— Дашо, — верещала в трубку мама, — чому ти досі не приїхала? Я тобі півгодини тому зателефонувала і наказала негайно з’явитися! Я втомилася! Матвій постійно плаче, я хочу відпочити… Ну і що, що Матвій — мій син? Ти взагалі-то теж моя дочка і повинна мені допомагати. Це все-таки твій брат!
Даша переїхала від матері два роки тому, у двадцять чотири роки.
Практично рік молода дівчина перебивалася випадковими заробітками, в серйозні компанії її без досвіду не брали. Але Дар’ї все ж пощастило.
Вона влаштувалася спочатку молодшим менеджером з продажу в одну будівельну фірму. За вісім місяців доросла до заступника начальника відділу.
Ініціативну, виконавчу і наполегливу співробітницю помітив сам генеральний директор.
Тепер Даша могла собі дозволити знімати пристойну квартиру та їздити на таксі, а не на метро.
Про купівлю власного автомобіля дівчина не думала, хоча можливість і була.
Дар’я боялася сідати за кермо, тому і обходилася послугами професіоналів.
Якусь частину зарплати Даша відправляла матері. Незважаючи на те, що вони розлучилися на поганій ноті, дівчина все ж виконувала свій дочірній обов’язок (який вона вважала необхідним), допомагаючи мамі фінансово.
Можливо, Даша б і не пішла з квартири, в якій виросла, якби не новий співмешканець матері.
Микола був грубим чоловіком, часто відпускав падчерці сальні компліменти, що дуже не подобалося дівчині.
Коли дочка повідомила матері про те, що з’їжджає, Людмила Петрівна не дуже засмутилася, а підтримала ініціативу:
— І правильно, час уже настав. Нам трьом дійсно в двох кімнатах тісно. Ти теж скоро захочеш влаштувати своє особисте життя, почнеш зустрічатися з хлопцем, а тобі його і привести нікуди. Молодець, я твоє рішення підтримую!
Даша, почавши жити окремо, з матір’ю бачилася нечасто. На зустрічі особливо не було часу. Дзвонила теж рідко.
Чекала, коли мати сама захоче з нею поговорити, але Людмила Петрівна була дуже зайнята новими стосунками, тому на зв’язок виходила рідко.
Якось пізно ввечері Даші зателефонувала мати.
Дівчина занепокоїлася: напевно, щось сталося, раз мама дзвонить їй в такий час.
— Мамо, що сталося, — запитала Даша.
Людмила Петрівна, ридаючи, повідомила доньці новину:
— Коля пішов від мене! Я повернулася з роботи, а його вдома немає! Зібрав речі, гроші прихопив і мікрохвильовку навіть забрав… Він мене кинув, Дашо!
Дар’я розлютилася:
— Мамо, потрібно негайно їхати в поліцію і писати на нього заяву! Я так і знала, що з цього “співжиття” нічого доброго не вийде, по ньому ж було видно, що він злочинець. Збирайся, я зараз викличу таксі, разом поїдемо.
— Не треба, — продовжила Людмила Петрівна, — не буду я ні на кого заяву писати. Нехай котиться! Як тепер жити, я не уявляю…
— А що, мамо, страшного сталося? Навпаки, від нахлібника позбулася, далі будеш жити просто чудово, повір мені!
— Даша, — ридання Людмили Петрівни перейшли в істерику, — дитина з’явиться через чотири місяці!
Даша подумала, що просто недочула:
— Що з’явиться?!
— Дитинка, — повторила Людмила Петрівна, — твого братика, я сина чекаю!
Даша здивувалася:
— Мамо, тобі сорок сім років, які діти? Ти що, зовсім з глузду з’їхала?!
— Ми з Колею довго планували дитину, хотіли, все для цього робили. Він, коли дізнався, що стане батьком, так радів! Що сталося сьогодні, не знаю… Напевно, зрозумів, що до такої відповідальності не готовий. Що тепер робити? Позбуватися пізно, п’ять місяців вже терміну… Та я і не можу так, це ж моя дитина!
— Ну ти даєш, мамо, — тільки й змогла вимовити Даша, — звичайно, тепер тільки так. А взагалі лікарі, що кажуть?
— Лікарі кажуть, що зі здоров’ям у мене не все гаразд. Коли я прийшла на облік до жіночої консультації, лікарка прямо сказала мені, що ризик розвитку патологій високий, порадила зробити переривання. Уявляєш? Я відразу ж написала скаргу на неї в Міністерство охорони здоров’я, сподіваюся, її звільнили! Не місце таким в медицині!
Даша промовчала, не бажаючи нариватися на скандал.
Людмила Петрівна тим часом продовжувала:
— Я, донечко, без тебе не впораюся. Адже дитині потрібно стільки всього: і одяг, і коляска, і ліжечко, і підгузки, соски, пляшечки, іграшки! Тільки на тебе одна надія. Ти ж маму, без допомоги не кинеш?
Всі чотири місяці до очікуваної дати Даша і працювала на забезпечення матері. Дівчина за першим покликом у будь-який час доби мчала в магазин або аптеку на її вимогу.
Людмила Петрівна уявила себе кришталевою вазою. Зайвий раз вона навіть з ліжка не вставала.
Даша вечорами після роботи їздила в рідну квартиру і наводила там порядок: мила посуд, прала білизну, протирала пил, пилососила килими.
Коли народився Матвій, ситуація погіршилася.
Людмила Петрівна швидко зрозуміла, що з таким навантаженням не впорається і вирішила, що Даша зобов’язана допомагати їй не тільки фінансово.
Левову частку турботи про малюка жінка постаралася перекласти на дочку.
Людмила Петрівна наполягла, щоб Даша тимчасово переїхала до неї:
— Давай, — підганяла мати дочку, — я одна не впораюся. Даша, та невже тобі мене не шкода? Матвій зовсім маленький, я вже забула, як з такими крихітками поводитися!
— Мамо, — намагалася відхреститися Даша, — я взагалі не вмію з немовлятами поводитися, у мене немає досвіду.
— Нічого, будеш просто мене страхувати. Доню, якщо ти мені відмовиш, то вважай, що матері у тебе більше немає!
Даша була змушена погодитися з вимогою матері і незабаром про це пошкодувала.
Людмила Петрівна ночами до дитини не вставала взагалі. Матвій із своїх перших днів був на штучному вигодовуванні.
Мати спокійно спала до ранку. Турбота в нічний час про малюка лягла на плечі Даші.
Вона практично не спала. Колихала, переодягала дитину, поки Людмила Петрівна відновлювала витрачені вдень сили.
На роботі Дар’я стала часто отримувати догани. Її працездатність знизилася, тепер дівчина могла задрімати прямо на робочому місці.
Витримавши два місяці в такому графіку, Даша прийняла вольове рішення і оголосила мамі:
— Вибач, мамо, але я змушена від тебе з’їхати. Якщо я продовжу жити тут, я втрачу роботу! Керівництво мною незадоволене. Я, зрештою, теж керівник і повинна іншим співробітникам подавати приклад. А який з мене приклад, якщо я за комп’ютером засинаю?
Людмила Петрівна спробувала протестувати:
— І що, ти мене одну з маленькою дитиною кинеш? Ти що, матір зовсім не шкодуєш?
— Якщо я втрачу роботу, нам жити буде ні на що! — знайшла гідний аргумент Дар’я. — Ти на одну допомогу проживеш? На все вистачить?
Людмила Петрівна, щоб не втрачати в якості життя, з аргументами дочки все ж погодилася.
Даша знову зняла для себе квартиру, але матері з маленьким братиком допомагати не перестала.
Суботу та неділю вона проводила у мами, допомагала по господарству, возилася з малюком, щоб дати мамі відпочити.
Людмилу Петрівну не влаштовували такі рідкісні візити.
Кожен раз, коли Даша переступала поріг квартири матері, відразу наривалася на претензії:
— Добре влаштувалася, — починала читати Людмила Петрівна, — спиш, напевно, вдосталь? Час на розваги маєш. З подружками, я бачу, по кафе ходиш замість того, щоб до мене зайвий раз приїхати і з дитиною допомогти!
Даша спочатку терпіла, але потім почала огризатися:
— Мамо, я і так по можливості тобі допомагаю. Я не можу повністю взяти на себе всю турботу про малюка. Зрозумій, у мене теж є свої справи!
— Цього замало, — обурювалася Людмила Петрівна, — що мені ці твої два дні на тиждень? А решта? З понеділка по п’ятницю я одна вожуся з немовлям, поїсти і помитися нормально можливості не маю. Вирішуй питання. Найми мені няню!
— Мамо, — розлютилася Даша, — май совість! Матвій — твоя дитина, і твій обов’язок його виховувати. Причому тут я? Я і так по можливості тобі допомагаю. Приїжджаю, гуляю з братом, в суботу і неділю він повністю на мені! Половину зарплати тобі віддаю, залишків вистачає тільки заплатити за квартиру і купити на місяць продукти.
— Ах, ось ти як заговорила, — процідила Людмила Петрівна, — так, він мій син, але й твій брат! Ти зобов’язана нам допомагати і за законом, і за совістю. Навіщо ти взагалі витрачаєш зайві кошти на оренду квартири? Тут є вільна кімната, переїжджай і живи, як і було. Мені буде легше! Я теж, можливо, хочу з подругами зустрічатися, десь весело проводити час. Та й чоловіка, між іншим, ще можу пристойного зустріти, щоб у Матвія батько був!
Даша довго терпіла нападки матері, рішення припинити спілкування з неї прийшло в голову дівчині несподівано.
Людмила Петрівна якось зателефонувала дочці в розпал робочого дня і заволала:
— Негайно приїжджай!
— Що сталося? — втомлено запитала Даша. — Що знову трапилося?
— У Матвія ріжуться зуби, я вже другу ніч не сплю. Приїжджай, сходи з ним — прогуляйся, я хочу кілька годин відпочити.
— Але я не можу, мамо, я на роботі! Хто мене відпустить? Зараз 15:20, до кінця робочого дня ще майже чотири години. Я не можу все кинути і приїхати!
— Мене це не хвилює, — почала кричати Людмила Петрівна, — все кидай і негайно приїжджай. Моє слово для тебе має бути вагомим! Через пів години щоб стояла на порозі квартири, я якраз Матвія одягну на прогулянку.
— Все, — видихнула Даша, — моє терпіння лопнуло. Я більше до тебе не приїду, можеш сюди не дзвонити. Твій номер я занесу в чорний список. Досить, мамо! Ти народила дитину за власною примхою, прекрасно знаючи, що з вихованням не впораєшся. Не перекладай на мене відповідальність, ти — мати, а не я. Гроші буду відправляти двічі на місяць, як зазвичай. Більше від мене ніякої допомоги не чекай.
Даша з матір’ю обірвала всі контакти. Дівчина сумувала за маленьким братом, але розуміла, що так, напевно, буде краще.
Матвія без допомоги вона не залишила, як і обіцяла матері, двічі на місяць переказувала гроші.
Даша сподівалася, що коли Матвій виросте, ситуація все ж усталиться, і вони зможуть з матір’ю налагодити стосунки.
