— А як же квартира?
— Прокинувся! Вона давно продана!
— Як же так, мамо? — тихо запитав Павло. Мати нічого не відповіла і відвела очі….
… Павло і Савелій — брати. Вони росли в цілком благополучній родині, з хорошим достатком.
З якогось часу батьки замислилися про купівлю квартир синам. Завів цю розмову батько, Василь Романович.
— Надя, треба б подумати про житло для наших дітей. Не всі, звичайно, переймаються цим питанням, у них діти ростуть, як трава в полі.
Он, як у колеги мого, Андрія. Всі в однокімнатній квартирі туляться. Троє дітей! Про що думали?
Грошей вічно немає, не те щоб накопичувати і відкладати, жити нема на що! А виростуть три сини, де вони будуть жити?
Все у мами з татом? І дружин туди приведуть? А Андрій посміхається безтурботно і відповідає, мовляв, буде день, буде їжа.
Якось само розсмокчеться, ага… Тому я не хочу, щоб у дітей наших було так само.
Думати треба головою. Житлове питання дуже гостре. У старості нам з тобою спокою захочеться, тиші. Так ось і треба про це зараз подбати.
— Я згодна, Вася. Будемо збирати, що ж робити… Думка правильна, — відповідала Надя.
Батьки старалися, працювали і змогли забезпечити обох синів однокімнатними квартирами. Довелося, звичайно, «затягнути паски», не їздити на відпочинок і брати підробіток, проте подружжя гріла думка про спокійну совість і спокійну старість.
— Винити вас нам нема в чому, ображатися теж. Дали вам все, що змогли, а далі самі, — сказав Василь Романович, вручаючи ключі від квартири старшому синові Савелію.
Молодший, Павло, поки жив з батьками. Потім і він з’їхав. Вивчилися брати, обзавелися сім’ями.
У Савелія діти один за одним пішли. Так вийшло, що після першого сина не минуло й двох років, як народилися близнюки. Стала сім’я Савелія багатодітною.
А у Павла і його дружини Елі дітей не було. Спочатку не хотіли, а потім виявилися проблеми, почали лікуватися.
Надія Ігнатіївна все питала сина, мовляв, коли, та коли з’являться онуки. Він спочатку відмовлявся, віджартовувався. А мати наполягала. Старшого брата наводила як приклад.
З самого дитинства Павло змагався з Савелієм за батьківську любов. Чи то здавалося йому, чи то, правда, але не вистачало йому її.
Запитує, бувало, десятирічний Паша матір:
— Чому у Савелія так багато фото, коли він був маленьким, весь альбом забитий, а моїх мало зовсім? Чому ви мене не фотографували?
— А… ну… просто тоді, коли ти народився, час у нас був складний, батько роботу втратив, я з вами двома сиділа, грошей не було зовсім, не знали, як проживемо. Не до фото, синку, було.
— А потім? — не відставав Паша.
— Потім теж не було часу, зрозуміло?! Батько працює вдень і вночі, щоб вас забезпечити! Не задавай дурних питань! Ось є фото зі школи, що тобі ще треба?
Паша йшов плакати в туалет або у ванну. Така у нього була звичка.
У двокімнатній квартирі вчотирьох було тісно і особистого простору не було. Одна кімната батьківська, друга дитяча, там не поплачеш.
Савелій відразу висміювати почне. І матері не поскаржишся, вона його обов’язково захистить, а Паші скаже:
— А ти не лізь! У кожній бочці затичка!
Паші ще гірше стає від таких слів. Яка ж він затичка? Так, більш балакучий, ніж мовчазний похмурий Савелій, ну і що? Зайвий раз не скажи, не запитай нічого! Прикро!
І іграшки всі купувалися Савелію. А Павлу потім, коли старший брат награється, тоді і віддавали.
Часто поламані або без важливих частин. Пожежна машина без драбини, роботи без рук, конструктор без половини деталей. Звичайно, тому Савелій і награвся в них, що стало нецікаво.
А нове Павлу рідко діставалося. Батько пояснював, що потрібно гроші економити, дбайливо до них ставитися.
— А то на іграшки та розваги можна багато профукати. А ми на нерухомість вам же відкладаємо. Розуміти треба, великі вже!
І хлопчики розуміли. Тільки Павлу було прикро, що все найкраще Савелію, а вся економія за його рахунок виходить…
…Ось і заявила тоді мати, що, мовляв, Савелій давно батько, а ти що ж? Бракований? Чи дружину браковану знайшов?
— Так! — сердито закричав Павло. — Бракований. І я, і вона. Лікуємося. Поки не можемо ми дітей завести, зрозуміло?!
Мати так і сіла. Павло дуже рідко виходив із себе, а вже щоб кричати на матір?!
— Вибач, — одразу сказав син. — Натиснула на болюче місце. У нас будуть діти. Тільки трохи пізніше…
…— Мамо… Ми тут подумали… — сказав по телефону Савелій матері.
— Що? Андрюшку з Льошкою забрати у вихідний? Ні, сину, я їду, не можу, — перебила Савелія Надя.
— Ні, не про це. Тут така справа…
— Ну, говори, чого мнешся, картопля у мене на плиті згорить зараз, — промовила Надя.
— Я краще приїду і розповім, можна?
Приїхав Савелій до рідного дому. Мати посадила його за стіл і нагодувала вечерею. Тією самою картоплею. А він все не міг наважитися почати розмову.
— Батько скоро прийде?
— Ні, він у гараж пішов, з машиною копається. Ну, кажи, що тягнеш?
— Ми… словом… тісно нам в однокімнатній вп’ятьох! Ми подумали і вирішили вас попросити з нами помінятися.
Може, ви в нашу однокімнатку переїдете, а ми сюди? Все-таки двокімнатна ж…
Надя замислилася. Звичайно, вона вже думала про те, що їм тісно, і навіть говорила чоловікові, що, мовляв, може допомогти їм розширити житлову площу, накопичення у них були.
А Василь сказав, що, мовляв, не поспішай, нехай самі пробують вирішити все.
— Нам з тобою ніхто не допомагав, Надя. Ми їм накопичили на житло, у всьому собі відмовляли. Ось і вони нехай покрутяться. Якщо попросять, додамо…
А такої пропозиції Надя не очікувала і була трохи здивована. Порадилися вони ввечері з Василем, та й вирішили допомогти.
Нехай, мовляв, поживуть поки в цій квартирі, назбирають грошей, візьмуть іпотеку, розширяться.
— Ну ми ж не вороги своїм дітям, правда, Вась? — запитала Надя, обіймаючи чоловіка.
— Звичайно, ні. Душа болить за них. І за Савелія, і за Павла болить, що дітей у них немає.
— Дасть Бог, з’являться, — промовила Надя. — Паша сказав, шанс є. Ходімо, Вася, спати, завтра рано на роботу вставати.
— До речі, до моєї роботи від квартири Савелія ближче буде, — посміхнувшись, сказав Василь.
— Це знак, — посміхнулася у відповідь Надя.
Помінялися. Поїхали Надя і Василь в однокімнатну, а Савелій з родиною в двокімнатній облаштувалися.
Добре, просторо їм після своєї однокімнатної здалося. Всім добре, тільки Павло знову злився, коли дізнався, та тільки хто ж його питав?
— Як у дитинстві, — журився Павло. — Ррраз! І все Савелію! А раптом у нас трійня народиться?
У нас теж на покупку більшої квартири грошей немає, все на лікування витрачаємо.
— Народиться, тоді й будемо думати, — відповіла мати.
«Ніхто нічого не буде думати… — похмуро розмірковував Павло. — Тільки свого Савелія одного і люблять!»
З братом Павло не спілкувався. Мати іноді повідомляла йому новини про Савелія, та Павлу це не цікавило. Зовсім.
Нічого хорошого ці новини йому не несли, тільки настрій псували. Ось Савелій з Наталкою знову поїхали на море. Ось купили щось. І діти у них талановиті й розумні прямо з пелюшок.
А Павло так і не мав чим похвалитися. Ні дітьми, ні морем…
…— Як же так? Васю мій дорогий? Як же? — голосила Надя, плачучи і навіть не намагаючись витирати сльози, що безперервно текли по щоках.
— Мамо, ходімо, ходімо, досить, — Савелій намагався відвести матір.
Павло ж стояв і похмуро дивився на свіжонасипаний пагорб.
«Ось і все, — думав він. — Батька більше немає…»
Еля стояла поруч і тихо плакала. Павло обійняв її і вони пішли разом з усією похмурою процесією.
Василя не стало. Залишилася Надя одна. Після поминок вони приїхали до неї в однокімнатну квартиру.
— Як же ти тепер тут будеш одна? — запитав Савелій. — Важко тобі буде. Переїжджай до нас, а цю квартиру здаватимемо.
— Де вам там, у двокімнатці, всім розміститися! — сказав Павло.
— Чому у двокімнатці? У трикімнатці, — раптом сказав Савелій.
І з’ясувалося, що в один прекрасний момент, пару років тому Савелій зміг вмовити батьків продати їхню двокімнатну квартиру і виручені гроші віддати йому.
Савелій з дружиною додали грошей і взяли в іпотеку простору трикімнатну квартиру. Павлу Савелій просив не говорити про цю угоду.
— Почне знову нити, що йому нічого, а мені все… Але ж нам це потрібніше!!! Нам тісно, а у них дітей немає і не передбачається!
— Бог з тобою, Сава, що ти кажеш! Може ще народяться! Говорити йому, і правда, поки не будемо, щоб не травмувати, а взагалі у нас в планах допомогти і йому, правда, Вася? — говорила тоді Надія.
А Василь відповідав:
— Допоможемо! Ось тільки накопичимо ще. Даремно Пашка ображається. Ви нам обоє дорогі. Тільки вам, і правда, зараз потрібніші. Наталка, дивлюся, знову округляється?
Савелій кивнув. Його дружина Наталя чекала четверту дитину…
… — Як же так, мамо? — тихо запитав Павло.
Надя мовчала і продовжувала беззвучно плакати.
— Що ти до матері причепився? Хіба зараз підходящий момент такі питання обговорювати?! — дорікнув братові Савелій.
— Та що тут обговорювати?! Ви вже, дивлюся, все без мене обговорили! — махнув рукою Павло і широким кроком вийшов з квартири. Еля ледь встигала за ним.
— Нехай роблять, що хочуть! Здають, продають, — говорив він дружині, сідаючи в машину. — Тільки моєї ноги у них більше не буде! Це ж треба таке провернути?! У голові не вкладається!
— Тихіше, Паша, тихіше, — вмовляла чоловіка Еля. — Дивись на дорогу. Бог їм суддя. І… знаєш… Може, зараз не дуже вдалий момент, але я подумала… Загалом, заїдемо в аптеку, купимо тест?..
— Еля, ти жартуєш? Зараз не час для… Еля?!!! Це правда?!!
— Паша, тримай кермо! Зараз вріжемося кудись! — знову попросила Еля. — Не знаю, правда чи ні, тест покаже.
І тест показав. Еля була при надії. Вони з Павлом дуже зраділи, але вирішили нікому не говорити, щоб не наврочити.
— А я і не хочу матері говорити. Нехай з Савелієм своїм обіймається. Їй плювати на мене, — похмуро промовив Павло.
— Ну-ну, не говори так, — дорікнула йому Еля. — Ця новина б її обов’язково порадувала і вона б легше перенесла недавню втрату чоловіка.
— Ні. Я сказав, ні! Я її не пробачу, — стояв на своєму Павло.
Еля зітхнула і нічого не стала говорити. Вона була така щаслива, що ніщо не могло затьмарити її радість. І їй хотілося поділитися цим щастям з усіма…
… — Синку. Савелій переїхав. Далеко поїхали з Наталкою, за тисячу кілометрів. І чого їм шлейя потрапила під хвіст? — Надія зателефонувала синові пізно ввечері, через три роки після того, як не стало Василя.
Весь цей час вони не спілкувалися. Павло так і не зміг себе змусити зробити перший крок. Він був дуже ображений.
А мати теж не наважувалася. Вона розуміла, що вчинили вони тоді з чоловіком не дуже гарно.
Але ж Савелію було, і правда, потрібніше! Тільки Паша ж не зрозуміє…
А як Савелій поїхав, так вона розхворілася. Сильно схудла і ніби вмить постаріла.
Страшно і самотньо їй стало одній. Ось і вирішила вона «позводити мости».
— Пашенька… Ти пробач нас з батьком, правда, пробач. Там у мене на пенсійному рахунку грошей багато накопичилося, я не витрачала.
Я хочу їх тобі віддати. Щоб по-чесному було. Хоча не зовсім, але все ж… Може, ви надумаєте щось купити, ось і знадобляться.
А мені вже вони ні до чого не потрібні ці гроші. Нічого мені без Васі не потрібно, — Надя плакала. — Пробач, синку.
— Придумаємо, мамо. Адже нас уже троє, — посміхаючись, відповів Павло.
Надія Ігнатіївна дуже зраділа, що в родині сина сталося поповнення. Вона весь вечір після розмови з сином плакала від радості і шалено хотіла побачити свого новоявленого онука.
Вона все намагалася уявити, на кого він схожий.
Павло та Еля справді затіяли продаж своєї однокімнатної квартири і за допомогою маминих грошей взяли в іпотеку трикімнатну.
Всі були дуже раді, особливо Надія. Адже з тих пір, коли вони з батьком продали свою квартиру таємно від Павла, їй було важко на душі.
Тільки вона гнала від себе ці думки, заспокоюючи совість тим, що Савелію тоді було потрібніше.
А життя ось як повернулося. Савелій взяв і поїхав далеко і матері перестав навіть телефонувати. Все ніколи йому стало. Нове місце, нове життя…
