— Мамо, Поля вже втретє дзвонить, просить додому. Вона що, захворіла? — Марина говорила тихо, але з неприхованою тривогою в голосі.
— З нею все нормально. Грають з Янкою. Може, не поділили щось. Буває, — Лідія Василівна важко зітхнула, ніби ця розмова заздалегідь її втомила.
Марина зосереджено примружилася, замислившись. Щось було не так.
Поля не з тих, хто ниє або вередує. Зазвичай її доводилося вмовляти, щоб вона поїхала додому.
А тут — дзвінки, ображений голос, лаконічні відповіді і питання: «Мамо, коли ти приїдеш?»
Жінка напружила пам’ять. Що могло статися? Вранці все було як завжди. Марина висадила дочку біля будинку матері по дорозі на роботу.
Бабуся вийшла зустріти їх на ганок, тепло обійняла Полю, а на прощання сказала дочці:
— Яна вже чекає, будуть сьогодні вдвох бігати по двору.
Онуки давно не бачилися. Марина і Ольга перетиналися рідко, тому що тепер жили занадто далеко одна від одної, але їхні дівчатка дружили з садка.
Вони народилися з різницею всього в три місяці, завдяки чому легко знаходили спільну мову.
Під час сімейних зустрічей діти із захопленням влаштовували спільні ігри. Не було ніяких причин хвилюватися.
До цього дня.
— Мамо, ну правда, щось не так. Ти ж її знаєш. Вона зовсім не така. Її ніби підмінили. Якби ти чула її голос…
— Марино, та не зациклюйся. Може, занудьгувала, ти ж її мати. Заспокойся і працюй далі, я все тримаю під контролем. Ми за полуницею сходили, вони мультики дивляться зараз.
Лідія Василівна говорила спокійно, але в цьому спокої було щось відсторонене, що нагадувало кубик льоду в склянці гарячого чаю.
Вона ніби намагалася швидше відмахнутися від дочки, а не розібратися і вирішити проблему.
Марина поклала слухавку, але осад залишився. Руки не тремтіли, проте кінчики пальців похолодніли.
Вона зробила вигляд, що зосередилася на таблицях і дзвінках, але кожні пів години дивилася на екран, перевіряючи, чи не прийшло нове повідомлення від доньки.
Поля більше не дзвонила. І чомусь це стривожило ще сильніше, ніж її прохання забрати раніше.
Марина ледве досиділа до кінця робочого дня. Увечері, коли вона приїхала до матері, Поля стояла біля хвіртки. Не стрибала, не бігла, не кричала: «Мамочко!»
Вона просто стояла, притиснувши рюкзак до живота. Сліз в очах не було, але погляд здавався якимось занадто дорослим, не по роках серйозним.
Без особливих емоцій дівчинка сіла в машину, якийсь час мовчала, а потім видала:
— Мамо, чому ти не залишила мені грошей? — голос Поліни ледь чутно затремтів. — Я ж сиділа тихо, слухалася… Яна з’їла все сама.
Марина машинально кинула погляд на дзеркало.
Поліна сиділа з опущеними плечима, дивлячись у вікно. Не плакала, але це було навіть гірше.
Дівчинка завжди була жвавою, балакучою, з цікавістю дивилася на світ, задавала сотню питань за хвилину. Зараз у ній ніби щось зламалося.
— Зачекай. Що означає «з’їла все сама»? Хіба бабуся не пригостила тебе?
Поліна мотнула головою. Її губи затремтіли. У грудях Марини щось неприємно ворухнулося, дряпаючи серце.
Те саме відчуття, коли щось йде не так, але ти ще сподіваєшся, що це помилка. У погляді відбилися злість і тривога.
— А полуниця? Вона ж казала, що ви купили полуницю.
— Купили. Яні. Бабуся сказала, що Яні мама дала грошей, а мені — ні.
— А ти просила поділитися?
— Я запитала, чи можна мені теж. А бабуся сказала: «Мама тобі грошей не дала, тож нема чого випрошувати».
Марина вчепилася в кермо міцніше. Промайнула думка: «Може, Поля все не так зрозуміла? Може, нічого страшного не сталося, просто непорозуміння?»
Але голос Поліни звучав надто сумно, надто чітко, без натяку на фантазію.
Дитина не стала б говорити такими фразами. Це було не дитяче перебільшення. Це був факт.
Не чекаючи, поки емоції остаточно охоплять її, Марина припаркувала машину і зателефонувала матері.
— Мамо, я щойно поговорила з Полею. Вона каже, що ти пригостила Яну полуницею, а їй нічого не дала. Це правда?
— Ну, так. Оля залишила мені трохи грошей, я на них і купила, — незворушно, навіть злегка роздратовано відповіла Лідія Василівна. — А ти нічого не залишила. Я що, з повітря маю все брати?
— Мамо, серйозно? Це діти. Діти, мамо! Твої онуки! Ти справді вважаєш нормальним одній дати все, а іншій — нічого?
— А що ти хотіла? У мене що, пенсія велика? Нехай кожна з вас відповідає за свою дитину. Наступного разу залишиш гроші — і у твоєї буде полуниця.
Марина замовкла. Повітря в машині раптом стало в’язким, задушливим. Кисню не вистачало.
Поруч сиділа п’ятирічна дівчинка, почуття якої щойно знецінила рідна людина.
По той бік дроту шумно зітхала бабуся, яка вважала це нормою. Бабуся, якій Поліна довіряла, щиро любила і була готова обіймати її і без будь-якої полуниці.
Поки сама бабуся не поставила одну онуку вище за іншу тільки через гроші…
Марина так і не знайшла відповідних слів. Просто поклала слухавку.
— Я до бабусі більше не поїду, — тихо сказала дівчинка. — Мені там погано.
Мати кивнула. У горлі стояв ком, що заважав пояснити або виправдати те, що відбувається.
Та й чи потрібні тут слова? Довіра дочки не просто тріснула. Вона впала і розбилась. І тепер Марині доведеться збирати уламки.
Не заради бабусі, а заради цієї маленької, ображеної дівчинки, яка все зрозуміла сама, обпеклася і тепер може замкнутися в собі.
Говорити з Лідією Василівною було марно, але Марина не збиралася здаватися. Після повернення додому жінка зателефонувала сестрі.
Вони завжди непогано ладнали з Ольгою. З нею можна було спокійно обговорити ситуацію.
— Слухай, а Поля нічого не придумала? — Ольга щиро розгубилася. — Я дійсно залишила трохи грошей, було таке діло. Але я не казала, що тільки на Яну.
Я взагалі не подумала навіть про це. Просто сунула їй, щоб про всяк випадок були. Може, Поля щось не так зрозуміла, перебільшила?
— Ще раз тобі кажу. Вона купила твоїй дочці полуницю. А Поліна сиділа поруч і дивилася, як та їсть. Уявляєш, як вона себе почувала?
— Господи, якщо це правда… Зачекай, я поговорю з Яною. Вона розповідала, що бабуся її пригостила, але про Полю — ні слова.
Через пів години Яна сама зателефонувала Поліні. Говорила тихо, соромилася, відчувала себе винною. Просила вибачення.
Яна, звичайно, вчинила недоброзичливо, не поділившись, але пояснила це тим, що чекала справедливого розподілу з боку бабусі.
Дівчатка помирилися. Яна, може, і розгубилася, але дитячі серця рідко затримують образи.
А ось у Марини всередині все як і раніше кипіло.
Наступного дня вона зателефонувала матері. Не кричала, говорила твердо, спокійно, але в душі все надривалося від обурення.
— Мамо, ти справді не розумієш, як це виглядало з боку? — почала вона. — Ти посадила поруч двох дівчаток.
Одну нагодувала, іншій не дала нічого. Вони ж не розуміють, хто тобі скільки залишив. Для них ти — бабуся, а не бухгалтер.
— А чому я повинна купувати їм все однаково? — уперлася Лідія Василівна. — Оля гроші дала, ти ні. Ось і результат. Я що, зобов’язана доплачувати зі своєї кишені? У мене самої негусто.
— Ти не зобов’язана. Але ти доросла людина, авторитет для них. У тебе дві онуки. Ти могла поділити все навпіл або взагалі не брати цю чортову полуницю.
Але ти вирішила показати їм, що любов продається. Що у кого мама щедріша — той все і отримає. Ти думаєш, це нормально?
— Це ти так все бачиш. Я все зробила логічно. Мені передали гроші — я їх витратила на онуку. Не передали — не витратила. Ти теж могла залишити трохи. Це твоя вина, а не моя.
Марина замовкла. Мати ніби збудувала між ними глуху стіну. Лідія не чула і не хотіла чути дочку.
У голосі бабусі не було ні провини, ні каяття. Тільки інкасаторський розрахунок, за яким ховався холод.
— Добре, — сказала Марина. — Якщо ти не бачиш у цьому нічого поганого, значить, і онуку ти більше не побачиш.
Я не віддам свою дитину туди, де їй погано. Де їй показують, що вона гірша, просто тому що її мама не сунула купюру.
— Ну і добре, — відрізала мати. — Якщо й ти така образлива.
Марина повісила трубку. Дивно, але їй стало легше. Смуток залишився, проте всередині ніби щось стало на місце, вправилося в паз.
Вона нарешті спокійно висловилася, а не проковтнула образу.
Лідія Василівна дуже швидко забула про те, що сталося. Вже через тиждень вона знову кликала онуку до себе.
— Нехай приїжджає, я їй млинців напечу, — голос бабусі звучав так, ніби нічого не сталося. — Полінці вже, напевно, нудно без мене.
Марина слухала матір, недовірливо піднявши брови. За цей час вона багато разів прокручувала в голові той вечір, розмову з дочкою, свій зрив, холодний тон бабусі.
Лють змінилася тихим, ясним усвідомленням.
— Ні, мамо, — відповіла вона спокійно. — Поки ти не зрозумієш, у чому була твоя помилка, ми не приїдемо. Я не віддам дитину туди, де їй роблять боляче.
Лідія Василівна гучно видихнула в трубку. Марина подумки уявила, як та закочує очі.
— Знову ти зі своїми образами… Все ви роздуваєте. Була дрібниця, а зробили трагедію вселенського масштабу.
— Ні, мамо. Це була не дрібниця. Це була демонстрація нерівності від того, кому Поліна довіряла.
Для дорослого таке, може, і дурниця, а ось для п’ятирічної дівчинки — ні. Якщо ти не готова це зрозуміти, краще не продовжувати.
Після цього дзвінки припинилися. Кілька тижнів — тиша. Ні натяків, ні вибачень.
Одного разу бабуся зателефонувала Поліні. Дівчинка подивилася на екран, потім перевела погляд на Марину.
— Я не хочу з нею говорити, — сказала вона тихо. — Можна не відповідати?
Марина стримано кивнула, присіла поруч з дочкою і обійняла її за плечі. Не намагалася притиснути, не наполягала. Просто була поруч.
— Звичайно, можна. Ти маєш право не розмовляти з нею. І не зобов’язана прощати її тільки тому, що це твоя бабуся.
Поліна поклала телефон назад на стіл. З погляду було видно: вона не злякалася, налаштована рішуче. Марина видихнула з полегшенням.
Вона пишалася дочкою: схоже, та вже з юного віку усвідомлювала свої почуття, вміла висловити їх і не давала себе зневажити.
Витівка бабусі стала цінним уроком, адже гіркий досвід — теж досвід.
