— Я все мовчу… Але сьогодні вже не стримаюся! — оголосила мама, входячи в квартиру з таким виразом обличчя, наче щойно дізналася, що ми живемо в будинку без каналізації.
Я глянув на Аню. Вона щойно натягнула свої плюшеві шкарпетки із зайцями й явно не була готова до материнського рейду.
— Ти бачила ці штори? — продовжила мама, не знімаючи туфель. — Це ж пилозбірники! Їх ще в дев’яностих викидали, а вона повісила. Я тобі казала, синку, що треба було брати ту Оксанку — вона хоч на дизайнерку вчилася, знала, як хату прикрасити!
Аня мовчала. Вона вже вміла: вдих — штори, видих — Оксанка.
— Мам, ну то ж просто штори… — спробував я, але марно. Її вже понесло.
— Просто штори?! Ой Боже, дитя моє. А ти бачив, що вона в борщ кладе? Я не кажу, що борщ поганий… Ну, хоч якось же кажу. Але от імбир у борщ — це що, нова мода така?
— Це для імунітету, — пробурмотіла Аня, а я побачив, як у неї сіпнулося око.
— Імунітет… — передражнила мама. — Коли я варила борщ — вся вулиця знала, що то борщ! А не ця… червона вода з сюрпризом!
Я вирішив покинути кухню під приводом «перевірити кота». Кота в нас не було, але іноді я уявляв його собі, коли потрібно було кудись втекти.
Зі спальні я почув, як мама вже влаштувала ревізію сміття.
— І що це? Баночка з-під кокосової олії? Ти що, Аню, смажиш на цьому?! Немає нічого кращого за старе добре сало! Ми на салі виросли — от подивись на мене!
Аня, звісно, подивилася. Потім ще раз вдихнула.
— Мамо, хочете чаю? — з цим питанням вона завжди намагалась змінити тему.
— Якщо він не зелений! — гримнула мама. — Бо той зелений, вибач мені, як вода з-під пральної машини.
І тут Аня не витримала.
— А вам не здається, що пора вже завести ваш власний борщ, ваші власні штори, ваш зелений чай — у вашій квартирі?
Тиша. У кімнаті повисла тиша така густа, що її можна було різати ножем, який, до речі, мама щойно оглянула і назвала «жалюгідною китайською імітацією».
— Я так і знала… — почала вона знову. — Я ж усе життя клала душу на алтар сім’ї. А тепер чужа жінка мені вказує, де мені борщ варити!
Я нарешті зібрався з духом і вийшов до них.
— Мам, Аня просто хоче, щоб ви трохи… ну, відпочили. А не щоразу приходили, як контролер у трамваї.
— Контролер?! Це я — контролер?! — зірвалася вона. — Це ж я хочу вам тільки добра! Я ж бачу, що ви живете не так, як треба! Он навіть кімнатні рослини у вас… страждають. Подивіться на той фікус — йому ж погано! Він сумує, як і я!
Аня підійшла до фікуса й обійняла його.
— Тримайся, друже. Ми в одному човні.
Мама, з виразом жертовної мучениці, опустилася за стіл.
Я побачив, як Аня мовчки відкриває банку з домашніми голубцями — її гордість і рецепт від бабусі.
Вона обережно виклала їх у тарілку перед мамою, додала ложку сметани, прикрасила зеленню, посміхнулась.
Даремно.
— О, голубці, — буркнула мама, ніби це було образливе слово. — А капуста чому така груба? Це ти на око варила?
— На зуб, — відповіла Аня з крижаною усмішкою. — Щоб було що пожувати, а не так, як ті, що розпадаються ще в каструлі.
— Ага, — сказала мама й почала розрізати голубець. Він розрізався нормально, що вже було мінімальною перемогою. — Ну, м’ясо ще нічого. Але рис… Ти його замочувала чи теж на око?
— Ні, на дух, — Аня вже не приховувала сарказму. — Я дихаю на нього, поки він не здається.
Я сидів між ними, як між двома фронтами. Ніби одна снаряди кидає, а інша з посмішкою ловить і перетворює на словесні торпеди.
— Сину, — звернулась до мене мама, — скажи чесно, ти це все їси? Ну от чесно. Не для вигляду?
Я відкусив шматок голубця і театрально прожував.
— Чесно. Навіть ще попрошу, – відповів я.
— Це тебе так Аня навчила, так? Казати те, що їй хочеться почути? Колись ти мені казав, що моя шарлотка найкраща! А тепер…
— Мам, давайте не про шарлотку. Ми сьогодні без десерту.
— Ага. Бо, певно, цукор неетичний, так, Аню? І глютен — це зло? І яйця — це вже майже вбивство?
— Якщо хочете — я спечу вам шарлотку, — спокійно каже Аня. — Але, чесно, вона вам не сподобається. Бо я її роблю не так, як ви.
— Ой, не треба! — мама відсунула тарілку. — Я вже все зрозуміла. Тут мене не люблять. Тут усе не те. Штори — не ті, голубці — не ті, і син вже не мій!
Я помітив, як Аня стискає виделку так, що та от-от трісне. Але вона мовчала.
— Мам, — зітхнув я. — Ви ж не в ревізії. Це наш дім, не програма на телебаченні.
— Ага, — вона зітхнула. — Але глядачів вистачає. Он фікус дивиться. Здається, йому вже ліпше — хоч хтось його слухає.
— Мамо, — каже Аня раптом, спокійно, майже лагідно. — Я приготувала для вас кімнату. Там чисто, тепло і немає штор. Вони вас не дратуватимуть.
— Тобто я тут залишаюсь на ніч?
— Так, — відповіла вона. — Щоб ви змогли добре виспатись. Бо, мабуть, ви втомилися від усіх цих емоцій.
Я не знаю, як Аня це зробила, але тон у неї був такий м’який, що мама просто… замовкла. Не тому, що здалася. А тому, що заплуталась. Вперше.
І я подумав: оце так — вона знайшла спосіб. Не воювати. А обійти. Спокійно, витончено. Як самурай із ложкою сметани.
— То я таки залишаюсь, — ще раз уточнила мама, несучи сумку до гостьової кімнати, але тон був уже не такий бойовий. Більше… насторожено-дивний.
— Звісно, — відповіла Аня. — Я вже все підготувала. Постіль свіжа, рушник на ліжку, тапочки — отут.
— Тапочки з котиками, — буркнула мама, з підозрою дивлячись на вишиті мордочки. — Така… химерна деталь.
— Мені здається, вони милі, — посміхнулася Аня. — Але, якщо що, я знайду інші. Без емоцій.
Мама гмикнула. Тапочки лишилися.
Далі настав вечір. Той самий момент доби, коли розмови неминучі. Телевізор гудів десь на фоні, а ми втрьох сиділи на кухні — я з чаєм, мама з кислим обличчям, Аня з неймовірною, непроникною спокоєм.
— А ти взагалі ким працюєш, Аню? — несподівано запитала мама. — Бо якось… не згадується. Може, просто вдома сидиш?
Я вже збирався вставити слово, але Аня випередила:
— Я не дуже люблю про це говорити. Але, якщо цікаво — я психотерапевт.
Затишна тиша. Тривожна тиша. Багатозначна тиша.
Мама нарешті обережно поставила чашку на стіл.
— Тобто… ТИ лікуєш… людей?
— Допомагаю їм розібратися в собі, — спокійно відповіла Аня. — Слухаю, підтримую, іноді кажу щось важливе.
У маминих очах промайнуло щось схоже на коротке замикання. Потім — майже страх.
— А ти… записуєш, що вони кажуть?
— Ні, — усміхнулась Аня. — Я все пам’ятаю.
Мама закашлялась. Я зробив вигляд, що заглиблений у свій чай.
— І ти отак… професійно слухаєш?
— Постійно. Особливо, коли хтось приходить і говорить, наприклад, що моя шарлотка — це «кулінарний абсурд».
Бінго.
Мама на мить притихла. Потім щось пробубоніла про те, що “всі ми маємо свої думки”.
— А ви, пані Людо, — додала Аня м’яко, — не думали, що ваші коментарі можуть трохи… ранити?
— Та що ви… Я ж… з добром! Я ж просто хочу, щоб у вас було… краще!
— Я розумію, — кивнула Аня. — Але іноді найкраще — це просто дати спокій.
Мама дивилася на неї довго. Потім перевела погляд на мене, ніби питаючи: “І ти знав?!”
— Ну, ти мені хоч колись скажеш, що я не права?
— Мамо, я тобі вже 15 років не кажу, що ти не права. Бо… страшно, — чесно відповів я.
Вона зітхнула. Раптом постаріла на кілька років.
— Я просто… Я так звикла. Все життя жила в режимі “як краще”. А воно, бач… Не всі хочуть поради.
Аня встала, підійшла до неї, тихо сказала:
— Ви ж, здається, завжди мріяли, щоб у вашого сина була сильна, розумна жінка поряд?
— Ну так, — пробурмотіла мама.
— То я є. Просто іноді сила — це не сваритись, а мовчки витримувати. Але навіть терпінню потрібен відпочинок.
Мама кивнула. І — диво! — сказала:
— Можна ще того… зеленого чаю?
Аня посміхнулась.
— Імбирного.
— Хм… Ну, раз ви так кажете — спробую.
І поки вона потягувала той самий чай, що раніше називала “пралкою в чашці”, я подумав:
Може, в цій війні нарешті буде перемир’я. Або хоча б перемир’я на ніч.
Ранок почався несподівано тихо. Я вже приготувався до стандартного набору — скрип ліжка, буркотіння про «погану подушку», і одразу ж, без сніданку: «А чого в тебе в туалеті дзеркало так низько? Я ж не гном».
Але ні. Тиша. Лише запах… кориці?
Я вийшов на кухню — і застиг.
Мама стояла в моїй фартусі з написом «Цей кухар гарячіший за духовку», тримала в руках… міксер. На столі була розкладена мука, яйця, яблука.
— Що ти робиш? — обережно спитав я.
— Шарлотку, — гордо відповіла вона. — Для Ані.
— Для Ані?
— Ага. Ну а що? Вона ж гостинна. Он як вчора кімнату приготувала. А чай? Я ж не лихо якесь, я теж можу бути… м’якою. От побачиш — вона здивуєть… ой! — щось шмякнуло на підлогу. Яйце.
— Може, допомогти? — обережно запропонував я.
— Не треба! — гордо відмахнулась мама. — Я все сама. Тільки де у вас мікрохвильовка? Я тісто підігріти хочу.
— МАМО, не треба гріти тісто в мікрохвильовці!
— Ага, вже ти мені розкажеш! Я так завжди робила.
Пауза.
— І скільки разів шарлотка виходила?
— Не в тому суть.
Поки ми сперечались, на кухню зайшла Аня. Ще сонна, у домашній кофті й з хвостиком на голові. Побачила маму, що місить тісто локтями, і обережно всміхнулась.
— Доброго ранку. Це… шарлотка?
— Так! Для тебе! — гордо заявила мама й одразу закашлялась. — Тут трохи кориці, трохи ванілі, ну і… з любов’ю.
Аня кивнула. Підійшла ближче.
— Це дуже мило з вашого боку.
— Та я завжди була милою. Просто… мене ніхто не розумів! — мама різко вилила тісто у форму. Частина потекла на плиту. — Ой, нічого, потім витру.
— Вам допомогти?
— Ні! Я можу бути самостійною! Я ще, може, навіть книгу напишу — «Шарлотка як акт миру».
Аня насилу стримала посмішку.
— Я з нетерпінням чекаю. Але тільки, якщо там буде глава «Як не гріти тісто в мікрохвильовці».
— От ви з сином змовились! — буркнула мама, але вже без злості.
Через сорок хвилин шарлотка була готова. Зверху трохи згоріла, а низ… не пропікся. Але мама поставила її на стіл з виглядом, ніби щойно виграла «МайстерШеф».
— Прошу. Дипломатичний пиріг.
Аня взяла шматочок. Посміхнулась.
— Ну що ж. Це найтепліша спроба отруїти мене, яку я коли-небудь бачила.
— Та ну! — образилась мама. — Це… це ж з любов’ю!
— Я відчуваю, — сказала Аня і кивнула. — Навіть більше, ніж кориці.
Після сніданку мама ще довго сиділа на кухні з виглядом людини, яка вперше дозволила собі бути трошки вразливою.
А я сидів поруч і думав: може, вона справді намагається. По-своєму. Криво, з коментарями й шарлоткою на вугіллі. Але щиро.
І, можливо, саме це і є її мила версія.
Мама поїхала. З сумкою, з пиріжками «на потім», з чітким «я ще приїду, не радійте зарано» і навіть… обережним «дякую» на прощання. Справжній прорив, якщо чесно.
Ми з Анею нарешті лишилися наодинці. Я розтягнувся на дивані, вона — з ногами в кріслі, обидва з чашками какао.
На кухні ще пахло димом від шарлотки, попіл з форми я відскрібавав хвилин двадцять. Але пахло — по-сімейному.
— Ну, — сказав я, — вижили.
Аня усміхнулася в чашку:
— І навіть зберегли всі органи внутрішні. Хоч я трохи сумнівалась після першого шматка.
Я розсміявся.
— Мама намагалася. Це ж видно було.
— Так, намагалася. Її очі, коли я сказала «психотерапевт», були безцінні. Я, здається, вперше побачила, як у неї одночасно стиснулись кулаки і зіниці.
Я теж сміявся. Потім серйозно подивився на неї:
— Ти молодець. Правда. Я б уже після першої фрази про «шарлотку з дитячого садка» втік у ліс.
— А я просто уявила, що вона — моя особливо складна клієнтка. Дуже особлива. Безкоштовна сесія. З надбавкою за токсичність.
Я потягнувся до її руки:
— Як думаєш, вона змінилась?
— Ні, — чесно відповіла Аня. — Але сьогодні вона… відкрила вікно. Не двері, не серце, просто вікно.
Я кивнув. А тоді додав:
— Якщо вона ще раз скаже, що в нас пил на шафі, я зачиню те вікно.
Аня засміялася. Та так щиро, голосно, з хриплинкою.
— Знаєш, у всій цій катастрофі мені все одно було тепло. Може, тому що ти був поряд.
Я посміхнувся.
— І шарлотка.
— Ні. Шарлотку я тобі залишаю. Вона мене трохи лякає.
Я підморгнув.
— Добре. Але я збережу її рецепт. Назву «Зближення з мамою — у три інгредієнти і нервовий зрив».
Ми ще довго сміялися. Бо якщо вже жити з маминою любов’ю, то хоча б із гумором.
І хоч шарлотка не вдалася, вечір — так.
А це, погодься, куди смачніше.
