Коли Марина розповіла донькам, як їй здавалося, радісну новину, то зовсім не очікувала такої реакції. Вона ж думала, що діти за неї порадіють і підтримають, але наткнулася на хвилю обурення з їхнього боку.
— Мамочко, ти збожеволіла! Яке заміжжя? Тобі ж пів року тому п’ятдесят виповнилося! Ще й весілля вони планують! — обурювалася Настуся, її старша дочка.
— Мамо, мені теж здається, що ти занадто поспішила зі своїм рішенням. Ти б хоч із нами порадилася! — обережніше зауважила Ліля, молодша донечка.
— А вам не здається, що я теж маю право на особисте життя? — поцікавилася в них мати.
— Яке ще особисте життя, мамо? Ти вже бабуся взагалі-то, забула? — обурювалася Настуся. — Як ми онукам пояснимо, що звідки не візьмись, у них дідусь з’явився, якого раніше не було?
До слова, Марина справді зібралася заміж.
Їй справді нещодавно виповнилося п’ятдесят років, але лягати в труну завчасно, як пропонували їй доньки, вона не планувала. Кілька місяців тому вона познайомилася з Павлом.
Вдівець, має дорослого сина, дуже позитивний чоловік, без шкідливих звичок.
Спочатку вони просто спілкувалися, але потім почали помічати, що стосунки стали теплішими, а через кілька тижнів і зовсім вийшли на новий рівень.
Марина вже й забула, коли востаннє відчувала такі емоції, які дарував їй її Павлик. Часом здавалося, що вона помолодшала з ним на кілька років.
Він був дуже ніжним і романтичним, а ще таким турботливим.
Їй подобалося проводити з ним час, їй було цікаво з ним розмовляти на різні теми, її тішила їхня близькість у ліжку, їй усе приносило радість, тому коли Павло запропонував одружитися, вона одразу погодилася.
Марині здавалося, що доля дала їй другий шанс на щастя. Перший чоловік пішов від неї, коли доньки ще навчалися в школі.
Настусі тоді було дванадцять, а Лілі всього десять років.
Вони сильно переживали, коли батько їх покинув, коли завів нову сім’ю. Звісно, він зрідка спілкувався з доньками, намагався не втрачати зв’язку, але чим старшими вони ставали, тим більше віддалялися від татуся.
Останнім часом і знати його не хотіли.
Маму доньки любили, але, мабуть, винятково своєю споживацькою любов’ю, бо новина про її нове щастя їх зовсім не втішила.
Настуся й Ліля були обурені до глибини душі.
Настасії нещодавно виповнилося тридцять. Вона вже п’ять років була заміжня, цього року у неї зʼявився вже другий синочок. Її старшому вже виповнилося чотири рочки.
Чудові малюки, бабуся їх просто обожнювала.
Ліля на два роки молодша. Їй двадцять вісім. Заміжня вона була вже вісім років, рано вийшла, як вважала колись мама, але з чоловіком, здавалося б, жили добре. У них було двоє прекрасних доньок, старшій уже сім років, а молодшій три рочки.
Онучок Марина теж любила всією душею.
Доводи доньок мамі не здавалися розумними, але донести до них своє внутрішнє щастя їй усе ж хотілося.
— Настусю, діти ще маленькі. Їм не потрібно нічого пояснювати. Достатньо сказати, що бабуся — теж людина й має право на щастя.
І, до речі, це потрібно зрозуміти не тільки моїм онукам, але, судячи з усього, ще й донькам. Чому ви взагалі вирішили, що я повинна враховувати вашу думку?
— Тому що ти наша мама! — ніби ненароком сказала Ліля.
— Та ну? А ти питала мене, коли виходила заміж у двадцять? Я тобі тоді казала, що ти поспішаєш. Ти мене послухала? Ні, ти вчинила по-своєму.
Я прийняла твоє рішення, бо поважала тебе не тільки як доньку, а й як людину. Лілю, тобі це в голову не приходило?
— Мамо, одна справа виходити заміж замолоду, а інша справа — коли вже майже все волосся сиве. Навіщо він тобі взагалі потрібен?
— А тобі твій Денис навіщо потрібен? Перелічи всі пункти, а потім усі ті самі додай до мого списку.
Якщо в мене волосся сиве, це ще не означає, що я розучилася любити, або що мене ніхто не може полюбити! — роздратовано сказала Марина.
Ліля лише цокнула. Їй же чоловік потрібен був з різних причин. І взагалі вона його любила, тому не розуміла маминих претензій.
Їй і в голову не приходило, що мама досі жінка й потребує тепла чоловічих рук. Здавалося, що для неї все це вже в минулому.
За всі роки розлучення Марина жодного разу більше не намагалася вийти заміж до цього моменту.
Спочатку вона довго відходила після того, як їхній батько її покинув із двома доньками, потім зализувала рани.
Якоїсь миті вирішила для себе, що більше не хоче стосунків, аж поки не зустріла Павла.
І зараз Марина не потребувала нічийого дозволу, але й така реакція доньок її дивувала.
— Мамо, а як же онуки? Ти ж їх зовсім закинеш, якщо вийдеш заміж! Фу, якщо чесно, мені навіть гидко уявити, що ти будеш поруч із чоловіком! — скривилася Настуся.
— І що ж у цьому гидкого? Тобі ж не гидко те, що ви з чоловіком робите ночами під ковдрою. То чим я гірша?
— Мамо, ти стара! Ти ж у курсі? — не вгамовувалася Настуся.
— Я подивлюся, як швидко ти запишеш себе до старих, коли тобі буде всього п’ятдесят! — з образою сказала Марина.
Вона не вважала себе старою.
Звісно, вона розуміла, що вже не молода дівчина з гарним пружним тілом, але й не стара точно.
Та й Павло був приблизно її віку. Всього на п’ять років молодший. Здавалося, молодша дочка прочитала її думки.
— Мамо, а тебе не бентежить, що наречений молодший за тебе на п’ять років?
— Мене б бентежило, якби він був молодший на двадцять років, а якась п’ятірка в нашому віці взагалі не відчувається!
— Та ну? Зазвичай такі чоловіки шукають собі когось молодшого. Ти зараз вийдеш за нього заміж, а через місяць до нього тридцятирічна приклеїться! І як гадаєш, кого він вибере?
— Не приклеїться. Можливо, вам складно в це повірити, але Павлик мене любить! Ми не просто так здуру вирішили розписатися. Ми любимо одне одного!
У Марини вже закінчувалося терпіння й сили протистояти донькам. Раніше вона ніколи не бачила цієї їхньої сторони.
Їй здавалося, що вона добре виховала своїх дітей, але тепер уже не була в цьому так впевнена, як ще кілька годин тому.
Вона ще навіть не встигла їх познайомити з Павлом. Можливо, підсвідомо вона розуміла, що краще приховувати свої стосунки від доньок, тому досі вони не зустрічалися.
Марина вирішила, що спочатку їх потрібно підготувати, а потім уже знайомити з майбутнім вітчимом. І вона не помилилася.
— Мамо, яке таке кохання у вашому-то віці?
— У якому такому нашом віці? Настусенько, отямся, мені не вісімдесят, а всього п’ятдесят! Я людина, я маю право на щастя. Я взагалі не розумію, чого ви так злитеся. Живу я не з вами.
Приводити його до вашого дому я не збираюся. Ми житимемо в мене. Я взагалі не бачу причин для паніки. І мені здається, що за багато сказаних сьогодні слів краще б вибачитися!
— Ах от, у чому справа? Йому жити ніде? Так виходить?
— Є де. У нього своя квартира є.
— І що ж ви там жити не хочете?
— Бо я хочу жити там, де жила раніше. Мені тут комфортніше! — наполягала Марина.
— А мені здається, що він просто хоче (розповідь спеціально для сайту – цей день) причепитися до тебе, як кліщ! — раптом сказала Ліля, не розуміючи, що ляпнула дурницю.
— Щось мені здається, що єдині два кліщі в цій кімнаті — це ви! — ображено зауважила Марина.
– Гаразд, у будь-якому разі тепер ви знаєте. Я так розумію, що сімейну вечерю влаштовувати немає сенсу, як і знайомити вас із Павлом.
Не вистачало, щоб ви й йому таких гидот наговорили. Раз ви не поважаєте моє особисте життя, я більше не бачу сенсу продовжувати цю розмову! — відрубала мама.
Доньки перезирнулися.
Настуся здивовано запитала:
— Ти хочеш відмовитися від своїх дітей і онуків заради чоловіка?
— Я ні від кого не відмовляюся, але й ви не маєте права мені щось забороняти. Ви вже дорослі. У вас своє життя. Я зробила для вас усе, що змогла!
Більше ви не маєте права в мене щось вимагати чи відбирати. Я виходжу заміж і крапка!
Подобається вам це чи ні! Хочете засуджувати? Ваша справа, але особисто я в шоці. Ніколи не думала, що виховала двох егоїсток!
— Ми ще й егоїстки? — щиро обурилася Ліля.
— Так, ви обидві. Дві егоїстки, яких цікавить тільки їхнє особисте життя та їхнє особисте щастя.
— Мамо, ми взагалі піклуємося про тебе!
— Мені не потрібна така турбота, вже дякую! — сказала Марина й пішла з кімнати, ясно давши зрозуміти, що розмова закінчена.
Увечері до неї прийшов Павло.
Вона розповіла йому невеликий уривок розмови з доньками. Він не сильно здивувався, адже приблизно така ж розмова днями в нього відбулася з його двадцятирічним сином.
— Знаєш, мені здається, їм потрібен трохи часу! — з ніжністю сказав він майбутній дружині. — Нехай звикнуть до цієї думки, тоді зможуть зрозуміти. А якщо ні? Що ж, мені вистачить і тебе!
— Мені теж! — з усмішкою сказала Марина, хоча й розуміла, що лукавить.
Адже вона знала, що коли образа на доньок (розповідь спеціально для сайту – цей день) мине, вона почне сумувати, але Павло мав рацію. Минуло кілька місяців, але й Ліля, й Настуся, й їхній тепер зведений брат Віктор — усі вони усвідомили, що втратять набагато більше, якщо не приймуть новий шлюб своїх батьків.
Через рік вони вже всі перезнайомилися, заспокоїлися, почали нормально спілкуватися й навіть відзначати разом сімейні свята.
Щоправда, ту розмову з доньками Марина ще довго не могла забути.
І їй хотілося звинувачувати тільки їх, але вона розуміла, що в чомусь є й її вина. Адже вона все-таки їх виховала такими, якими вони стали тепер.
Щоправда, мама змогла відпустити образу, адже зберігати її у своєму серці не бачила сенсу.
Тим більше, що тепер той страшний день можна просто викреслити з життя й із пам’яті, як дивне непорозуміння.
Вона заміжня й щаслива, а весь інший світ нікуди не подівся. І навіть Земля не зрушила зі своєї осі, як, мабуть, думали її доньки, адже тепер усе добре.
