– Мамо, можна Аня у тебе тиждень поживе? Нам з Танею треба в її місто з’їздити, з документами розібратися. Може, квартиру на продаж виставимо заодно.
Надія Іванівна відірвалася від чашки з чаєм, подивилася на сина суворо.
– А чому ви її із собою не візьмете?
– Ну як… Що їй робити в цих конторах? Одні нотаріуси та ріелтори. А у тебе тут повітря свіже, садок. Їй буде краще.
– А ти навіщо їдеш? Таня і сама могла б все оформити, – сухо зауважила Надія Іванівна, вже відчуваючи, куди йде розмова.
– Мамо, ну Таня там нічого не розуміє. Їй потрібна допомога. Та й удвох швидше все вирішимо.
Надія Іванівна мовчала. Вона знала, що сперечатися з сином безрезультатно. З Віталієм вона рідко сварилася, не хотіла, щоб той відчував себе винним. Але думка залишитися з дев’ятирічною дівчинкою на цілий тиждень її турбувала.
Аня, звичайно, була спокійна, вихована. Але ж вона не своя. Віталій одружився з Тетяною два роки тому, а її дочку прийняв як свою.
Молодець, звичайно. Але для Надії Іванівни дівчинка залишалася чужою.
– Мамо, ти ж розумієш, мені дуже потрібно. Аня тиха, тебе взагалі не втомить. Тільки в школу відвезти і забрати.
Ці слова син говорив не вперше. Але Надія Іванівна знала: з дитиною завжди клопоту більше, ніж здається. У неї і так справ повно. Грядки, закрутки… Все на ній.
– Ну добре, – видихнула вона, дивлячись на сина. – Привозь свою Анечку. Але попереджаю – на господарство нехай не скаржиться. Я з нею в ігри грати не буду.
Віталій посміхнувся.
– Дякую, мамо. Ти – найкраща.
Надія Іванівна тільки махнула рукою. «Найкраща»… А потім ця дівчинка візьме і зіб’є її розклад. Ось побачиш.
– Добре, – неохоче погодилася Надія Іванівна. – Але нехай Аня відразу зрозуміє: це не курорт. Допомагати буде. І прислужувати за нею я не стану.
– Звичайно, мамо, – відповів Віталік, ніби заспокоюючи самого себе.
У вихідні вони приїхали на дачу всією родиною. Надія Іванівна, почувши шум машини, що під’їжджала, навіть не вийшла з дому.
Вона стояла біля вікна і дивилася, як Віталік витягує з багажника валізу, а Тетяна допомагає Ані вибратися з машини. Дитина притискала до себе рюкзак так, ніби в ньому були її останні скарби.
– Худенька, – пробурмотіла Надія Іванівна собі під ніс. – Зовсім, мабуть, не годують.
– Дуже вам дякуємо, – першою підійшла Тетяна. – Ви нас дуже виручаєте.
– А куди діватися? – буркнула Надія Іванівна, не дивлячись в очі невістці.
Аня весь цей час стояла поруч з матір’ю, не відходячи від неї ні на крок. Дивилася перелякано, ніби збиралася втекти при першій нагоді.
– Мила, я скоро повернуся, – ласкаво промовила Тетяна і обійняла дочку.
– Не залишай мене, – прошепотіла дівчинка, сховавши обличчя в маминій куртці.
Сльози на її обличчі змусили Надію Іванівну відчути докори сумління. Вона ж не якась тварина. Чому дитина так злякалася?
– Годі тобі, перестань, – сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав м’якше. – Все буде нормально. Твоя мама скоро повернеться.
Тетяна, сідаючи в машину, озирнулася ще раз. В очах читалося занепокоєння.
– Може, повернемося за нею? – запропонувала вона Віталіку, коли вони виїхали на трасу.
– Таня, давай без істерик, – відрізав той. – Мама впорається. Аня вихована дівчинка. Нічого з нею не трапиться.
– Так, але… Вона ж їй не рідна, – не вгамовувалася Тетяна. – Я знаю, як твоя мама до неї ставиться. Не злиться, звичайно, але й любові там ніякої немає.
– Мама просто сувора, – спробував пояснити Віталій. – У неї все чітко: обов’язки, порядок. Нічого, Аня освоїться.
У цей час у будинку на дачі Надія Іванівна вже накривала на стіл. Суп зварила напередодні, спеціально для дівчинки.
– Їж, давай, – сказала вона, підсуваючи до Ані тарілку. – Хліб бери. У нас тут не місто, в порожню суп не їдять.
Аня слухняно взяла ложку, але їла повільно, маленькими ковтками.
– Не сиди над тарілкою, – суворо додала Надія Іванівна. – Звикати потрібно швидко. У мене тут багато роботи.
Дівчинка мовчки кивнула, а Надія Іванівна думала про те, як все-таки непросто звикнути до чужої дитини.
– Зараз пообідаємо, – сказала Надія Іванівна, намагаючись хоч якось розрядити обстановку, – а потім підемо малину збирати. Ти любиш малину?
– Люблю, – тихо відповіла Аня, не піднімаючи очей від тарілки.
– Ось і чудово, зберемо, а потім млинців напечемо, будемо з малиною їсти.
Аня кивнула, але її обличчя залишалося напруженим. Дівчинка їла мовчки, якось по-особливому, немов не відчувала ні смаку, ні запаху.
Це не було схоже на звичну поведінку дитини. Зазвичай діти, навіть якщо вони тихі, завжди щось базікають, відволікаються.
Аця дівчинка… ніби поставила перед собою завдання просто виконати потрібну дію і все.
Надія Іванівна помітила це, але нічого не сказала. У якийсь момент їй навіть стало трохи шкода Аню.
Ну чому так? Чому вона так мовчить, не радіє, як всі діти? Адже їй всього дев’ять років, а виглядає, ніби вже все знає. Або не хоче знати.
– Допоможеш мені млинців напекти? – запитала вона.
Аня підняла голову, але не зустрілася з її поглядом.
– Я не вмію, – сказала дівчинка, ніби це було природно.
– Нічого, я тебе навчу. А завтра ти їм покажеш, як треба готувати. Віталіка з мамою здивуєш.
При слові «мама» Аня якось здригнулася. Легкий рух, який не приховати. Але найбільше Надія Іванівна помітила, що дівчинка явно щось хоче запитати, але не наважується. Дивно.
– Що ви з мамою зазвичай готуєте? – запитала Надія Іванівна, щоб розрядити атмосферу.
– Мама зазвичай сама готує… – Аня на секунду замислилася, потім додала: – Вона тільки яєчню мене навчила смажити.
– О, так ми з тобою за цей тиждень натренуємося! Ти їм потім кулінарний майстер-клас влаштуєш! – посміхнулася Надія Іванівна.
Аня подивилася на неї, і в очах промайнуло щось неясне. Можливо, сумнів. Можливо, вдячність. Але, напевно, вона навіть не знала, що з цим усім робити.
Занадто багато складних питань для дівчинки, яка повинна тільки грати і мріяти. Але, на жаль, життя не завжди дає можливість бути дитиною, правда?
– Ти чого це ревіти надумала?! – злякано запитала Надія Іванівна, коли побачила, як дівчинка раптом застигла з очима, повними сліз. – Я тебе чимось образила?
Аня закрутила головою, ніби слова не було, і, не витримавши, втупилася в груди «бабусі», ніби й справді була її рідною. І тут прорвалося. Вона плакала довго, тихо, майже без звуків.
Надія Іванівна розгубилася, не знаючи, що робити. Адже вона навіть не звикла бути з дітьми наодинці. Але тут вже не до сорому – потрібно було зрозуміти, що відбувається.
– Ну, що ти? – почала вона, заколисуючи дівчинку. – Все буде добре, не плач.
Аня продовжувала схлипувати, але через пару хвилин її голос став трохи тихішим.
– Я боюся, що мене мама кинула, – сказала вона, витираючи ніс рукавом.
Надія Іванівна завмерла. Невже це через те, що вона тут, на дачі, і мами немає поруч? Довго не могла знайти потрібних слів.
– Та ти що! – сплеснула руками жінка. – Яка ж мати кине свою дитину?! Вони поїхали у справах, а тебе залишити з бабусею – це не покарання!
Тут же добре, слава Богу. Подивися, які яблука, яка трава! Завтра підемо купатися, а через тиждень мама повернеться, все буде добре!
– Тато теж так казав, – прошепотіла Аня, не витримавши. – Він сказав, що скоро повернеться, а потім не повернувся… Він нас з мамою покинув. А тепер у мами новий чоловік, навіщо я їй?
Надія Іванівна відчула, як щось кольнуло в грудях. Що це за думки такі, бідне дитя?
Вона притиснула дівчинку до себе, ніби намагалася сховати її в своєму теплі, захистити від усього цього світу, в якому все так неясно.
– Ой, горе ти, горе! Мама тебе ніколи не покине, не переживай! І Віталік теж! Він вас дуже любить!
– Правда? – запитала дівчинка, з надією поглянувши на жінку.
– А тобі самій як здається? – поцікавилася Надія Іванівна, обережно погладивши дівчинку по голові.
Аня задумалася, потім кивнула. Це був момент, коли Надія Іванівна відчула, що, можливо, вона все-таки щось може дати цій дитині.
І ось ввечері, коли сонце вже починало ховатися за горизонтом, Аня взяла телефон і з радістю почула мамин голос.
Дівчинка розповіла їй, що вони з бабусею вже напекли млинців, і Аня з гордістю описала, що за день встигла зробити.
Таня, почувши її, мабуть, теж з полегшенням зітхнула. Вона пообіцяла, що скоро повернеться.
Весь тиждень пройшов у якійсь тихій, але справжній співпраці. Аня додопомагалаі справами, і було видно, як вона з дня на день розкривається.
Зранку школа. Потім купалися в озері, збирали яблука, їли їх прямо з гілок.
Спочатку Аня соромилася, але, коли Надія Іванівна дозволила, дівчинка немов знайшла щось важливе в цій простій справі. І все було так смачно, ніби сама земля пригощала.
В останній вечір, перед самим заходом сонця, Таня подзвонила і повідомила, що завтра вранці вони приїдуть. Аня, почувши ці слова, посміхнулася. На її обличчі вже не було того страху, який був спочатку.
Тепер її чекали.
– А можна я до тебе ще приїду, бабусю? – тихо запитала Аня, обіймаючи Надію Іванівну.
Це питання, здавалося, зависло в повітрі, і господиня дачі, зі своєю звичною суворістю, раптом відчула, як щось защеміло в грудях. Ніби якесь невидиме тепло раптом заповнило її душу.
– Звичайно, приїжджай, – відповіла вона, голос її затремтів. – Ми з тобою ще не все встигли навчитися робити…
Надія Іванівна помітила, як Таня з Віталіком здивовано переглянулися, але вони мовчали.
Ймовірно, вони нічого не могли зрозуміти в тому, що відбувалося зараз між нею і цією маленькою, такою дорослою дитиною.
Аня швидко розвернулася і, посміхаючись, побігла до машини. Надія Іванівна помахала їй услід, роблячи вигляд, що все в порядку.
«Не варто показувати слабкість», – подумала вона, приховуючи свої почуття. Але як би вона не намагалася зберегти обличчя, серце стискалося.
– Ну, що ти? Час завжди летить, а ти одна за всім не встигаєш, – буркнула вона собі під ніс, прямуючи до будинку, ніби у неї ще справ було ціле відро.
Однак, в цей момент вона ледь стримувала сльози. Відразу після того, як увійшла в будинок, закрила за собою двері, не даючи нікому побачити її слабкості.
«Як це, бути бабусею?» – подумала вона. У голові миготіли дивні почуття: радість, смуток, якась дивна втома і одночасно вдячність.
Адже яке щастя, коли ти можеш когось навчити чомусь простому, важливому, і при цьому відчувати, наскільки ця людина тобі дорога.
Вона стояла, дивилася на поріг, як все тихо стало навколо. І вперше за довгий час вона відчула, що в житті є місця, які відкриваються з кожним новим зустрічним поглядом.
Де є надія і просте людське тепло, навіть якщо ти всього лише бабуся. А ще кілька днів тому…
– Ти ж справді не боїшся мене, так? – раптом запитала Аня, сидячи на ганку і з цікавістю спостерігаючи, як бабуся поливає квіти.
Надія Іванівна зупинилася, витираючи долоні об фартух. Питання було якимось несподіваним і, на перший погляд, наївним, але в ньому було щось глибше.
– Боюся? – здивувалася жінка, піднімаючи голову. – Чому ж мені тебе боятися?
Аня знизала плечима, її погляд став задумливим. В очах, як і раніше, світилася якийсь непростий смуток, немов дівчинка все ще намагалася зрозуміти, що відбувається в цьому світі, і навіщо їй ця бабуся.
– Ти ж не моя бабуся, правда? – знову уточнила вона, примруживши очі, ніби намагалася розгадати стару загадку.
Надія Іванівна знову завмерла, вона розуміла, що це питання не можна залишити без відповіді.
Це був не просто цікавий інтерес, а якась глибока потреба зрозуміти, що відбувається з нею самою.
– Ну, не зовсім твоя, – сказала вона нарешті. – Але я можу бути нею для тебе, якщо хочеш.
Бабусею, яка буде вчити тебе пекти млинці і збирати малину, як я колись вчила свою дочку. Ти ж не заперечуєш, якщо я стану такою?
Аня знову подивилася на неї і, якось дуже по-дитячому, обережно, підійшла ближче.
– Я… я не знаю. Я думала, що тільки справжні бабусі можуть бути такими… – почала вона, але обірвала сама себе, немов не вирішуючи, чи варто відкриватися цим словам.
Надія Іванівна опустила відро і поклала руку на плече дівчинки. Вона не знала, що відповісти.
Все в цьому житті було так непросто і багатошарово. Були часи, коли вона сама відчувала, як важко ділити свою любов між людьми, і не завжди розуміла, хто по-справжньому близький.
Але ось зараз, дивлячись в ці великі очі, вона зрозуміла: в її житті з’явився хтось, кого вона хотіла б любити, не побоюючись.
– Ми, бабусі, теж люди, – тихо сказала вона. – Іноді ми знаходимо онуків там, де не очікуємо. І нехай вони не по крові, але у нас є щось важливе і справжнє, що не вимірюється родинними зв’язками.
Ти для мене не чужа, Аня. І навіть якщо ти не моя справжня онука, я готова бути для тебе тією, хто тебе підтримає.
Аня мовчала. Потім взяла її за руку і ледь посміхнулася. Це була ще не впевнена посмішка, скоріше боязка спроба довіритися.
Але Надія Іванівна знала, що за цим поглядом ховається багато чого. Це не просто наївна дитина, це дівчинка, яка чогось навчилася раніше за інших, бачила і відчувала більше, ніж їй хотілося б.
– Ти теж не страшна, бабусю, – сказала Аня з легким сміхом. – Ти, напевно, мене і не вчила б робити все, що хочеш, якби була такою… як всі інші бабусі.
Надія Іванівна засміялася, і цей сміх був простим і щирим, яким він був багато років тому, коли вона була молодшою і легшою на душу.
Тепер все було інакше, але життя, воно завжди підносило свої подарунки. І ось один з них сидів поруч з нею.
Маленька, ще зовсім дівчинка, яка перестала боятися і почала вірити, що навіть якщо мати поїхала, а батько пішов, на світі є ті, хто можуть стати справжніми родичами, навіть якщо вони не по крові.
– Я все одно навчу тебе готувати млинці, – продовжила вона. – І ще дечого навчу, так. Ми з тобою багато чого встигнемо за той короткий термін, поки ти тут. Адже ми з тобою, Аня, загалом, одна команда, правда?
Аня тихо кивнула, і на її обличчі з’явилася та сама посмішка, що була пару днів тому, коли вона вперше запитала у Надії Іванівни, чи можна їй стати її онукою.
День схилявся до вечора, і в повітрі відчувалася прохолода, а сонячні промені, розрізаючи тіні, падали на їхні голови.
Немов весь світ сповільнився, дозволяючи цим двом зрозуміти, що час, який вони провели разом, – це не просто кілька днів на дачі.
Це був момент, коли щось важливе сталося, і навіть якщо завтра все буде інакше, ці кілька днів залишаться з ними назавжди.
Анечка сіла поруч і тихо запитала:
– Коли ми знову зробимо те, що обіцяли?
Надія Іванівна посміхнулася і, знизавши плечима, сказала:
– Як тільки ти приїдеш знову, Аня. Обіцяю. І тоді ми будемо готувати так, як ніхто інший.
І ось, незважаючи на всю невідомість майбутнього, вони обидві знали: в житті завжди є місце для того, щоб навчитися чомусь новому, поділитися чимось важливим і простим.
І, можливо, саме в цих дрібницях і полягають всі справжні родинні зв’язки.
