— Мамо, чого ти застигла? Всі вже в залі.
Валентина Сергіївна поправила кольє з перлів — подарунок Віктора до шістдесятиріччя — і посміхнулася:
— Думаю, Роман прийде.
Віктор пирхнув:
— Навіщо ти його взагалі покликала? Одинадцять років мовчала, і нормально було.
Вона знизала плечима. Сама не знала навіщо. Може, хотіла подивитися, як він остаточно занепав.
Роман. Старший син. Від Геннадія. Від того шлюбу, про який вона воліла не згадувати. Невдаха батька, невдаха син. Чужа кров.
— Нехай побачить, як живуть нормальні люди, — Валентина Сергіївна рушила до виходу. — Може, хоч соромно стане.
Зал ресторану гудів. Столи ломилися від закусок, офіціанти розливали ігристе. Валентина Сергіївна приймала привітання, посміхалася, але краєм ока весь час поглядала на вхід. Роман не з’являвся.
“Боягуз, – подумала вона із задоволенням. – Побоявся з’явитися”.
Одинадцять років тому вона вигнала його. Він прийшов просити грошей — на житло, на якусь там початкову оплату. Вона відмовила.
При братах. При його Ксенії, простій тихій дівчині. Сказала все, що думала: що втомилася тягнути невдаху, що досить, що нехай сам викручується.
Роман тоді просто розвернувся і пішов. Більше не дзвонив. Зник.
І ось тепер вона покликала його. Заради сміху. Щоб показати Віктору і Денису: ось бачите, я була права, він так нічого з себе і не зміг зліпити.
Двері ресторану відчинилися. Всі голови повернулися. У зал увійшов чоловік у костюмі, від якого неможливо було відірвати погляд.
Не через яскравість, а через ідеальний крій, дорогу тканину, впевнену посадку на фігурі. Поруч — жінка в сукні кольору вершків, з зачіскою, як з обкладинки журналу.
За руку вона тримала хлопчика років восьми, одягненого так, ніби його вели на прийом до посла.
Валентина Сергіївна завмерла. Вона не впізнала їх. Ці люди виглядали так, ніби помилилися рестораном — занадто дорого, занадто статусно для її ювілею.
Віктор штовхнув матір ліктем:
— Хто це? Ти когось із партнерів запросила?
Чоловік рухався прямо до їхнього столу. Його погляд ковзнув по залі — спокійний, оцінюючий. На зап’ясті блиснув годинник, який коштував дорожче за машину Віктора.
Він зупинився навпроти іменинниці.
— Добрий вечір, мамо.
Валентина Сергіївна відчула, як всередині все обірвалося. Віктор завмер з келихом на півдорозі до рота. Денис упустив виделку.
Це був її старший син. Але не той сутулий, вічно винний хлопець. Перед нею стояв чоловік, від якого випромінювалась така впевненість, що у неї перехопило подих.
Роман обернувся до жінки поруч:
— Це Ксенія. Моя дружина, якщо ти не пам’ятаєш. І наш син, Лев.
Ксенія кивнула — без боязкості, без вибачень. Вона трималася так, ніби звикла до дорогих ресторанів і уваги.
Валентина Сергіївна відкрила рот, але голос не йшов. Гості за столом замовкли.
Віктор не витримав першим:
— Ти чим займаєшся? Де працюєш? Тебе не впізнати.
Роман подивився на брата. У його погляді не було ні виклику, ні презирства. Просто спокій.
— У нас з Ксенією свій бізнес. Розробляємо платіжні системи для міжнародних компаній.
Ксенія додала тихо, але кожне слово звучало чітко:
— Роман веде IT-архітектуру, я керую продуктом. Вийшли на європейські майданчики минулого року.
Денис невпевнено хмикнув:
— Ну так, стартапи… Всі зараз стартапи відкривають.
Ксенія повернула голову до нього. Посміхнулася м’яко, але в очах була сталь:
— Не всі, Денис. Але ми змогли.
Тиша за столом стала напруженою. Валентина Сергіївна дивилася на сина і не розуміла — як він став таким?
Звідки ця впевненість? Звідки гроші, костюм, ця дружина, яка більше не була тихою невиразною невміхою?
Одна з гостей — сусідка Валентини Сергіївни — нахилилася до подруги і прошепотіла голосно:
— Оце так поворот. А вона нам завжди говорила, що старший син нікчемний.
Валентина Сергіївна зблідла. Роман присів навпочіпки поруч із племінником Максимом, сином Віктора. Хлопчик дивився на дядька із захопленням.
— Привіт, Максиме. Скільки тобі зараз?
— Чотирнадцять, — хлопчик кивнув.
Роман дістав із кишені візитку з тисненням:
— Якщо захочеш дізнатися, як створюються програми або як працює бізнес — телефонуй. Приїжджай до нас в офіс, покажу.
Віктор напружився:
— Романе, не треба…
— Що не треба, Вікторе? Запросити племінника в гості? — Роман випростався. — Я не збираюся його переманювати. Просто хочу показати йому інший світ.
Максим стиснув візитку, як скарб. Віктор стиснув щелепи. Роман повернувся до столу іменинниці. Валентина Сергіївна нарешті знайшла голос:
— Роман, я… Я не думала, що ти…
— Що я зможу? — він договорив за неї. — Так, я пам’ятаю. Одинадцять років тому ти сказала мені це при всіх. Що я невдаха. Що втомилася тягнути на собі баласт. Що мені ніколи нічого не світить.
Вона зблідла. Гості остаточно замовкли, вдаючи, що зайняті дегустацією закусок та салатів.
— Романе, вибач… Я не хотіла…
— Хотіла, — перервав він без грубості. Просто нагадав. — І знаєш що? Дякую. Без того приниження ми з Ксенією не зрозуміли б головного: спиратися можна тільки на себе.
Ксенія поклала руку на плече чоловіка — не зупиняючи, просто показуючи, що вона поруч. Роман видихнув і продовжив спокійніше.
— Ми пішли тоді ні з чим. Знімали кімнату в гуртожитку. Ксенія працювала в кол-центрі, я писав коди ночами.
Перші два роки рахували кожну копійку. Потім народився Лев — стало ще важче. Але ми не просили допомоги. Бо ні в кого було, ти нам дала це зрозуміти.
Він оглянув стіл — Віктора з його дорогим годинником, Дениса з самовдоволеною міною, Валентину Сергіївну з її перлами.
— Перше замовлення отримали через три роки. Невелике. Потім ще. Потім нас помітили інвестори. Ми створили продукт, який вирішував реальну проблему. І він став хітом.
Денис скривився:
— Легко говорити, коли вже все вийшло.
Роман повернувся до нього, і в його голосі вперше прорізалася сталь:
— Легко? Денис, ти хоч раз не спав дві доби поспіль? Не знав, чи вистачить на продукти? Бачив, як твоя дружина стоїть у черзі за безкоштовним дитячим одягом, поки ти на зустрічі робиш вигляд, що успішний?
Ні. Тому що мама завжди підстраховувала. Віктора квартирою. Тебе зв’язками. А нас — ніяк. І це було найкраще, що вона могла зробити.
Валентина Сергіївна закрила обличчя руками. Віктор дивився в тарілку. Алла, його дружина, відвернулася до вікна.
Роман дістав з внутрішньої кишені конверт. Поклав перед матір’ю.
— З днем народження, мамо.
Вона відкрила тремтячими пальцями. Всередині — фотографія: Роман, Ксенія і маленький Лев на тлі моря. Всі троє посміхалися один одному.
На звороті напис: «Сім’я — це ті, хто йде поруч. Навіть коли всі відвернулися».
Валентина Сергіївна стиснула фотографію так, що ледь не порвала.
— Господи… Що я наробила… Романе, пробач мене. Будь ласка. Я була сліпою. Дурною.
— Ти боялася, — сказав він тихо. — Що я буду як тато. Слабким. Невдахою. І вирішила, що краще відкинути мене відразу.
— Так… Так, я боялася…
— Ти відрізала не невдаху, мамо. Ти відрізала сина. Я ніколи не був таким, як тато. Але ти цього не побачила.
Він зробив паузу. Ксенія взяла Льва за руку.
— І знаєш, що найдивніше? Я не злюся. Давно не злюся. Злість минула, коли ми вперше змогли зняти нормальну квартиру.
Тоді я зрозумів: ти мені більше не потрібна. Ні твої гроші, ні твоє схвалення, ні твоя любов. Нічого.
Валентина Сергіївна схлипнула. Гості відводили очі.
— Нам час, — Роман взяв Ксенію за руку. — Лев втомився, їхати через все місто.
Валентина Сергіївна підхопилася:
— Стривай! Не йди так… Я хочу все виправити. Дай мені шанс!
Він зупинився. Обернувся. Подивився на матір довгим поглядом. Потім простягнув руку — не для обіймів, для рукостискання.
— Ми можемо зустрічатися, мамо. Іноді. Але тільки на рівних. Без оцінок, без повчань. Ми облаштували своє життя без тебе. І це наше життя. Якщо готова прийняти — Ксенія дасть номер.
Валентина Сергіївна дивилася на простягнуту руку. Потім повільно, немов боячись, що він передумає, потиснула її. Не материнські обійми. Ділове рукостискання.
Роман кивнув. Ксенія взяла чоловіка під руку, і вони втрьох рушили до виходу. Біля дверей хлопчик обернувся і помахав — по-дитячому, безпосередньо. Двері зачинилися.
Валентина Сергіївна опустилася на стілець. Зал мовчав — важко, ніяково. Офіціант нерішуче підійшов з підносом, але вона відмахнулася.
Віктор першим порушив тишу:
— Мамо, що з тобою? Давай хоч водички попий.
Вона підняла голову. Подивилася на молодшого сина — на його доглянуте обличчя, на впевненість людини, яка завжди знала, що мама підстрахує.
— Вікторе, якби я тебе тоді вигнала, як Романа, ти б зміг? Те, що він?
Він нахмурився:
— Зміг що?
— Побудувати все з нуля. Без моєї допомоги. Без грошей.
Віктор запнувся. Алла відвернулася. Денис голосно розсміявся, але фальшиво:
— Мамо, ну навіщо ставити такі питання? Ми ж сім’я, повинні допомагати один одному.
— Сім’я, — повторила Валентина Сергіївна. — Так. Тільки я не допомогла Роману. Я його викреслила з нашого життя. І він став сильнішим за вас обох.
Віктор почервонів. Денис стиснув зуби. За сусіднім столом гості переглянулися — хтось із співчуттям, хтось із погано прихованою зловтішністю.
Одна з подруг Валентини Сергіївни нахилилася і прошепотіла голосно:
— Валя, ти завжди говорила, що він нікчемний. А він, виходить, найуспішніший з твоїх синів.
Валентина Сергіївна стиснула фотографію і не відповіла нічого.
Гості розійшлися швидко — хтось посилався на втому, хтось на справи. Валентина Сергіївна не затримувала.
Вона сиділа одна в порожній залі, стискаючи в руках знімок щасливої родини Романа.
Телефон завибривав. Незнайомий номер. Повідомлення від Ксенії:
«Валентина Сергіївна, Роман сказав, що ми можемо зустрітися. Але тільки якщо ви готові прийняти нас такими, якими ми є. Без спроб змінити або навчити.
Ми побудували своє життя самі. Воно нам подобається. Якщо розумієте це — приїжджайте в суботу до нас на чай. Адресу надішлю завтра».
Валентина Сергіївна притиснула телефон до грудей. Сльози потекли по щоках — гарячі, гіркі. Сльози сорому і дивної, майже дитячої надії.
Вона втратила сина одинадцять років тому. Вигнала сама. Але сьогодні, можливо, у неї з’явився шанс пізнати його заново.
Не як невдаху, якого треба тягнути. А як людину, яка змогла більше, ніж вона коли-небудь очікувала.
Той, кого вона називала «чужою кров’ю», виявився найсильнішим.
Валентина Сергіївна вийшла на вулицю. Нічне повітря було холодним, різким. Вона набрала відповідь Ксенії тремтячими пальцями:
«Приїду. Дякую, що дали шанс. Я постараюся не розчарувати».
Відправила. Стояла, дивлячись на екран, поки не прийшла коротка відповідь:
«Добре».
Всього одне слово. Але в ньому не було ні злості, ні тріумфу. Просто згода.
Валентина Сергіївна згадала, як одинадцять років тому Роман стояв у передпокої з пакетом речей, з Ксенією за спиною. Вона тоді кричала йому вслід:
— Ти повернешся на колінах! Сам приповзеш просити вибачення!
Він не приповз. Він прийшов впевненою ходою. У костюмі, який вона не могла б собі дозволити. З дружиною, яка більше не ховалася за його спиною. З сином, вихованим краще, ніж всі її онуки.
І він не прийшов мститися. Він прийшов показати: я зміг без тебе. І мені добре. Це ранило болючіше за будь-яку помсту.
Валентина Сергіївна обернулася до ресторану. У вікнах ще горіло світло. Офіціанти прибирали зі столів її ювілей — свято, яке вона хотіла зробити тріумфом, а перетворила на власне приниження.
Заради сміху покликала Романа. Хотіла подивитися, як він згорить від сорому поруч з успішними братами. Але сміялася в результаті не вона.
Сміялося життя. Над її гординею. Над її сліпотою. Над тим, що вона викинула діамант, вважаючи його каменем.
Вона дістала конверт і знову подивилася на фотографію, яку Роман подарував їй. Море. Щасливі обличчя. Сім’я, яку він побудував без неї.
І внизу — той самий напис: «Сім’я — це ті, хто йде поруч. Навіть коли всі відвернулися».
У суботу вона поїде до них. Не як мати, яка все знає краще. Не як благодійниця, яка змилостивилася пробачити. А як людина, яка хоче виправити помилку. Хоча б спробувати виправити.
Роман дав їй шанс. Останній. І вона не знала, чи пробачить він її коли-небудь по-справжньому. Не знала, чи зможе стати бабусею для Льва. Не знала, чи приймуть вони її в те життя, яке побудували без неї.
Але вона знала одне: більше не має права на помилку.
Валентина Сергіївна поклала конверт з фото у сумку і повільно пішла до таксі. Кроки лунали глухо на порожній вулиці. Ювілей закінчився. Шістдесят років прожито.
І тільки сьогодні вона зрозуміла, кого втратила.
