– Мамо, ти не могла б сьогодні посидіти з Максимом? – попросила Катя втомленим голосом. – Мені треба з’їздити на роботу, там терміново треба забрати документи.
– Катеринко, у мене сьогодні зустріч із редактором призначена на сьому вечора, – відповіла Ольга, гортаючи щоденник. – Я не зможу.
– Ну мамо, як не попросиш, ти завжди зайнята! Адже це твій онук! Невже робота для тебе важливіша?
Ольга стиснула губи. Ось знову. Маніпуляція через почуття провини.
– Катя, я попереджала тебе, що народжувати дитину з чоловіком, якого ти толком не знаєш, занадто рано. Ти не послухала. Це твій вибір, твоя відповідальність.
– Зрозуміло, – холодно кинула Катя. – Значить, тобі плювати на мене і на дитину. Дякую за підтримку, мамо.
Дочка поклала слухавку.
Ользі нещодавно виповнилося п’ятдесят два. І, здавалося, що тільки зараз вона по-справжньому могла видихнути.
Колись розлучення перевернуло все життя. П’ятнадцять років вона тягнула на собі двох дочок, гарувала на двох роботах, відмовляла собі абсолютно у всьому.
Але п’ять років тому в її житті з’явився Михайло. Спокійний, надійний чоловік, який прийняв її з усім багажем і не вимагав неможливого.
Дочки виросли, здобули освіту. Старшій Каті вони з Михайлом купили однокімнатну квартиру, молодшій Олені — студію в новобудові.
Ольга нарешті влаштувалася на гідну посаду у видавництві, записалася на курси італійської мови. І почала відкладати на подорож до Італії — мрію всього життя.
Але Катя у двадцять три роки вийшла заміж за першого-ліпшого. А вже через пів року народила.
Ольга попереджала дочку про поспішність, але та не слухала.
Тепер зять виявився безвідповідальним типом, працював через раз, гроші додому приносив від випадку до випадку.
Катя розривалася між немовлям і підробітками, намагаючись хоч якось звести кінці з кінцями.
І відтоді телефон Ольги розривався від дзвінків дочки.
Ольга притулилася чолом до прохолодного скла. Як же набридла ця нескінченна вимога жертвувати собою.
Катя почала натякати на переїзд назад до батьків – мовляв, так буде простіше всім, легше з дитиною.
Ольга відмовляла, пояснюючи, що у неї своє життя, робота, плани. Дочка ображалася, плакала в трубку, казала про змарновану молодість.
А через тиждень на Ольгу чекали ще більш «приголомшливі» новини.
Двадцятирічна Олена, ледь закінчивши інститут, оголосила про те, що чекає дитину.
Батько – хлопець, з яким зустрічалася всього три місяці. Працював кур’єром, знімав кімнату в гуртожитку, жодних перспектив.
Олена прибігла до матері сяюча, чекаючи підтримки та захоплення.
– Мамо, уявляєш, ми з Вітею будемо батьками! – радісно повідомила молодша, плюхнувшись на диван у вітальні. – У нас буде малюк! Це так класно!
Ольга дивилася на дочку, і всередині наростало роздратування. Знову. Знову та сама історія, що й з Катею.
– Оленко, а ви з Вітею плануєте, як будете виховувати дитину? – спокійно запитала Ольга. – Де житимете? У студії з немовлям? На що купуватимете все необхідне?
Олена завагалася, потягнувши за край кофти.
– Ну, поки що у Віті є кімната… Потім щось придумаємо. Мамо, ти ж нам допоможеш? Адже допомога знадобиться. Без тебе ніяк…
Ольга поставила чашку на стіл різкіше, ніж збиралася.
– Ні, Олена. Мати дитину зараз – твоє право, я не проти. Але утримувати молоду сім’ю я не маю наміру. Квартиру тобі вже купили, все, що я могла дати – дала. Тепер самі викручуйтеся.
Олена підхопилася з дивана. Очі наповнилися сльозами.
– Як ти можеш так говорити?! Ти що, зовсім бездушна? Безсердечна! Я твоя дочка! А дитина буде твоїм онуком!
– Саме тому я кажу тобі правду. Ви дорослі люди. Ти закінчила інститут, Вітя працює.
Якщо вирішили завести дитину, значить, готові самі нести за неї відповідальність.
Я свої зобов’язання виконала. У мене своє життя, свої плани.
– Які плани? Що може бути важливішим за сім’ю?! Які у тебе можуть бути плани, коли у твоєї дочки неприємності! – закричала Олена, хапаючи сумку. – Катя права. Ти егоїстка!
Дочка вибігла з квартири. Ольга залишилася стояти посеред вітальні, заплющивши очі.
Обидві дочки об’єдналися проти неї. У сімейному чаті посипалися звинувачення в егоїзмі та черствості.
Катя писала довгі повідомлення про те, як їй важко, що мати повинна допомагати, адже це святе.
Олена підтакувала, додаючи, що ніколи не думала, що мама виявиться такою байдужою до власних дітей.
Михайло підтримував дружину, обіймав вечорами, заспокоював як міг. Але напруга зростала.
Катя почала приїжджати з дитиною без попередження.
Просто дзвонила у двері, заштовхувала коляску в квартиру і йшла у справах, кидаючи на ходу:
– Мамо, я на пару годин, доглянь за Максимом.
Ольга намагалася заперечувати, але дочка вже мчала сходами вниз. Михайло хмурився, але мовчав.
Олена дзвонила зі сльозами, вимагаючи хоча б моральної підтримки. Скаржилася, що Вітя її не розуміє, що грошей немає зовсім, що вона не знає, як бути.
Ольга відчувала себе загнаною в кут. Дочки вимагали, вимагали, вимагали. Немов вона була бездонним колодязем, з якого можна черпати нескінченно.
Суботній вечір видався тихим. Ольга з Михайлом планували спокійно провести час вдома, подивитися фільм, обговорити деталі поїздки до Італії. Але пролунав дзвінок у двері.
Михайло відчинив. На порозі стояла Катя з валізами та дитиною на руках. За нею маячила Олена з червоними від сліз очима.
– Мамо, ми тимчасово переїжджаємо до тебе, – заявила Катя, не вітаючись, і потягла валізу до передпокою. – Сергій увечері привезе решту речей.
А мою квартиру здамо, щоб гроші отримувати! І ти зможеш частіше з онуком сидіти, щоб у мене був час працювати!
– Що? – Ольга завмерла у дверях вітальні. – Катя, ти про що? Ми цього не обговорювали.
– А що тут обговорювати? Ти моя мати, мусиш допомогти. Хто мені ще допоможе…
Олена протиснулася в квартиру слідом.
– Мамо, мені потрібні гроші на дитяче ліжечко, – хлипнула молодша, витираючи ніс рукавом. – У нас зовсім нічого немає. Вітя мало заробляє, я в декрет поки не можу піти, мені треба працювати.
Ольга відчула, як всередині щось лопається. Вся втома, роздратування, образа останніх місяців хлинули назовні.
– Ні, – різко сказала Ольга, зробивши крок уперед. – Катя, розвертайся і їдь додому. Олена, грошей не буде. Все. Достатньо тиснути на жалість!
Обидві дочки завмерли, втупившись у матір.
– Ти що, мамо? – недовірливо перепитала Катя, гойдаючи на руках заплаканого Максима. – Ти серйозно?
– Абсолютно, – Ольга схрестила руки на грудях. – Я вас виростила. Дала освіту, купила квартири.
Вилітайте вже з батьківського гнізда і будуйте власне, а не вішайте мені на шию ще й своїх дітей!
– Як ти можеш таке говорити?! – скрикнула Олена. – Ми твої дочки!
– Можу, тому й кажу. Ви дорослі. Ви самі вибрали, з ким пов’язати життя, коли народжувати дітей. Я попереджала, радила. Ви не слухали. Це ваша відповідальність, а не моя.
Катя переклала дитину на іншу руку, дивлячись на матір з подивом і злістю.
– Ти мене виганяєш? Серйозно? Свою дочку на вулицю виставляєш? З маленькою дитиною?!
– Я не виганяю тебе на вулицю жити. У тебе є дім! – Ольга не відводила погляду. – І у тебе, Катя, є чоловік! Розбирайтеся зі своїми проблемами самі.
– Ти бездушна жінка! – закричала Олена, тупнувши ногою. – Ми для тебе нічого не значимо! У тебе в голові тільки Італія!
– Так, мені важлива Італія, – спокійно відповіла Ольга. – Мені важливі мої плани, моє життя.
Я двадцять років жила тільки заради вас. Що ви ще від мене хочете? Щоб я до гробової дошки няньчила вас і ваших дітей?
Дочки переглянулися. Катя схопила валізу, розвернулася і пішла до виходу. Олена побігла слідом.
Ольга чула, як вони спускаються сходами, переговорюючись між собою.
Слів розрізнити було неможливо, але інтонації – презирливі й ображені – доносилися чітко.
Тиждень від дочок не було ні дзвінка, ні повідомлення. Михайло говорив, що вона вчинила правильно.
Але всередині Ольги все стискалося від тривоги. Чи правильно? Чи не занадто жорстко?
Пізніше вона дізналася, що Катя все-таки здала свою квартиру.
Її сім’я переїхала до батьків чоловіка. У тісну двокімнатну квартиру, де її завантажили домашніми обов’язками й критикували за кожну дрібницю.
Свекруха виховувала онука так, як вважала за потрібне. Свекор бурчав, що молодь лінива і нічого робити не вміє.
Про Олену Ольга дізналася від сусідки. Та бачила, як дочка ридала на лавочці біля під’їзду.
Вітя злякався відповідальності і з’їхав від неї. Просто зібрав речі і зник. Олена залишилася одна з животом і без засобів до існування…
Ольга стояла на кухні, обдумуючи ці новини, і не знала, що робити. Жалість до дочок боролася з твердим рішенням не втручатися.
Вона дала їм шанс побудувати своє життя. Дала старт, хороший старт. А як вони цим скористалися – вже не її справа.
Дочки знову почали дзвонити. Катя скаржилася на свекруху, плакала, що більше так не може.
Олена ридала в трубку, що залишилася зовсім одна, що не справляється.
Ольга слухала, співчувала, але допомоги не пропонувала. Тільки порадами.
Але дочки хотіли не порад. Вони хотіли, щоб мати вирішила всі їхні проблеми. Пустила до себе жити, дала грошей. Ольга відмовляла щоразу.
З Михайлом вони купили квитки до Італії на три тижні. Довгоочікувана подорож, яка відкладалася стільки разів.
Перед від’їздом Ольга зателефонувала дочкам. Спокійно повідомила про поїздку.
– Мамо, ти що, зовсім з глузду з’їхала? – здивовано перепитала Катя. – А як же ми?
– А що ви? Ви дорослі, впораєтеся, – відповіла Ольга, дивлячись на валізу, що стояла біля дверей. – Коли ви навчитеся вирішувати свої проблеми самі.
І коли перестанете сприймати мене як безкоштовну няню та джерело грошей, я буду рада спілкуватися як рівна з рівними. А поки що дорослішайте.
– Ти нас кидаєш? – прошепотіла Катя у слухавку. – Мамо, а нам що ж робити…
– Я вас не кидаю. Ви маєте право на помилки. А я маю право не розплачуватися за них, за ці ваші помилки. – Ольга взяла куртку з вішалки. – Я завжди буду вашою матір’ю.
Але я не зобов’язана жертвувати собою заради дорослих дітей та їхніх необдуманих рішень.
Михайло чекав біля машини. Ольга спустилася вниз, сіла в салон і вдихнула на повні груди.
Для себе вона вирішила остаточно – більше вона не буде мучитися почуттям провини.
Вона зробила для дітей усе, щоб подарувати їм хороший старт. Дала освіту, дах над головою, любов. Вона давала поради, але її не слухали.
Все. Свою місію вона виконала. Пора подумати про себе.
Тепер Ольга думала про відпустку поруч із коханим чоловіком. Про римські вулички, музеї, венеціанські канали. Про свободу, яку вона заслужила.
