Анфіса Вікторівна оголосила дочці:
— За те, що ти доглядала за бабусею і дідусем, тобі на тому світі воздасться, не потрібно з цього робити подвиг. У квартирі виділиш нам частку, на кожного виходить по одній кімнаті, грубо кажучи. Хоча ні, ми, напевно, вчинимо не так — квартиру ми продамо і гроші поділимо!
З дідусем у Маші був особливий зв’язок. Віктор Валентинович онуку любив без тями. Онука ж, дитину від іншого шлюбу, старшого сина Анфіси, він не любив.
Гоша в підлітковому віці накоїв багато лиха, і дочці Віктора Валентиновича, Анфісі, довелося в результаті докласти всіх можливих зусиль, щоб уберегти сина від в’язниці.
Маша з трьох років постійно проживала з бабусею і дідусем. У Анфіси в цей період розвивався черговий роман, і жінка збиралася втретє виходити заміж.
Потім дочку не забирала, бо були інші проблеми, а потім і зовсім залишила Машу на піклування батьків.
Дівчинка в результаті сама відмовилася йти від бабусі і дідуся. З матір’ю у Маші стосунки були прохолодними, материнської любові дитина не знала.
Анфіса молодшою зовсім не займалася — всю свою увагу, сили і кошти жінка віддавала старшому синові Георгію.
Бабусі не стало, коли Маші виповнилося 19. Молодій переляканій дівчинці довелося самій займатися всім процесом, адже ні брат, ні мати чомусь не знайшли на це часу. Дідусь був морально та фізично знесилений.
Від матері Маша дочекалася тільки телефонного дзвінка. Анфіса, яка на той момент вже проживала в іншому місті, дізнавшись про те, що мама пішла з життя, зателефонувала, щоб висловити свої співчуття:
— Царство їй небесне! — шморгала носом жінка в трубку. — Відмучилася, матуся, як же шкода її!
— Мамо, приїжджай, будь ласка! — попросила Маша. — Мені потрібна допомога, дідусь зовсім здав, він не може всім цим займатися, а я одна не встигаю нічого!
— Не можу. — навідріз відмовилася Анфіса. — Я ж зараз хворію, сама пластом лежу. Як мені стане легше, то обов’язково приїду — покажеш мені, де маму влаштували. Маш, я поки що і грошима тобі, на жаль, допомогти не можу, сама розумієш — я зараз на лікарняному, всі гроші йдуть на лікування. Як встану на ноги, так відразу ж відправлю тобі трохи. Тримайся, дорога! Я знаю, як сильно ти любила бабусю.
У Гоші теж знайшлися шалено «важливі» справи:
— Маш, ну який там від мене толк? Я буду тільки під ногами у тебе плутатися і заважати. А попрощатися приїду обов’язково. Ти тільки скажи, коли, добре? Тобі, напевно, гроші потрібні?
Зараз я тобі відправлю — диктуй номер картки.
Від брата прийшла одна тисяча гривень. Маша не стала з цього приводу сваритися ні з матір’ю, ні з Гошею — їй було не до цього.
Після прощання з бабусею Маші також довелося повністю взяти на свої плечі і турботу про дідуся — на нервовому ґрунті, мабуть, у літнього чоловіка загострилася виразка, і його самопочуття різко погіршилося.
Після чергового нападу Віктора Валентиновича госпіталізували.
Маша буквально розривалася між домом, навчанням, підробітком і лікарнею, але знову ніхто з родичів не прийшов їй на допомогу.
Анфіса дочці по телефону сказала:
— Слухай, ну ніхто ж не відходить на той світ. Що я, тут кину всі свої справи: роботу, чоловіка, свої проблеми і приїду з-під батька качки виносити, чи що? Машо, не роби з цього трагедію. Полежить батько трохи в лікарні, випишуть і все буде нормально. Ти чому не стежиш за тим, що він їсть? При виразці, взагалі то, призначена найсуворіша дієта!
— Мамо, він взагалі практично нічого не їсть, — тихо сказала Маша. — Як бабусі не стало, так дід зовсім здав: з ліжка не встає, лежить і мовчить, від їжі відмовляється, навіть телевізор вмикати перестав. Я за нього боюся, мамо.
— Всі там будемо, нема чого боятися… — меланхолійно кинула Анфіса. — Гаразд, пізніше зателефоную, мені потрібно вечерю готувати, а то мій скоро вже з роботи прийде.
У Гоші теж не знайшлося часу, щоб відвідати діда в лікарні:
— Сесія у мене, Машко, горить! — скаржився по телефону молодшій сестрі хлопець. — Ну не можу я ніяк вирватися, обклався всіма підручниками і сиджу, останній курс все-таки, потрібно диплом з нормальними оцінками отримати.
Я що, даремно кілька років корячився? Дідусеві передавай привіт і мої побажання — скажи йому, нехай одужує швидше!
Маша передавала і заодно обманювала дідуся, що мати і брат постійно цікавляться самопочуттям діда.
Віктор Валентинович прекрасно розумів, що онука йому бреше — ні дочці, ні онукові він уже давно не був потрібен.
А коли Віктор Валентинович виписався з лікарні, то першим ділом, повернувшись додому, завів з Машею серйозну розмову:
— Я, Машуль, поки в лікарні лежав, довго думав і вирішив, що цю квартиру я тобі відпишу.
— Діду, я навіть чути нічого про це не хочу! — суворо сказала йому Марія. — Навіть не починай розмову про цей заповіт, я відразу ж починаю засмучуватися. Я хочу, щоб ти жив довго-довго.
— Всі ми, Машунь, не вічні. — слабо посміхнувся Віктор Валентинович. — Я про твоє майбутнє турбуюся. Коли мене не стане, то на цю квартиру відразу ж всі родичі, як шуліки, злетяться. Ти тільки не думай нікому нічого віддавати. Бабусині коштовності ми з тобою сховаємо в найближчі пару днів у банківську скриньку на твоє ім’я, а то Анфіска перша за ними примчить, ось побачиш. Та й твій брат теж не упустить можливості урвати від твого майна шматок.
Маша трохи зажурено терла очі. А дідусь продовжував:
— Машо, навчися показувати зуби, а то тебе рідні мати і брат на вулиці залишать. Тому давай зі мною не сперечайся. У понеділок підемо до нотаріуса і все оформимо — мені так буде спокійніше.
Віктор Валентинович встиг забезпечити Машу житлом. Прожив літній чоловік після оформлення дарчої недовго — вже через 3 місяці дідусь Марії пішов у інший світ.
Цього разу Анфіса приїхала після поминок. З’явилася вона не одна, разом з чоловіком і пасинком:
— Так, що тут у нас? — по-господарськи оглядаючи квартиру, простягнула жінка. — Звичайно, роботи тут непочатий край, по-хорошому, тут ремонт з нуля робити потрібно. Гаразд, про це потім. Машо, ми за речами приїхали, мені дещо звідси потрібно забрати. У бабусиній кімнаті все ж лежить на своїх місцях, де і раніше? Ми ненадовго заскочили — я зараз все, що потрібно, візьму і додому поїдемо.
— Ми з дідом, що встигли, вже розібрали, — відповіла Маша, згадуючи слова діда. — А які речі ти збираєшся забрати?
— Мамині коштовності, наприклад, у неї було багато золота. Тато майже на кожне свято дарував їй то ланцюжок, то кулончик, то сережки з кільцем. Ти ж знаєш, як бабуся любила прикраси. Де вони?
— А їх немає, — спокійно відповіла Маша.
— Як це немає?
— Розпродали. — збрехала дівчина. — У бабусі і дідуся стоять вже пам’ятники. Поки дід був живий, я ліки на ці гроші купувала, за харчуванням його і за дієтою стежила. Як ти, до речі, і веліла.
— А тобі хтось взагалі до них торкатися дозволяв? — Анфіса серйозно розлютилася. — Я бачу, ти швидко навчилася розпоряджатися чужим майном. За заповітом все майно батьків мало перейти до мене. Всі мамині прикраси належать мені по праву, та й не вірю я, що ви з батьком за рік встигли всі гроші витратити, чи багато старому потрібно? Там, напевно, мільйони вийшли.
— Значно менше. — не підвищуючи голосу, відповіла Маша. — У ломбарді ніколи повну вартість не дадуть. Тож, грошей і прикрас немає, нічого не залишилося.
По витягнутому обличчю вітчима Маша зрозуміла, що мати надовго тут не затримається.
Чоловік повернувся до Анфіси і гримнув:
— Ну і чого стоїш?! Якщо брати нічого, то поїхали додому — мені сьогодні в нічну зміну на роботу дістатися ще потрібно. Давай, ворушися. Даремно я тебе послухав — тягнувся в таку далечінь, стільки грошей на бензин витратив. Треба було тобі спочатку подзвонити і дізнатися, чи має взагалі сенс сюди їхати. Одні збитки від тебе!
Анфіса поїхала, пообіцявши повернутися приблизно через півроку. Жінка ще не знала, що житло вже давно належить її дочці, і збиралася в установлений законом термін вступити у спадщину.
Щоб кілька разів не мотатися, Анфіса планувала незадовго до закінчення законом виділеного терміну приїхати, заявити про свої права і тут же переоформити нерухомість на себе.
Маша спокійно жила тепер уже у своїй квартирі, маючи всі підтверджуючі документи. Потрібно було б робити ремонт, але дівчина ніяк не могла на нього зважитися — все-таки стільки спогадів, теплих і світлих, було пов’язано з цією обстановкою.
Коштовності бабусі вона не чіпала, підробляла, на ці гроші і жила.
Рівно за 2 тижні до закінчення терміну вступу в спадщину приїхала Анфіса.
Раптово, слідом за матір’ю з’явився і Георгій.
Маша, впускаючи в квартиру близьких родичів, подумала: “Домовилися, напевно, заздалегідь. Треба ж, а мене навіть і не попередили про свій візит.”
Морально до складної розмови дівчина вже давно була готова. Навіть не запропонувавши родичам чаю і не запросивши їх у квартиру з коридору, Маша запитала, дивлячись матері прямо в очі:
— Ти вирішила мене відвідати? Дуже несподівано. Та й ти, Гоша, з чого це раптом згадав, що у тебе є молодша сестра?
— Не починай! — грубо обірвала дочку Анфіса. — Ти прекрасно розумієш, навіщо я приїхала. Треба щось вирішувати зі спадщиною.
— З якою спадщиною? — невинно поцікавилася Марія.
— З квартирою, звичайно! — почала злитися мати. — Що ти з себе тут святу простоту малюєш? Я в спадок вступати приїхала. Ти потихеньку давай, збирай свої речі — жити ж у тебе є де. Квартиру цю я, напевно, продам — гроші зараз потрібні. Син молодший, Сергійко, в інститут вступати збирається. Готуємося ось потихеньку.
— Хвилиночку… — підняла палець вгору Маша і вийшла з кухні. Анфіса і Георгій переглянулися. — Дідусь уже цією квартирою розпорядився за 3 місяці до смерті. Він мені її подарував.
— Як це — по-да-ру-вав? — по складах вимовила Анфіса. — Тобі? За що це? Ану, дай-но сюди папірець? Підроблений, напевно. Ти що, вирішила мене позбавити законної спадщини?
— Це не я так вирішила, це дідусь так розпорядився. Я доглядала і за ним, і за бабусею, а ви обоє не те, що відвідати, ви навіть на прощання не з’явилися обоє — коли мені було важко, коли я дзвонила і просила про допомогу. Ви що сказали? Вам ніколи? А зараз чого приїхали — час знайшовся відразу? Правильно дід вас коршунами назвав — стерв’ятники ви і є!
Гоша підхопився з пуфика і замахнувся на сестру:
— Ти слова вибирай. Я не зважатиму на те, що ти жінка — вмажу так, що кісток своїх не збереш!
— Гоша, зачекай! — зупинила сина Анфіса. — Ти хочеш сказати, що я на цю квартиру тепер не маю прав?
— Так, саме так. Житло моє, я в ньому залишуся, а ти можеш знову їхати до свого коханого чоловіка, якого ти одного залишити побоялася і попрощатися з батьками не приїхала.
Анфіса з Гошею пішли, але мати через 3 години повернулася одна.
Дочці Анфіса поставила ультиматум:
— Дійсно, справжній папірець, я перевірила. Значить так зробимо: цю квартиру розділимо на трьох. Виставляй її на продаж найближчим часом. На свою частину купиш якусь кімнату, буде тобі де жити. Давай домовимося по-доброму — я не хочу застосовувати до тебе силу.
— Тільки спробуй! — посміхнулася Маша. — Нічого ви не отримаєте. Я цю квартиру продавати не буду. Можеш хоч до суду йти, мені все одно. Дідусь дуже хотів, щоб ні тобі, ні Гошці нічого не дісталося. Він за життя на вас був дуже ображений. Ви про нього забули — ні ти, ні мій брат жодного разу йому навіть не подзвонили, поки він по лікарнях лежав.
Їдь, мамо. Ти даремно приїхала. Більше можеш мені не дзвонити — відтепер я тебе матір’ю не вважаю. Стільки років я вам була не потрібна, а тепер я в вас не потребую.
Анфіса довго боролася за батьківську квартиру, подавала до суду, намагалася погрозами вплинути на дочку, але Маша не зламалася.
Георгій, коли зрозумів, що йому нічого не дістанеться, самоусунувся від вирішення цього питання.
Ні Анфіса, ні Гоша жодного разу не побували у бабусі та дідуся. За могилами доглядала тільки Марія.
