Ірина В’ячеславівна сиділа в кріслі й укотре переглядала сімейний фотоальбом.
Зі знімків до неї посміхалася світловолоса й зеленоока дівчинка з довгою косою, що сягала трохи нижче пояса.
— Моя дівчинка, вже така доросла стала, — з ніжністю сказала жінка, проводячи рукою по фотографії.
У своїй дочці Альбіні Ірина В’ячеславівна душі не чула, з самого народження доньки жінка вірила, що на неї чекають великі успіхи.
Батько Альбіни пішов із сім’ї, коли дівчинці було всього три роки, відтоді Ірина В’ячеславівна виховувала Альбіну сама.
Незважаючи на досить скрутне матеріальне становище, Ірина В’ячеславівна балувала дочку і намагалася дати їй усе, щоб та не відчувала себе обділеною.
Доти, доки Альбіна не пішла до середньої школи, все було добре, дівчинка радувала матір успіхами в навчанні, і всі вчителі пророкували їй світле майбутнє.
Однак, як і у багатьох у підлітковому віці, в Альбіни почалися проблеми, пов’язані з нерозділеним коханням.
— Мамо, ну чому ми такі бідні, чому у когось є все, а у нас нічого? — запитала якось Альбіна, повернувшись зі школи.
— Донечко, що ти таке говориш, ми, звичайно, не шикуємо, але й бідними нас назвати не можна, — здивувалася Ірина В’ячеславівна такому запитанню доньки.
— Розкажи це Льоні, він тобі й пояснить, де наше місце, — сказала Альбіна.
— Льоня це твій однокласник? — уточнила Ірина В’ячеславівна.
— Так, і він мені дуже подобається, ось тільки на таку, як я, він ніколи в житті не погляне, — Альбіна надула губи і втягнула голову в плечі.
— Що за дурниці, ти в мене дуже красива і добра дівчинка, будь-хто буде радий бути з такою, як ти, — спробувала втішити дочку Ірина В’ячеславівна.
— Будь-хто такий самий жебрак і неповноцінний, а успішні хлопці зі мною спілкуватися не хочуть.
— Не смій так про себе говорити, ти не неповноцінна! — здивована словами дочки, сказала Ірина В’ячеславівна. — Про який успіх інших хлопців ти говориш, ти ж розумієш, що це все не їхні заслуги, а їхніх батьків.
— Це абсолютно неважливо, на мене все одно ніхто з них не дивиться, вважаючи невдахою і бідолашною.
Слова дочки сильно зачепили Ірину В’ячеславівну.
Вона часто відмовляла собі в чомусь необхідному і купувала Альбіні речі, які вважалися модними і престижними серед її однолітків.
Ірина В’ячеславівна щосили намагалася пояснити Альбіні, що щастя не в грошах, але це не дало жодних результатів.
Школу Альбіна закінчила гірше, ніж могла б, і вступила не до того інституту, який хотіла.
Ірина В’ячеславівна звинувачувала в тому, що сталося, себе, вважаючи, що це вона не змогла прищепити дочці правильні життєві цінності.
Коли Альбіна навчалася на другому курсі, Ірина В’ячеславівна почала помічати, що поведінка дочки сильно змінилася.
Вона стала більш мрійливою, і посмішка майже ніколи не сходила з її обличчя.
— Донечко, ти закохалася? — запитала вона Альбіну.
— А що, це так помітно? — зніяковіла дівчина.
— Ще й як, — посміхнулася Ірина В’ячеславівна і сіла навпроти дочки. — Ну, і хто він такий?
— Мій одногрупник, його звати Максим. — Альбіна сяючими очима дивилася на матір. — Він дуже хороший, серйозний молодий чоловік. Уявляєш, він уже пристойно заробляє і повністю себе забезпечує.
— Звучить непогано, а де він працює? — поцікавилася Ірина В’ячеславівна.
— Він торгує криптовалютою, — з гордістю сказала Альбіна.
— Ну, я в цьому нічого не розумію, сподіваюся, це не щось протизаконне.
— Ні. — розсміялася Альбіна. — Це дуже перспективна справа, на цьому можна дуже добре заробляти.
— Для мене важливіше, що ти вважаєш його хорошою людиною, решта вже сама додасться, — сказала Ірина В’ячеславівна, якій, як і раніше, не подобалася зацикленість її дочки на грошах.
З кожним місяцем стосунки Альбіни та Максима ставали все міцнішими і, врешті-решт, молоді люди прийняли рішення жити разом.
Усі витрати на оренду житла Максим взяв на себе, пообіцявши Ірині В’ячеславівні, що її донька ні в чому не матиме потреби.
Альбіна була щаслива, що не помилилася з вибором партнера по життю, але думала вона так доти, доки у Максима не почалися серйозні проблеми.
— Що відбувається, чому мені дзвонить господиня квартири й питає, коли ми заплатимо їй за минулий місяць? — обурено запитала Альбіна у Максима, коли той повернувся додому пізно ввечері.
— Якраз збирався з тобою про це поговорити, — сказав Максим похмурим голосом.
— Давай, я чекаю, — Альбіна незадоволено дивилася на свого коханого.
— Я втратив усі гроші, ще й банку залишився винен, — чесно сказав Максим, який не бачив сенсу приховувати це від Альбіни.
— Як?! — злякалася дівчина, вона чекала чого завгодно, але тільки не цього. — Як це сталося?
— Довго пояснювати, та й сенсу в цьому немає, важливо тільки те, що тепер платити за квартиру нам нічим.
Поки я можу попросити грошей у батьків, але тільки щоб закрити борг перед господинею, а далі треба виїжджати.
— Невже це ніяк не можна виправити? — зневіреним голосом запитала Альбіна, яка ніколи не розуміла специфіку заробітку Максима.
— Швидко я цю ситуацію точно не виправлю, — похитав головою хлопець.
Альбіна була розгублена, вона не розуміла, як жити далі, адже був ще один важливий факт, про який Максим поки що не знав.
Зовсім недавно Альбіна дізналася, що чекає на дитину, вона збиралася повідомити про це Максиму найближчими вихідними, але тепер зовсім не була впевнена, що молодий чоловік зрадіє цій новині.
Вона прекрасно розуміла, що в такий складний момент життя Максим може не взяти на себе таку відповідальність.
Подумавши, як слід, Альбіна вирішила звернутися за допомогою до мами. Дівчина знала, що та обов’язково зробить усе, що в її силах.
— Я не можу втратити Максима, і від дитини теж не хочу відмовлятися, — говорила крізь сльози Альбіна, коли вся історія з втратою грошей була вже розказана.
— Донечко, якщо Максим тебе кохає, він нікуди не піде, — спробувала втішити її Ірина В’ячеславівна.
— Можливо, але жити нам все одно ніде, ми ж не оселимося з дитиною на вулиці, — продовжувала схлипувати Альбіна.
— Нехай Максим шукає іншу роботу, час поки що є, — запропонувала Ірина В’ячеславівна найочевидніший варіант.
— Мамо, а може, ми тут поживемо? — невпевнено запитала Альбіна, оглядаючи поглядом квартиру матері.
— Я б і сама запропонувала цей варіант, але як ми всі помістимося в однокімнатці, може, вас батьки Максима прихистять?
— Ні, у них теж мало місця… — похитала головою Альбіна. — Але ж нам не обов’язково жити тут усім разом, ти можеш просто звільнити цю квартиру для нас.
— А я куди? — пропозиція дочки ввела Ірину В’ячеславівну в ступор.
— А ти можеш повернутися до свого рідного міста, бабуся буде рада твоєму поверненню, вона часто скаржиться, що вечорами їй буває сумно.
З роботою у тебе теж проблем не буде, ти ж висококласний бухгалтер, скрізь зможеш влаштуватися.
— Я бачу, ти вже все продумала, — Ірина В’ячеславівна все ще ошелешено дивилася на дочку.
— Мамо, ну адже так дійсно буде краще, ти ж хочеш, щоб я була щаслива. — Альбіна взяла серветку і витерла очі.
Ірина В’ячеславівна дивилася на дочку і розуміла, що відмовити їй не зможе, Альбіна мала рацію.
З того часу, як Ірина В’ячеславівна стала мамою, вона перестала ставити свої інтереси на перше місце, віддаючи все найкраще дочці.
Ось і тепер жінка не бачила іншого виходу, окрім як прийняти пропозицію Альбіни і звільнити для них з Максимом квартиру.
«Я сама її так виховала, значить, ніхто, крім мене, у ситуації, що склалася, не винен», — думала жінка.
Найближчим часом вона завершила всі поточні справи й поїхала до рідного міста, де досить швидко знайшла нову роботу.
Зарплата там була значно меншою, але для життя в маленькому містечку цього цілком мало вистачити.
Альбіна була дуже горда тим, що змогла вирішити їхні з Максимом проблеми з житлом.
Вона повідомила хлопцеві новину про швидке поповнення їхньої родини, і вони відразу ж почали думати, де б їм заробити достатньо грошей.
Максим продовжував навчатися в інституті, тому про повноцінну роботу не йшлося, а тимчасові підробітки не могли покрити всіх потреб молодої пари.
Особливо важко стало після того, як Альбіна народила доньку: малятко вимагало великих витрат, з якими новоспечений батько не міг впоратися.
Молода сім’я ледве зводила кінці з кінцями, єдине, що їх рятувало, — це гроші, які Ірина В’ячеславівна примудрялася надсилати їм зі своєї невеликої зарплати.
Через проблеми з фінансами та накопичену втому Максим і Альбіна почали часто сваритися, і їхні стосунки загострювалися з кожним днем все сильніше.
— Я більше так не можу, — втомлено сказав Максим, слухаючи безперервний плач доньки.
— Ну то зроби щось, я вже не розумію, чого вона хоче, — роздратовано відповіла Альбіна, яка ось уже годину не могла заспокоїти дитину.
— Ні, я зовсім так більше не можу, я переоцінив свої сили.
— До чого це ти ведеш? — Альбіна поклала маленьку Віку в ліжечко, тримати її на руках більше не було сил.
— Нам не треба було поспішати з дитиною, це занадто складно. — Максим скривився від чергового крику доньки.
— І що ти пропонуєш, віддати її назад? — роздратовано поцікавилася Альбіна.
— Ні, краще я піду. — Максим встав і вийшов із кімнати.
Альбіна розгублено дивилася йому вслід, не розуміючи, чи варто це сприймати як невдалий жарт.
На її жах, Максим був більш ніж серйозний…
Коли Альбіні нарешті вдалося заспокоїти Віку, виявилося, що в квартирі Максима більше немає, як і його найнеобхідніших речей.
Дівчина впала в істерику, не розуміючи, як їй жити далі.
Після від’їзду Максима Альбіна зрозуміла, що продовжувати навчання в інституті, нехай і на заочному відділенні, вона точно не зможе.
Тепер їй треба було думати про те, як забезпечити свою дитину.
Справи по дому, пошуки роботи та турбота про доньку навалилися на Альбіну непідйомним тягарем, і вона знову звернулася за допомогою до матері.
Ірина В’ячеславівна вкотре змінила своє життя заради доньки і повернулася назад, щоб допомагати Альбіні всім, чим тільки зможе.
Спроба влаштуватися на ту саму роботу виявилася марною, місце було вже зайняте.
Тому Ірина В’ячеславівна прийняла пропозицію від першої-ліпшої компанії, де їй готові були платити стільки, скільки вона колись отримувала на початку своєї кар’єри.
Однак, незважаючи на всі труднощі, поступово життя почало налагоджуватися, і Альбіна навіть замислилася про те, щоб повернутися до інституту.
Якраз у той період, коли здавалося, що всі труднощі залишилися позаду, на горизонті знову з’явився Максим.
— Сонечко, вибач мене, я зробив найбільшу дурницю в житті, мені дуже сильно не вистачає вас з Вікою.
Будь ласка, дай мені ще один шанс, — благав він Альбіну, підкарауливши її біля під’їзду.
— Ти думаєш, що все так легко можна повернути назад? Ти кинув нас напризволяще, не залишив ні копійки.
— Більше проблем з грошима у нас не буде, я тобі обіцяю! — Упевнено сказав Максим. — У нашої дитини буде все найкраще.
Ми наймемо няню, купимо машину, щоб з комфортом возити малечу до лікарів, ми ні в чому не будемо потребувати.
Слова Максима справили на Альбіну враження, вона вже готова була зрадіти, як раптом у її душі зародився сумнів.
— І де ж нині можна так добре заробляти студентам без освіти? — недовірливо запитала вона.
— Звісно, нікому я такий не потрібен, надія тільки на себе. — негайно почав пояснювати Максим. — У мене є чудова ідея, варіант безпрограшний, тільки потрібен початковий капітал.
Я подумав, може твоя мама продасть квартиру і віддасть нам гроші? Якщо все вийде, то частину грошей я вкладу в справу, а на другу ми будемо знімати квартиру.
За цей час усі процеси налагодяться, і наш заробіток дозволить нам купити власне житло.
Альбіна довго не погоджувалася на авантюру Максима, але в підсумку йому вдалося її переконати.
І вона пішла до матері, щоб попросити її про чергову послугу.
— Мамо, Максим повернувся, каже, що у нього є рішення всіх наших проблем, — сказала Альбіна, підійшовши до матері, яка годувала Віку з пляшечки.
— Невже він знайшов роботу? — поцікавилася жінка.
— Не зовсім так, — ухильно відповіла дівчина.
— А що ж тоді? — запитала Ірина В’ячеславівна.
— Мамо, нам потрібні гроші. Треба продати твою квартиру, — серйозно сказала Альбіна.
— Ну це вже занадто. Тобто рішення ваших проблем з грошима Максим знайшов у мені, ясно. — Ірина В’ячеславівна зсунула брови. — Я вже достатньо вам допомогла.
Настав час вам самим вирішувати свої проблеми, тим більше, що ви вже не діти.
— Мамо, ну це ж все заради нас, заради нашого майбутнього. — не здавалася Альбіна. — Максим відкриє свій бізнес, і ми будемо жити й ні в чому собі не відмовляти.
— Заради вашого майбутнього я скажу тобі «ні». Мені дуже хочеться, щоб ви з Максимом стали більш відповідальними і в усіх рішеннях покладалися тільки на себе.
Ти й сама мама, я впевнена, коли Віка виросте, ти обов’язково зрозумієш, чому я так вчинила.
Альбіна ще довго намагалася вмовити маму повірити в Максима, але Ірина В’ячеславівна була непохитна.
Вона вирішила, що більше не буде потурати всім примхам Альбіни.
Адже в іншому випадку дівчина ніколи не навчиться вирішувати проблеми самостійно.
А цей навик — один із найкорисніших у житті.
