуком. І ще — трохи сумом.
Я уявляв, що я герой. Герой, який рятує маму. Я знаходжу чарівну таблетку, даю її мамі — і вона встає, усміхається, готує нам млинці з яблуками. Як колись, коли ще був тато.
Але тато поїхав. Він залишив свої великі черевики в передпокої і пішов.
Мама казала: “Він більше не прийде, Максику. Але ми з тобою сильні, правда?”. Я тоді нічого не сказав. Просто взяв її за руку.
— Ми сильні, — прошепотів я сам собі потім, залізши у ліжко.
Сьогодні вона не встала, хоча вже пізно. Я нахилився до неї, притулив щоку до її лоба. Він був гарячий. Дуже гарячий.
— Мамо, я зроблю тобі чаю, добре?
Вона щось прошепотіла, але я не зрозумів.
Я побіг до кухні, поставив чайник, знайшов в шафці ромашковий чай. Мама казала, що він “загоює серце”.
Я поклав пакетик в чашку. Улюблену — з блакитною пташкою. Ту, що ми купили разом, коли ще було “весело”.
Коли я повернувся, вона не відкривала очей. Лише кашляла. І дихала важко.
Я сів біля неї. Ру — біля мене.
— Ми з Ру будемо тут. Ми поруч, мамо. Ми підтримуватимемо тебе.
Я не плакав. Бо я дорослий. Бо треба триматися. Я знав, що ще трохи — і я піду по допомогу. Але ще ні. Ще трохи — і вона сама прокинеться.
І ми будемо знову пекти млинці. І я буду знову маленьким. Хоч на хвилинку.
Я сидів біля маминого ліжка, тримаючи в руках чашку з чаєм. Пальці трохи тремтіли — не від холоду, ні.
Від того, що було всередині. Від тієї дивної тривоги, яку я не міг назвати. Але вона сиділа в грудях, як камінь.
— Мамо, чай охолов, — тихо сказав я, але мама не відкрила очей.
Я стиснув губи.
У мультиках, які ми дивимось разом — коли мама ще могла сидіти на дивані, — завжди був чарівник, добрий герой, який з’являвся в найтемніший момент. Але тут… я один.
Я повільно поставив чашку на тумбочку. Потім зняв ковдру з маминої руки. Вона була гаряча, як праска. І важка. Я торкнувся її пальців — вони не ворухнулись.
— Мамо, — ще раз прошепотів, — ти… ти зараз встанеш, добре?
В голові прокручувалась мамина фраза: “Якщо щось трапиться — подзвони комусь”. Але я не знав, кому дзвонити.
Телефон мами лежав на підлозі біля ліжка. Я взяв його обережно. Він був розряджений. І знову — тиша.
Я пішов до кухні. Встав на стілець і дістав коробку з ліками. Я знав, де вона стоїть. Мама діставала з неї щось кожного дня, поки могла. Там були білі упаковки, фіолетові, зелені. На кожній — слова, які я ще не вмів читати.
Але я знав одну коробочку. На ній був малюнок сонця — і мама казала, що це “таблетки проти болю”.
Я відкрив її. Там залишилось лише дві. Взяв одну. Приніс до кімнати. Налив у склянку трохи води.
— Мамо, треба проковтнути, — сказав я.
Вона ледве відкрила очі. Подивилась на мене — ніби крізь дим. І посміхнулась. Слабо.
— Мій хлопчику…
— Я тут. Я все зроблю, добре?
Вона намагалася щось сказати, але лишень зітхнула. Її губи були сухі. Я допоміг їй сісти, сперся плечем. Дрібний, худенький хлопчик — і мама вся, як вата, як тінь.
Вона проковтнула таблетку. Ледь.
Я залишив її сидіти і пішов до вікна. Став на табурет і визирнув. Люди йшли по вулиці.
Хтось ніс букет. Хтось — коробку з їжею. Я подумав, що десь там, між ними, має бути хтось, хто знає, що робити.
У двері хтось подзвонив.
Я завмер.
Хвильку постояв, потім рішуче пішов. Відчинив.
— Максе? — це була тьотя Ірина, наша сусідка знизу. Вона завжди казала, що в мене гарні очі. — Як мама?
Я мовчав. Потім кивнув на ліжко.
— Вона не встає… Але я дав їй таблетку. І чай…
Ірина нахилилась до мене, поклала долоню на мою голову.
— Дитино моя… Чому ж ти одразу не сказав?
— Вона не хотіла. Казала, що пройде. А я… Я не знав.
Ірина пройшла в кімнату, сіла поруч із мамою, взяла її за руку. Я стояв в дверях. Ру — в мене в руках. Я стискав його, поки пальці не побіліли.
— Ми викликаємо швидку, — сказала Ірина. — А ти… Ти сьогодні молодець. Ти зробив усе, що міг.
Я хотів, щоб вона сказала ще щось. Щоб сказала: “Все буде добре”. Але вона мовчала. І я зрозумів — вона не була певна.
Я тихенько вийшов у коридор. Взув капці. Сів на підлогу. І лише тоді дозволив собі тихо заплакати.
Ру нічого не казав. Він теж мовчав. Бо знав, що бувають дні, коли навіть герої плачуть.
У коридорі пахло пилом і старими шпалерами. Тиша здавалася густою, як каша — у ній можна було захлинутись.
Ірина була в кімнаті з мамою, щось говорила по телефону. Я чув уривки слів: «лихоманка», «не встає», «так, дитина вдома сам». Її голос був рівний, але очі — занадто мокрі.
Я стиснув Ру і подумав: якщо дорослі поки не знають, що робити, я не можу сидіти.
Узяв рюкзачок. Засунув туди воду, одне яблуко, мамин гаманець. У мене був план: піти в аптеку, яку ми з мамою проходили дорогою до садочка. Я пам’ятав, де вона.
— Максе, ти куди? — Ірина визирнула з кімнати, але я вже стояв у дверях.
— Я… Я в аптеку, — сказав я тихо. — Там є ліки, які допоможуть. Мама казала, що їй треба “антипіретик”.
Ірина на мить розгубилася.
— Дитино, почекай, я з тобою…
Але я вже біг сходами. Швидко. Мені треба було щось зробити. Хоч щось.
На вулиці було сонячно, але мені було якось холодно. Повітря різало щоки, хоча був квітень.
Люди проходили повз. Деякі — з квітами, деякі — з телефонами, ніхто мене не помічав.
Я зупинився на переході. Зелений. Побіг. Потім ще дві вулиці. Аптека була за дитячим майданчиком.
І раптом… нога потрапила в яму. Я впав. Боліло. Дуже. Рука подерта. Коліно — в крові.
Але я встав. Ру випав із рюкзака. Я підняв його і, кульгаючи, дійшов до дверей аптеки.
Всередині пахло ліками. Сильніше, ніж удома.
За прилавком стояла дівчина. Вона помітила мене одразу.
— Маленький, ти сам?
Я кивнув.
— Мамі погано. Їй треба «антипіретик». У нас його нема. А ще… я не знаю, який саме.
Вона здивовано нахилилася.
— Тебе хтось чекає? А як тебе звати?
— Макс. Мамі погано, — повторив я. — Ірина з нею. Вона викликала лікаря. Але я хотів допомогти. Бо… бо мама не рухалась…
Очі фармацевтки змінилися. Вони стали серйозні, м’які.
— Добре, Максе. Сідай ось тут. Я зараз подивлюсь, що можна дати. І викличу поліцію. Не лякайся. Вони просто допоможуть доставити тебе до мами.
Я сів. Коліно нило. Ру сидів у мене на колінах.
— Ти молодець, — сказала дівчина, коли дала мені склянку з водою. — Не кожен дорослий зробить те, що ти зробив. А ти — справжній герой.
Я не відповів. Але всередині щось тепло розливалося. Може, мама б теж сказала, що я справжній герой. Якщо б могла.
Через кілька хвилин приїхала поліція. Вони посадили мене в машину, дуже обережно, як маленький скарб. І я бачив, як у аптекарки на очах стояли сльози.
— Ми відвеземо тебе додому. Швидка вже приїхала. Все буде добре, Максе, — сказав один із поліцейських.
Я міцно стискав Ру. І вперше за день дозволив собі повірити — можливо, справді буде добре.
Машина м’яко гальмувала біля знайомого під’їзду. Я побачив швидку. Серце в грудях дико стукотіло, наче хотіло вибігти швидше за мене.
Поліцейський обережно відчинив дверцята:
— Максе, тримайся поряд зі мною, добре?
Я кивнув і, міцно тримаючи Ру під пахвою, піднявся сходами.
На поверсі було багато людей. Ірина стояла біля дверей. Коли побачила мене, витерла обличчя рукавом і кинулась назустріч.
— Боже, Максику… Ти… Ти ж злякав мене…
Я нічого не сказав. Тільки подивився на неї. Вона не сварилась. Обійняла. Її руки тремтіли.
— Вона жива? — запитав я майже пошепки.
Ірина кивнула. Очі в неї знову налилися сльозами.
— Лікарі вже з нею. Вона вкрай слабка. Але встигли.
У кімнаті сидів чоловік у білому халаті. Він щось писав. Біля ліжка мами стояла медсестра. Мама лежала з заплющеними очима, вся бліда-бліда. Але дихала.
Я сів на стілець біля неї. Торкнувся її руки. Вона тепла.
— Я… я ходив по ліки, — прошепотів я. — Хотів допомогти…
Її повіки ворухнулись. Вона не відкрила очі, але пальці стисли мої. Слабо. Якби я не тримався уважно, міг би не помітити.
І все. Мені цього вистачило. Я стиснув Ру ще міцніше і дозволив собі розплакатись.
Наступного дня мама лежала з крапельницею, але вже посміхалась. Дуже тихо, майже прозоро, але посміхалась.
До нас приходила та сама фармацевтка. Принесла пакунок із ліками, солодким чаєм і… нового ведмедика. Ру не образився. Удвох їм було навіть краще.
— Я просто хотіла побачити, чи все добре, — сказала вона й подивилась на мене. — Макс — герой. Без перебільшень.
Мама подивилась на мене довше, ніж за останні тижні. Її очі — втомлені, глибокі — блищали.
— Він мій янгол, — прошепотіла вона. — Я завжди це знала.
У мене запекло щоки. Але я не відвів погляду.
Минув тиждень. Мама потроху вставала. Ірина залишилась із нами ще на кілька днів, а потім поїхала — залишивши нам коробку з замороженими пирогами, термос, книгу і записку: «Люблю вас. Дзвоніть щодня».
Я почав ходити в садок знову. Але тепер… я ніби був інакший. Діти сміялись, грались, а я ловив їхні слова, як щось далеке. Наче був між ними, але з іншої планети.
Мама помітила. Увечері, коли ми дивились мультик, вона сіла ближче, обійняла.
— Максе. Ти став дуже дорослим. Але тобі не треба бути дорослим щодня. Мені вже краще. Я буду поруч.
Я кивнув. І в цей вечір дозволив собі заснути, поклавши голову їй на плече. Як колись. До всього.
Через місяць нас запросили на маленьку церемонію в місцеву бібліотеку. Мене вивели на сцену — я тримав маму за руку і ледве не впав від уваги.
У залі було багато дорослих. Деякі журналісти. Один з них сфотографував Ру.
— Ми хочемо вручити Максиму подяку, — сказав чоловік у костюмі. — За сміливість. За турботу. За приклад, який він дав нам усім.
Я отримав диплом. І… книжку. «Пригоди хлопчика, який не злякався».
Я прочитав її разом із мамою. Вона сміялась. І плакала. Я — теж.
Того вечора, коли всі лягли спати, я підійшов до вікна.
Небо було всіяне зірками. Як мама казала — вони світять нам навіть тоді, коли ми їх не бачимо.
Я стискав Ру. І подумав:
«Можливо, я ще маленький. Але світ — не такий уже й страшний, якщо поруч мама. І трохи сміливості.»
