— Мамо, тут якась помилка в квитанції, — Андрій тримав у руках платіжку за комунальні послуги і хмурився. — Чому власник — Карпова Марина Іванівна, а не ти?
Валентина Петрівна завмерла біля плити, де помішувала суп. Суп із черпака капав на підлогу.
— Це… це моя племінниця. Двоюрідна, — голос жінки затремтів. — Марина.
Андрій зблід. Олена, його дружина, опустилася на табуретку. Дев’ятнадцятирічний Максим, який щойно увійшов до кухні, зупинився в дверях.
— Ти переписала квартиру? — Андрій стиснув квитанцію так, що руки затерпли за лічені секунди. — Коли?
— Рік тому.
Максим розвернувся і швидко вийшов. Грюкнули двері його кімнати.
— Навіщо ти брехала? — голос Андрія тремтів від люті. — Весь цей час ти обіцяла її Максу…
Валентина Петрівна підняла ополоник тремтячими руками:
— Я можу пояснити…
Після того вечора Андрій три дні не розмовляв з матір’ю. Олена намагалася згладити ситуацію, але чоловік тільки відмахувався:
— Не лізь, це між нами.
Адже колись все було по-іншому…
… Валентина Петрівна народила Андрія в тридцять шість років, після десяти років безплідного шлюбу.
Чоловік на той час вже завів іншу сім’ю, а вона вирішила, що буде виховувати сина одна, для себе. Сусідки шепотілися за спиною:
— Старородяща,.. одиначка,.. егоїстка.
Але Валентина Петрівна не звертала уваги. І Андрій став сенсом її життя.
Хлопчик ріс в атмосфері абсолютної любові. Валентина Петрівна працювала бухгалтером, зарплата була невелика, але стабільна.
На канікулах возила сина на моря, відкладаючи весь рік на поїздки. Вечорами читала йому поезії та оповідання, поки голос не сідав.
— Мама у мене золота, — згадував потім Андрій у розмовах з друзями. — З нічого цукерку робила.
Коли Андрій привів Олену знайомитися, Валентина Петрівна зустріла дівчину спокійно, привітно. Накрила стіл, дістала кришталь із серванту.
— Головне, щоб Андрійко був щасливий, — сказала вона Олені на кухні, розливаючи чай.
Максима бабуся обожнювала з першого дня появи на цей світ.
Няньчилася, поки молоді працювали, хоча спина боліла, а ноги до вечора гуділи. На майданчику бігала за малою дитиною, ледве дихаючи.
Молода сім’я взяла іпотеку на однокімнатну квартиру. Їздили до Валентини Петрівни щовихідних — борщу маминого поїсти, білизну випрати в машинці.
На сімнадцятиріччя Максима бабуся встала з келихом в руці:
— Онуку, квартира моя твоєю буде. Документи оформлю, як належить.
Максим зніяковів, а Андрій обійняв матір:
— Мамо, та не треба нічого…
— Треба, — відрізала Валентина Петрівна. — Нехай у хлопчика буде своє житло.
Відразу після цієї розмови почалися перші дзвіночки. Валентині Петрівні тоді виповнилося вісімдесят.
— Андрійку, картоплю не забудь привезти, — говорила вона по телефону. — Або Максиму доручи. Мені важко тягати. Онукові ж квартира дістанеться, нехай звикає допомагати.
Андрій тоді тільки знизав плечима. Привезли картоплю, занесли на третій поверх — ліфта в старому домв не було.
Потім такі фрази стали звучати частіше. Валентина Петрівна ображалася через дрібниці: не подзвонили о сьомій вечора, а о восьмій — значить, забули. Приїхали в суботу, а не в п’ятницю — мабуть, не хотіли бачитися.
— Я розумію, вам нецікава стара, — зітхала вона, кладучи Максиму третю котлету. — Але квартиру ж Максим отримає, міг би й частіше відвідувати.
— Мамо, до чого тут квартира? — дратувався Андрій. — Ми приїжджаємо, бо ти мама, а не домовласниця.
— Я знаю, як ви їздили б, якби не спадщина, — Валентина Петрівна стискала губи.
Олена мовчки різала салат. Ці розмови виснажували.
Вони з Андрієм працювали на двох роботах, щоб достроково закрити іпотеку, а свекруха ніби натякала, що вони корисливі.
— Бабусю, ну що ти, — намагався згладити ситуацію Максим. — Ми тебе любимо просто так.
— Любимо, любимо, — бурмотіла Валентина Петрівна, збираючи крихти зі столу в долоню. — А сантехніка покликати нікому. Добре, сусідка допомогла, а то б затопила всіх. А квартира-то фактично ваша, Максиму ж дістанеться.
Після таких візитів сім’я їхала додому в тяжкому мовчанні. Хотілося перестати їздити взагалі, але совість не дозволяла.
І страшно було зізнатися — любов до Валентини Петрівни повільно, але впевнено перетворювалася на важкий обов’язок…
… Того суботнього вечора вони приїхали втрьох. Максим відразу пішов у кімнату — полежати з телефоном на дивані.
Олена допомагала свекрусі накривати на стіл, розставляючи тарілки зі звичним квітковим візерунком по краях.
— Мамо, я оплачу комунальні послуги через додаток, — сказав Андрій, дістаючи телефон і влаштовуючись на своєму звичному місці біля вікна. — Де квитанції?
— На холодильнику, під магнітом.
Андрій взяв товстий стос папірців, сів за стіл, поклавши телефон перед собою, і почав методично вводити цифри.
На третій квитанції завмер. Перечитав. Ще раз вдивитися в рядок «Власник».
— Мамо, що за Карпова Марина Іванівна?
Валентина Петрівна різко обернулася від плити. Ополоник в її руці здригнувся, краплі супк впали на підлогу. Олена підняла погляд.
— Це… якась помилка, напевно, — голос свекрухи затремтів.
— Мамо, тут у всіх квитанціях за останні місяці це прізвище, — Андрій перебирав бумажки, його обличчя темнішало з кожною секундою.
Максим з’явився в дверях кухні.
— Що сталося?
Мовчання зависло в повітрі. Валентина Петрівна повільно опустилася на стару табуретку, витираючи руки об вицвілий фартух у горошок.
— Не лізьте не в свою справу.
— Як не в свою? — Андрій встав, стілець скрипнув по підлозі. — Ти ж казала, квартира дістанеться Максиму!
— Бааа, що відбувається? — Максим увійшов до кухні, його обличчя виражало розгубленість.
— Це моя квартира! — голос свекрухи став верескливим, руки стиснулися в кулаки стискались на колінах.
— Ти її продала?
— Не продала… Переписала. На Марину, двоюрідну племінницю. У неї троє дітей, чоловіка немає…
— Коли? — голос Андрія був глухим.
— Рік тому. У нас договір ренти. Квартира її, але я живу тут до… до кінця.
Андрій встав так різко, що стілець впав.
— Ти брехала. Рік брехала в очі. Приймала допомогу, нагадувала про спадщину…
— Андрійку…
— Ні! — він схопив куртку. — Знаєш, справа навіть не в квартирі. Справа в тому, що ти нас обманювала. Навмисно. Цинічно.
Рік дивилася в очі Максиму і брехала. Пішли звідси. Олена, Макс, одягайтеся.
Грюкнули двері. Валентина Петрівна залишилася одна на кухні. На плиті продовжував кипіти суп, пара від якого густо піднімалася до стелі.
Через три дні Валентина Петрівна зателефонувала. Андрій побачив на екрані «Мама» і довго дивився, перш ніж відповісти.
Підсунув телефон щільно до вуха, бо не хотів, щоб Олена і Максим чули.
— Андрійку, не кидай трубку, вислухай…
— Говори, — голос був холодним.
— Я розумію, ти злишся. Маєш право. Але зрозумій і мене…
— Що зрозуміти? Що ти рік всім нам брехала?
У трубці почувся важкий подих. Андрій вийшов на балкон, зачинив двері.
— Якби я сказала правду відразу, ви б перестали приїжджати.
— Тобто ми для тебе — корисливі люди, які тільки через квартиру відвідують матір?
— Ні, синку… Але квартира була… гарантією. Страховкою. Що ви не покинете стару.
Андрій не відразу знайшов, що сказати. Помовчав. Руки тремтіли від злості.
— Знаєш, що найнеприємніше? Ми приїжджали не через квартиру. Максим тебе любить. По-справжньому.
— Любить? — голос матері затремтів.
— А тепер не може пробачити обман. І я не можу.
— Андрійку, я стара, хвора… Марині з трьома дітьми квартира потрібніша. У вас є своя. А мені просто хотілося, щоб ви мене відвідували. До кінця…
— Ми б відвідували і так! Ми ж сім’я! Чи для тебе це порожні слова?
— Сім’я… — у слухавці почувся гіркий смішок. — Я тридцять років пропрацювала в поліклініці бухгалтером…
Надивилася, як діти кидають батьків. Як тільки ті стають тягарем — все, забули дорогу.
— І вирішила підстрахуватися обманом?
— Я хотіла як краще…
— Ні, мамо. Ти хотіла контролювати. Маніпулювати. І знаєш що? Домоглася протилежного.
— Андрійку, не говори так…
— Все, мамо. Розмова закінчена.
Він натиснув «відбій». У кімнаті Максима було тихо — той весь вечір мовчав, занурившись у підручники. Андрій розумів: син теж все чув через двері.
Минув місяць від того вечора. Андрій до матері більше не їздив і не дзвонив.
— Не можу я її бачити, — говорив він Олені, перемикаючи канали телевізора. — Нехай її племінниця тепер борщі їсть.
Максим теж категорично відмовлявся від візитів. Коли Валентина Петрівна дзвонила, скидав дзвінок. На день народження бабусі навіть не привітав її.
— Макс, вона ж літня людина, може, пробачиш? — спробувала Олена.
— А що пробачати? Що брехала рік? Або що водила нас за ніс своїми натяками? — Максим грюкнув дверима своєї кімнати.
Тільки Олена продовжувала їздити до свекрухи раз на тиждень. Купувала продукти, допомагала з прибиранням.
Валентина Петрівна зустрічала її заплаканою, але про те, що тоді сталося, не говорила.
— Як Андрійко? Як Максимка? — тихо запитувала.
— Нормально, мамо. Працюють, навчаються.
— Передавай їм привіт…
Олена кивала, хоча знала — передавати нікому нічого не буде. Чоловіки викреслили Валентину Петрівну з життя.
На кухні у свекрухи тепер завжди стояла недоїдена каструля супу. Телевізор бубнів цілими днями — мабуть, щоб не було занадто тихо.
На столі лежали недоторкані цукерки, які раніше купували спеціально для Максима.
Сім’я розпалася. Не через квартиру — через обман, який ніхто не зміг забути.
Через пів року Олена знайшла Валентину Петрівну на підлозі у ванній… Свекруха не могла пригадати, як впала і скільки пролежала.
— Андрій, ти приїхав? — питала вона, поки Олена допомагала їй підвестися.
— Ні, мамо. Це я, Олена.
— А, Оленко… А де Максим? У школі?
Максим уже третій рік навчався в університеті.
Лікар після огляду відвів Олену вбік:
— Деменція прогресує. Їй потрібен постійний догляд.
Вдома Олена розповіла про все чоловікові. Андрій мовчки слухав, барабанячи пальцями по столу.
— Нехай її Марина забирає. Квартиру отримала — нехай і доглядає тепер.
— Андрій, ти ж знаєш, вона не буде. У неї троє дітей, є за ким постійно доглядати…
— І що? Мама зробила свій вибір.
Валентина Петрівна дзвонила все рідше — забувала, як користуватися телефоном. Сусідка розповідала Олені, що старенька часто стоїть біля дверей, не пам’ятаючи, куди йшла.
— Все Андрійка свогт чекає, — зітхала сусідка. — Каже, син обіцяв приїхати.
Боячись самотності, Валентина Петрівна придумала спосіб утримати сім’ю. Але брехня зруйнувала останні мости.
Тепер у порожній квартирі вона отримала саме те, чого боялася найбільше — повну самотність в очікуванні тих, хто вже не прийде.
